The Smiths — англійський рок-гурт, утворений у Манчестері 1982 року. До його складу увійшли співак Стівен Морріссі, гітарист Джонні Марр, бас-гітарист Енді Рурк та барабанщик Майк Джойс. Морріссі та Марр стали співавторами пісень гурту. The Smiths вважаються одним з найважливіших гуртів британської незалежної музики 1980-х років.
1983 року The Smiths підписали контракт з незалежним лейблом Rough Trade Records, а за рік випустили дебютний альбом The Smiths. Їхнє гітарне звучання, що поєднувало рок-музику 1960-х і постпанк, був відмовою від домінуючого в той час жанру синті-поп. Кілька синглів The Smiths потрапили до двадцятки найкращих пісень UK Singles Chart, а всі їхні студійні альбоми — до першої п'ятірки UK Albums Chart, включно з альбомом Meat Is Murder (1985), що очолив британський хіт-парад.
У 1985 році The Smiths почали використовувати клавішні, зберігши гітару як основний інструмент, досягнувши мейнстрімового успіху в Європі з альбомами The Queen Is Dead (1986) і Strangeways, Here We Come (1987), які увійшли до двадцятки найкращих в європейському чарті альбомів. 1986 року до гурту приєднався гітарист Крейг Ґеннон.
Внутрішня напруженість призвела до розпаду колективу в 1987 році. За цим послідували публічні судові позови щодо роялті. Учасники гурту неодноразово заявляли, що гурт ніколи не возз'єднається, відкинувши усі пропозиції про возз'єднання.
Історія гурту
Гурт The Smiths був створений на початку 1982 року в Манчестері, Велика Британія. Його засновниками були автори пісень, фронтмен й вокаліст Стівен Патрік Морріссі та гітарист Джон Мартін Марр. Марр грав з кількома місцевими рок-гуртами, такими як Sister Ray, Freaky Part, White Dice, Paris Valentinos, намагаючись підписати контракт зі звукозаписувальною компанією. Своєю чергою, Морріссі був шанувальником музики та кінематографу, очолював британський фан-клуб гурту New York Dolls, писав статті та тексти буклетів, декілька тижнів співав в панк-гурті . Коли Марр почав шукати співавтора, який вмів би писати тексти, навесні 1982 року він познайомився з Морріссі, і вони швидко здружилися. Музиканти зробили кілька демозаписів за участю Саймона Волстенкрофта (згодом — учасника The Fall), але восени 1982 року до гурту був запрошений Майк Джойс, колишній барабанщик The Hoax і Victim. Деякий час з тріо співпрацював власник студії Дейл Гібберт, який також виконував функції звукоінженера, але після першого ж концерту стало зрозуміло, що Гібберт не вписується в колектив, і його замінив приятель Марра Енді Рурк. Назву The Smiths було вибрано на противагу характерній для музикантів «нової хвилі» тенденції до барвистих та помпезних словосполучень. 1984 року Морріссі говорив, що перевага була віддана «найпростішій назві», оскільки музиканти вирішили, що «прийшов час простим людям цього світу явити свої обличчя».
Перші концертні виступи The Smiths відбулись наприкінці 1982 року. До весни 1983 року про гурт, навколо якого сформувалася невелика, але міцна група шанувальників в Манчестері, дізналися в Лондоні. Відкинувши пропозицію Factory Records, The Smiths підписали контракт зі столичним лейблом Rough Trade Records, випустивши сингл «Hand in Glove». Пісня, текст якої містив гомосексуальні алюзії, викликала захоплення в пресі, була помічена радіоведучим Джоном Пілом та стала величезним хітом, піднявшись на 3-тє місце в UK Indie Chart .
Преса почала жваво обговорювати сценічну персону Морріссі, який виступав зі слуховим апаратом та букетами гладіолусів, засунутих по кишенях, якими у фіналі концертів обсипав глядачів. Майже одразу ж сенсацію в пресі зробили незвичайні інтерв'ю вокаліста, насичені вкрай нетривіальними заявами на всілякі теми. Наприкінці 1983 року розгорівся скандал з приводу пісні «Reel Around the Fountain», що прозвучала на BBC, бо деякі запідозрили, що вона виправдовує розбещення малолітніх. Як зазначав музичний критик Стівен Томас Ерлвайн, «це був перший, але далеко не останній випадок, коли відсторонені, високохудожні та іронічні тексти Морріссі були неправильно витлумачені».
Сингли «This Charming Man» та «What Difference Does It Make?» очолили хіт-парад інді-музики та увійшли до загальнонаціонального чарту, посівши 25 і 12 місця відповідно. Стрімкий зліт групи та захоплена реакція на нього британської музичної преси означали (згідно з Allmusic), що «гурт поклав кінець синтезаторному звучанню нової хвилі, яке домінувало у Британії з початку 1980-х років».
The Smiths В лютому 1984 року гурт видав дебютний альбом The Smiths, що досяг другого рядка в британському чарті. Знову не обійшлося без скандалів: таблоїди звернули увагу на текст «The Hand That Rocks the Cradle», спробувавши пред'явити Морріссі все ті ж звинувачення в завуальованій підтримки педофілії, які і цього разу було з обуренням відкинуто. Співачка Сенді Шоу, про яку Морріссі якось опублікував захоплену статтю, виконала свою версію «Hand in Glove» в супроводі учасників The Smiths, що також увійшла в чарти (№ 27, травень 1984).
У тому ж році The Smiths випустили синглами пісні, що не увійшли до альбому: «Heaven Knows I'm Miserable Now» та «William, It Was Really Nothing» (з «How Soon Is Now?» на обороті). Перший з них, що посів 10 місце в британському чарті у червені 1984 року, ознаменував початок плідної співпраці гурту з продюсером Стівеном Стрітом. Тим часом чергову неприємність гуртові принесла пісня «Suffer Little Children» (бі-сайд «Heaven Knows I'm Miserable Now»), яка зачіпала тему «вбивств на болотах». Почувши пісню, дід однієї з жертв звинуватив гурт в спробі витягти комерційну вигоду з трагедії. Зустрівшись з Морріссі особисто, він змінив свою думку, визнавши щирість автора. Згодом у співака встановилися дружні відносини з Енн Вест, матір'ю Леслі Енн Дадлі, убитої Бреді та Гіндлі дівчинки, чиє ім'я згадувалося у пісні. В кінці року вийшла збірка Hatful of Hollow, куди увійшли пісні із синглів, а також версії композицій, записаних на радіосесіях Джона Піла та Кіда Дженсена. «How Soon Is Now» вийшла окремим синглом, посівши 24 місце в чарті. Гурт став найкращим новим гуртом Британії, але в США залишався відомим на рівні студентських радіостанцій, оскільки до тих пір гастролей там не проводив.
Meat Is Murder На початку 1985 року The Smiths випустили другий альбом Meat Is Murder, що відрізнявся від попередника наявністю більшої кількості акцентованих політичних та соціальних заяв. Чільна пісня, протест проти вбивства тварин, мала чітко виражений вегетаріанський підтекст, в «Nowhere Fast» містилися республіканські ідеї, у «The Headmaster Ritual» та «Barbarism Begins at Home» підіймалася проблема фізичного покарання дитини в школі та родиною. В інтерв'ю того часу Морріссі стверджував, що у The Smiths всі вегетаріанці. Пізніше з'ясувалося, що це не відповідало дійсності, а Моррісі забороняв колегам вживати м'ясні продукти публічно, щоб не бути сфотографованим за цим заняттям. Це виглядало тим більше дивно, що Марр (згідно з Allmusic) «глибоко занурився в рок-н-рольний спосіб життя і став виглядати як щось середнє між Кітом Річардсом та Браяном Джонсом».
Аналізуючи альбом, критики відзначали зростання музичної майстерності гурту та стилістичне розмаїття, як-то гітарний рокабілі «Rusholme Ruffians» або фанк-бас «Barbarism Begins at Home». Альбому передував випуск синглу «How Soon Is Now?»: вона не увійшла в оригінальний варіант альбому, але додавалася до нього в перевиданнях. Пізніше Дж. Роган назвав пісню «How Soon Is Now?» «„Stairway to Heaven“ 1980-х»Johnny Rogan (2006). Morrissey: The Albums: p.38. Meat Is Murder став першим та єдиним студійним альбомом гурту, який посів перше місце в британському хіт-параді.
Тим часом Морріссі продовжував шокувати пресу та публіку своїми інтерв'ю. Він критикував уряд Тетчер, монархію, Band Aid. Знаменитою стала його фраза: «Можна, виявляється, одночасно дуже турбуватися про народ Ефіопії та заподіювати щоденні страждання народу Англії». У березні та червні 1985 року синглами вийшли «Shakespeare's Sister» (пісня, яка не увійшла в альбом, № 26) і «That Joke Isn't Funny Anymore» (№ 49).
The Queen Is Dead 1985 року група провела тривалі гастролі по Великій Британії та США, одночасно записуючи третій студійний альбом. The Queen Is Dead вийшов у червні 1986 року, незабаром після синглу «Bigmouth Strikes Again» (№ 26), і піднявся на друге місце в британських чартах. Поміж пісень, що привернули до себе увагу критиків, були «Never Had No One Ever», «гімн меланхолії» (в якому деякі оглядачі розчули самоіронію, деякі — ні), сатирична «Frankly, Mr. Shankly» (звернення керівнику Rough Trade Джеффу Тревісу, оформлене як заява працівника підприємства про звільнення за власним бажанням), а також «There Is a Light That Never Goes Out» та «Cemetry Gates», пісні, в яких з'єдналися як найпохмуріші, так і світлі відтінки.
До того часу атмосфера в гурті ускладнилася. Юридичні склоки з Rough Trade стали причиною затримки релізу: альбом, робота над яким була завершена в листопаді 1985 року, вийшов на сім місяців пізніше наміченого терміну. Марр почав відчувати на собі наслідки стресу, пов'язаного з безперервними гастролями та студійною роботою. Він зізнавався, що зловживав алкоголем та відчував себе хворою людиноюKelly, Danny. «Exile on Mainstream». NME. 14 February 1987.. Рурк став залежним від героїну і на початку 1986 року був звільнений з групи. Джон Харріс, автор книги «Trouble At The Mill», стверджував, що музикант дізнався про це з повідомлення, приклеєного на лобовому склі автомобіля: «Енді, ти пішов з The Smiths. Прощай, і удачі тобі, Морріссі». Вокаліст групи заперечував цей факт. Рурка замінив Крейг Геннон, колишній учасник гурту Aztec Camera. Вже через два тижні після звільнення Рурк був відновлений у складі, але Геннона також вирішили залишити; він перейшов на ритм-гітару. Квінтет записав та випустив сингли «Panic» та «Ask» (другий — з запрошеною вокалісткою Керсті Макколл), що піднялися до 11 і 14 місць відповідно. При цьому «Panic» знову викликав скандал, бо в пісні багаторазово повторювалися рядки «Спали дискотеку… повісь диск-жокея» (Burn down the disco…hang the DJ), витлумачені деякими як прояв расизму. Після закінчення британського турне в жовтні 1986 року Геннон покинув склад. Остаточно посварившись з Rough Trade, The Smiths стали розглядати пропозиції від мейджор-лейблів та нарешті підписали контракт із EMI; це рішення було сприйнято неоднозначно — як в музичній пресі, так і в середовищі шанувальників гурту.
Strangeways, Here We Come На початку 1987 року вийшов сингл «Shoplifters of the World Unite». За ним пішов збірник The World Won't Listen, в заголовку якого відображено незадоволення Морріссі тим фактом, що гурт так і не увійшов в мейнстрим. За ним пішов хіт-сингл «Sheila Take a Bow». Для американського ринку була підготовлена інша компіляція Louder Than Bombs: до матеріалу The World Won't Listen були додані «Sheila Take a Bow» та пісні зі збірки Hatful of Hollow, яка на той момент не виходила в США.