Звя́гель (у 1795—2022 роках — Новоград-Волинський) — місто в Україні, адміністративний центр Звягельської міської громади та Звягельського району Житомирській області, батьківщина української поетеси Лесі Українки. Вперше згадується у джерелах 1256 року як руське місто Возвягель. Розвинувся як урбаністичний центр у XVI столітті під пануванням князів Острозьких. Населення — 54 300 осіб (станом на 01.01.2025).
Назва Новогра́д-Воли́нський — назва міста з 1795 по жовтень 1941 року та з січня 1944 по 16 листопада 2022 року. Возвягль — історична назва. Звягель, Звягіль, Звяголь, Звягаль (, ) — назва часів Великого князівства Литовського, Речі Посполитої та з 2022 року.
Географія Місто розташоване у північно-західній частині Житомирської області, у місці впадіння річки Смолки до Случі, правої притоки Горині, на півдні Поліської низовини за 86 км на захід від обласного центру, 218 км від Києва та 312 км від Львова. Великий транспортний центр — залізничний вузол (станція Звягель I) та автомобільних шляхів.
Місто перебуває в межах Случ-Горинського фізико-географічного району. Рельєф — хвилястий, який переходить у рівнинний у долинах річок.
Клімат у Звягелі — помірно континентальний.
Історія
Русь
У околицях Звягеля розташовані кілька курганних могильників першої половини — середини XI століття, які пов'язують із розселенням тут полонених ятвягів за князювання Ярослава Мудрого. Насипи цих курганів мають кам'яні елементи, що нетипово для слов'янських поховальних пам'ятокСиниця, Є. В. Ятвяги // Енциклопедія історії України: у 10 т. Київ, 2013, Т. 10, С. 766.
Вперше місто згадується за назвою Возвягль у 1256 р. у Галицько-Волинському літописі. Роком пізніше, через непокору його жителів, го́род спалено дружиною короля Данила. Недавні археологічні розкопки городища на правому березі Случі, описані ще наприкінці XIX століття Володимиром Антоновичем, дозволили визначити місце розташування, розміри й особливості побуту цього стародавнього міста.
Велике князівство Литовське Нове поселення виникло через багато років на лівому стрімчастому березі Случі. У 1432 році ще містечко Взвяголь, у 1499 році — лише маєток Звяголь, який як бенефіцію отримав Костянтин Острозький, який у 1507 році отримав дозвіл на будівництво замку та закладання міста («місто садити»). Ядро Звяголя як міста — замок, побудований у 1507—1595 роках.
Річ Посполита Після Люблінської унії 1569 року місто увійшло до Малопольської провінції монархічної федеративної держави Речі Посполитої (Республіки Обох Націй). Внаслідок зміни транслітерації на польську латинку, назва міста — Звягель. Населення міста до 1589 року складало майже 1000 осіб. 1605 року відбувся спустошувальний набіг татар, постраждав і Звягель.
У 1620 році у Звягелі налічувалось п'ять вулиць та два передмістя з загальним числом дворів 403. Місто мало школу і лікарню («дім шпитальний») У 1636—1648 роках — резиденція Анни-Алоїзи Острозької (Ходкевич). Станом на 1648 рік в місті налічувалось 454 подвір'їв.
Військо Запорозьке
Під час визвольної війни повстанці захопили замок, залога якого перед цим втекла, і велику аптеку Анни-Алоїзи. У 1648—1649 роках Звягель був центром Звягельського (Волинського) козацького полку, його полковниками були наказний Іван Донець, теренові — місцевий кушнір Михайло Тиша та Герасим Яцкевич. Козаки підсилили укріплення міста, про яке поляки у 1649 році писали:«…добре укріплене, бо чимало веж та паркани дуже міцні й пересипані землею». Після жорстокого бою і підпалу міста, 13 червня 1649 року козаки і місцеві повстанці вийшли з міста й мостом переправились через р. Случ, залишивши полякам спалений Звягель. До наших часів збереглися залишки фортеці князя Острозького — фрагменти замкових стін, бастея, бастіон, чотирикутна вежа і давні малюнки-схеми. Фортеця була типовою бастейно-бастіонною спорудою епохи ренесансу.
Під час національно-визвольної війни місто зазнало значних матеріальних та людських втрат, адже воно залишалось прикордонним містом до Андрусівського миру 1667 року. У 1675 році у Звягелі мешкало не більше 200—250 осіб.
Річ Посполита З 1658 року Звягель перейшов до роду Любомирських. У 1720-х роках XVIII століття володарем Звягеля став Юрій Любомирський, сандомирський воєвода, а у 1738 році — Станіслав Любомирський. Протягом XVIII ст. відновлено і споруджено нові головні храми Звягеля: у 1730 роках — дерев'яний собор, близько 1740 року — Велику синагогу, приблизно в середині сторіччя — дерев'яну церкву Святої Трійці, а у 1784 році — новий кам'яний костел Воздвиження Святого Хреста (при цьому була розібрана частина стін замку).
У 1766 році в Звягелі налічувалось 379 будинків, але у 1775 році, після великої пожежі, залишилося лише 234 будинка. Населення складало 2000 осіб, дохід міста становив 11082 злотих. Відповідно до усних переказів, у XVIII ст. містечко простягалося на захід приблизно до нинішнього кінотеатру, а далі починався ліс.
У складі Волинської губернії Після другого поділу Речі Посполитої місто перейшло до Російської імперії. У 1795 році указом Катерини II місто змінило назву на Новоград-Волинський та стало губернським центром Волинської губернії. Але надалі невеликі розміри і відсутність пристосованих будинків для розміщення різних канцелярій перешкодили Новограду-Волинському стати центром Волинської губернії. З цієї ж причини перевели з міста в містечко Полонне повітове дворянське училище. З 1804 року місто стає центром Новоград-Волинського повіту, а центром губернії став Житомир. Невдовзі в російських урядових колах розглядалося питання про доцільність перенесення губернського центру з Житомира в інший населений пункт, оскільки Житомир займав невигідне географічне положення, розміщуючись майже на самому східному кордоні губернії. Як кандидатури на новий губернський центр висувалися Луцьк, Дубно і Новоград-Волинський. У характеристиці останнього відзначається, що в місті немає зручних приміщень не тільки для губернських, але навіть для повітових урядових місць. З 522 будинків лише 5 були кам'яними (в їхньому числі: повітова скарбівня, будинок «причту» і «урядові» місця). У місті було 17 вулиць, з яких лише одна була вимощена камінням (Корецька), і дві площі. У 1838 році його розміри становили 284 десятини 1656 сажнів², а населення — 6127 осіб. В описі Новограда-Волинського відзначені цікаві подробиці:
Доповненням до цієї характеристики слугує план міста, зроблений у 1837 році (від нього збереглася фотокопія, що перебуває в Новоград-Волинському міському архіві). Цей план дає уявлення про межі міста того часу: на сході — річка Случ, на заході — перетин нинішніх вулиць Шевченка, Київської та Лесі Українки, на півдні — район військової частини по вул. Гетьмана Сагайдачного, на півночі — район будинку дитини по вул. Героїв Майдану. Центром міста тоді була досить велика базарна площа, що розташовувалася поблизу древнього замку. На ній з різних боків розташовувалися собор, костьол та синагога (іменована єврейською школою). Посередині площі зображені урядові місця, що розміщалися в древній ратуші. Навколо площі й у її межах притискалися впритул один до одного єврейські будинки і крамниці, їх півкільцем оточували християнські квартали. Недалеко від західного краю міста показаний казенний сад (приблизно в тих же межах, що і нинішній міський сад), а через дорогу від нього — християнський цвинтар із каплицею. Інший цвинтар, єврейський, розміщувався в цей час біля лівого берега річки Случ, у районі нинішньої вулиці Коцюбинського.
На південно-східному окрайку, на березі Случі в районі нинішнього РЕМ, стояв водяний млин, будинок якого зберігся дотепер. Через відсутність моста товари і пасажирів перевозили на протилежний правий берег річки за допомогою порома (переправа здійснювалася в районі нинішнього провулка Шевченка). Звідти починалася дорога на Житомир, що проходила у той час північніше наявного нині шосе. Правобережжя, на якому розміщався маєток поміщиків Уварових (згодом — Мезенцевих), село Ново-Звягель, не входило до складу міста.
У жовтні 1846 року у приміщенні поштової станції Новограда-Волинського зупинявся Тарас Шевченко, художник археографічної комісії.
Розміри міста значно зросли після спорудження у 1850-х роках. Києво-Берестейського шосе. При цьому була вимощена каменем і продовжена до річки Случ вулиця Житомирська, тоді як вулиця Корецька дала початок Ново-Корецькому шосе, що пролягало північніше наявної раніше поштової дороги до Острога (відтоді її стали називати Старо-Корецькою дорогою або Старо-Корецькою вулицею). На роздоріжжі цих доріг за типовим проєктом був побудований комплекс будинків кінно-поштової станції, від якого непогано збереглися станційний будинок, готель і ямська.
У 1860-х роках на цьому шосе був побудований дерев'яний міст кружальної системи з 3 арками на 2 кам'яних річкових биках і берегових підвалинах. Як будівельний матеріал використовувався червоний граніт, що добувається поблизу в межах міста. Недалеко від цього мосту була прорізана від шосе бічна вулиця (Тюремна), наприкінці якої виник комплекс споруджень тюремного замку (нині — закинутий військовий склад по вулиці Волі). Одночасно була продовжена Садова вулиця. У 1861 році був зведений новий кам'яний собор на території древнього замку, після чого від останнього залишилася лише частина фортечної стіни з двома зруйнованими вежами. Змінам піддалася також древня ратуша на базарній площі, що існувала з XVI століття та мала стіни товщиною 4 аршини. Вона позбулася старих веж і воріт і була перероблена в двоповерховий чотирикутник: на першому поверсі були ряди єврейських магазинів, а на другому — приватні квартири. У 1865 році в місті налічувалось 386 будинків, з яких лише 15 були кам'яними, а населення становило 7514 жителів. Площа Новограда-Волинського у 1860 році зросла до 330 десятин.
13 лютого 1871 року в родині Ольги та Петра Косачів народилася донька Лариса — згодом українська письменниця, відома як Леся Українка. Запис про народження Лариси Петрівни Косач є в метричній книзі міської Соборної Преображенської церкви. Лариса прожила в Новограді-Волинському від народження до переїзду родини до Луцька навесні 1879 року.
Після забудови нових вулиць і кварталів число будинків у 1879 році досягло 1047 (у тому числі 39 кам'яних), а чисельність населення майже подвоїлася (13479 чоловік).
Наприкінці XIX століття місто забудовувалося переважно у південно-західному напрямку. При цьому були забудовані нові вулиці: Гончарна (з 1899 року — Пушкінська), Олександрівська, Мала Пушкінська, Мала Сусловська, Училищний провулок, Бульварна, Лікарняна, Цвинтарна, Кагукінський провулок. На останніх двох, біля нового християнського цвинтаря, оселилися російські старообрядці. Збільшилася довжина вулиць Завадської, Полонської, Гутинської, Князівської, Рибакової, Суслівської тощо. У цей період були побудовані двоповерховий кам'яний будинок Логе (1875) і будинок Петрулевича по Корецькій вулиці, будинки Уварова і Гижицької, а також будинки чоловічого і жіночого відділень повітового училища (усі — у 1875 року) по вул. Житомирській, будинок Шульца (1895) по вул. Рибаковій, будинки Ліхтанського і Межирицького (1875), Висоцького (1865) по вул. Гутинській, будинок Синегуба (1886) і очисний винний склад (близько 1900) по вул. Пушкінській, старий будинок ксьондза (1860) по Соборній вул., будинок пожежної команди (1868) по Троїцькій вул., чавуноливарний завод (близько 1890 р.) по Ново-Корецькому шосе й ін. Деякі з них збереглися і понині. У підсумку, до початку 1900 року у Новограді-Волинському вже налічувалось 3350 будинків, у тому числі 256 кам'яних, а населення його становило 15 304 особи.
На межі XIX—XX століть розгорнулося будівництво двоповерхових будинків у центрі міста, що перемістився на той час з району базарної (Соборної) площі в так званий «Угол» — місце перетинання вулиць Корецької, Житомирської, Соборної і Гутинської. Ось що пише про нього у своїх мемуарах Й. Фельдман: