О́пера ( — «дія», «праця», «твір») — музично-драматичний жанр, який ґрунтується на синтезі музики, слова, дії. В опері сценічна дія органічно поєднується з вокалом (солісти, ансамблі, хор), та інструментальною (оркестр) музикою, досить часто — з балетом і пантомімою, образотворчим мистецтвом (гримом, костюмами, декораціями, світловими ефектами, піротехнікою тощо). У більшості випадків опери пишуться за літературними сюжетами. Основою вокальних номерів є текст, який називається лібрето.
Опера може складатися з кількох дій, дії можуть поділятися на сцени. Опери можуть будуватися з окремих вокальних форм, таких як арія, речитатив, вокальний ансамбль, хори, оркестрові номери (увертюра, антракти), або відрізнятися наскрізним розвитком, що не передбачає поділу на такого роду форми.
Опери розраховані на виконання оперними співаками в супроводі оркестру. В багатьох країнах світу існують спеціально обладнані будівлі для виконання опер — оперні театри.
Історія
Виникнення жанру
Опера виникла наприкінці XVI сторіччя в Італії, як спроба групи вчених-гуманістів, літераторів і музикантів відродити давньогрецьку трагедію у вигляді dramma per musica. Першим операм передували з одного боку, форми ренесансного театру, в яких музика відігравала поступово все більше значення, з іншого — розвитком сольного співу з інструментальним супроводом. На думку Бориса Асаф'єва передвісником опери став «найглибший в історії музики переворот, що змінив якість інтонації, тобто виявлення людським голосом і говіркою внутрішнього змісту, душевності, емоційної налаштованості»Асафьев Б. В., Избр. труды, т. V, М., 1957, с. 63.
Першою оперою як правило вважають написану 1594 року оперу «Дафна» Якопо Пері, представника мистецького об'єднання «Флорентійська камерата». Подібними творами, також вперше поставлені у Флоренції, стали «Еврідіка» Пері (пост. 1600), «Еврідіка» Джуліо Каччіні (пост. 1602). Дотепер фігурує в репертуарах сучасних оперних театрів опера «Орфей» Клаудіо Монтеверді, написана і вперше виконана в Мантуї 1607 року. Протягом наступних десятиліть оперні спектаклі поширились по всій Італії і за її межами. Зокрема в Речі Посполитій опери ставились при дворі Владислава IV Ваза у Варшаві починаючи з 1628 року, серед перших поставлених у Варшаві опер — «Звільнення Ружеро» Франчески Каччіні, перша опера, автором якої є жінка.
У другій половині XVII столітті жанр опери з'являється і в творчості композиторів інших країн. Зокрема однією з перших англійських опер є «Дідона і Еней» Генрі Перселла (вперше поставлена 1688 року), а першою французькою оперою вважається «Кадмус і Герміона» Ж.-Б. Люллі, поставлена 1673 року в Паризькій опері, відкритій Людовиком XIV чотирма роками раніше. Основоположником німецької опери вважається Генріх Шютц — його опера «Дафна», лібрето якої є німецькомовним перекладом лібрето однойменної опери Пері була виконана у Торгау в 1627 році, проте музика була втрачена. В Іспанії паралельно формувався жанр народної опери — сарсуели, першим зразком цього жанру зазвичай вважають «El Laurel de Apolo» Хуана Ідальго де Поланко (1657).
Опера в епоху класицизму
Протягом XVIII століття опера зазнає жанрових розгалужень. Так, в Італії кінця XVII — початку XVIII століть переважає жанр серйозної опери — «опера серія» (opera seria). Класичні зразки оперного лібрето в жанрі опери серія належать італійському поетові П'єтро Метастазіо, автору 27 оперних лібрето, втілених в музиці рядом композиторів, зокрема А. Скарлатті, Дж. Б. Перголезі (опера «Гордий в'язень», 1733). У традиціях опери серія написані й перші опери Д. Бортнянського — «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій» (1776–79). Із розвитком опери серія пов'язаний стиль вокального виконання бельканто.
Паралельно у Франції сформувався особливий тип опери — лірична трагедія ( або ), що відрізнявся від італійської серії виразнішими речитативами, більшою увагою до хореографії та рядом структурних особливостей. У творчості Жана-Філіппа Рамо виділяється новий різновид французької опери — опера-балет, а також перші комічні опери.
На початку XVIII століття в історії опери виокремлюються комічні опери, національними різновидами якої були баладна опера в Англії, опери буффа в Італії, опери комік у Франції, зинґшпіль у Німеччині та ін. Італійська опера буффа, з одного боку будучи наступницею опери серія, з іншого боку увібрала традиції народного театру комедія дель арте і, на відміну від серйозної опери, розрахованої на аристократичну авдиторію, призначалася для демократичнішого глядача. Серед перших зразків цього жанру — «Служниця-пані» Дж. Перголезі, постановка якої 1752 року в Парижі викликала тривалу суперечку прихильників різних оперних жанрів, відому як «війну буфонів».
Прагнення наблизити оперу до ідей просвітників, (особливо Д. Дідро і Ж. Ж. Руссо) стали підґрунтям оперної реформи К.-В. Ґлюка, що разом із лібретистом Р. Кальцабіджі намагалися подолати схематизм оперних форм й досягти вираження «сильних пристрастей», правдивості художніх образів, підпорядкування музики літературному змісту. Ідейна боротьба між прихильниками опери як видовища і опери як драматичного дійства в 1770-х роки отримала назву «війни ґлюкістів і піччінністів» і завершилася перемогою Ґлюка.
Вершиною розвитку опери наприкінці XVIII столітті стала творчість В. А. Моцарта, автора 20 опер. Його успішні роботи в жанрі опери-серія («Ідоменей», «Милосердя Тіта») не змогли повернути їй життєздатністьMan and Music: the Classical Era, ed. Neal Zaslaw (Macmillan, 1989); entries on Gluck and Mozart in The Viking Opera Guide, натомість комічні опери — «Так чинять усі», «Весілля Фігаро», «Чарівна флейта», «Дон Жуан» лишаються в числі найпопулярніших опер світу.
Опера в епоху романтизму
У XIX ст. відбувається чітка диференціація національних оперних шкіл. Становлення і зростання цих шкіл були пов'язані із загальним процесом формування націй, з боротьбою народів за політичну і духовну незалежність. Новий напрямок в мистецтві — романтизм, на противагу космополітичним тенденціям епохи Просвітництва, відрізнявся підвищеним інтересом до національних форм життя, що передбачив активне використання сюжетів з народних казок, легенд і переказів або з історичного минулого країни. Сприяла розвиткові опери й романтична ідея синтезу мистецтв, покликана забезпечити сильніший вплив мистецтва на людину.
Одне з провідних місць зберігала за собою італійська оперна школа, хоча вона вже не мала такого виключного значення, як в XVIII столітті. Вершиною у розвитку опери-буфа вважається «Севільський цирульник» Дж. Россіні, в якій комедія ситуацій перетворилася на реалістичну комедію характерів. Національно-визвольні ідеї отримали яскраве втілення в опері «Вільгельм Телль», передбачивши деякі риси великої французької опери. У 1830-ті-40-ві роки патріотичні ідеї отримали втілення в творчості Вінченцо Белліні і Гаетано Доніцетті, що було викликано періодом боротьби за політичне об'єднання Італії (Рісорджименто), Гаряче були сприйняті італійськими патріотами й перші опери Верді на історичні сюжети — «Набукко», «Ломбардці». Найбільшу популярність здобули зрілі опери Джузеппе Верді — «Ріголетто» (1851), «Травіата» (1853), що стали кроком до реалістичного напрямку, також пізніші монументальні «Дон Карлос», «Аїда» й опери на шекспірівські сюжети — «Отелло» і «Фальстаф». Реалістичний напрямок отримав своє продовження у веризмі, представленому такими операми як «Сільська честь» П. Масканьї (1890) і «Паяци» Р. Леонкавалло (1892), риси веризму властиві також раннім операм Джакомо Пуччіні — «Богема» (1895), «Тоска» (1899).
У Франції великі опери на романтичні та історичні сюжети писав Джакомо Меєрбер (найвідоміша опера — «Гугеноти», 1835), однак уже в 1860-ті роки цей жанр втрачає актуальність. Натомість у 1850–60-ті роки з'являється французька лірична опера, менша за масштабами, більше звернена до внутрішнього світу людини. Серед творців ліричних опер — Ш. Гуно («Фауст», 1859; «Ромео і Джульєтта», 1965), Л. Деліб, Ж. Массне. Найпопулярнішою серед французьких опер кінця XIX століття стала «Кармен» Ж. Бізе, що поєднує іспанський колорит з реалістичними рисами, сповненою яскраво і багатогранно виписаних образів. Комічна французька опера завдяки Ж. Оффенбаху трансформувалася в жанр оперети, який наприкінці 1870-х років розвиватиметься також в Австрії, Англії та інші країнах.
У Німеччині до початку XIX століття великих опер не існувало, натомість були популярні зинґшпілі. Першою оперою на національний сюжет стала «Чарівний стрілець» К. М. Вебера, вона послужила джерелом нових образних елементів і колористичних прийомів не тільки для оперноЇ творчості багатьох композиторів, а й для романтичного програмного симфонізму. З 1840-х років найвизначнішою фігурою в німецькому оперному мистецтві стає Ріхард Вагнер. Вагнер розглядав музичну драму як вищу форму мистецтва, завдяки її органічної єдності слова і звуку. Вагнер остаточно відмовився від номерної структури опер, замінивши її наскрізним безперервним розвитком музичної тканини. Провідну роль в операх Вагнера відіграє оркестр, тоді як вокальні партії досить ускладнені, і здебільшого речитативні. Визначною формотворчою рисою опер Вагнера є складна система лейтмотивів, де кожен лейтмотив характеризує того чи іншого героя, предметів, які виступають часто як персонажі-символи, або навіть абстрактної ідеї.
Опера в східній Європі З часів Катерини II у Петрограді починають ставити італійські та французькі опери, згодом ці опери починають ставити й на теренах України.NEEF, Sigrid. Serf theater. Першою відомою оперою українського автора є «Демофонт» Максима Березовського (1745—1777), типова італійська опера серіа на лібрето П'єтра Метастазіо; її прем'єра відбулася 1773 року в Ліворно.Гордийчук, М. Вихідцем з України був також Дмитро Бортнянський (1751—1825), автор кількох опер на італійські та французькі лібрето.KUZMA, Marika. Історія української музики, 1 том Музичний театр, s. 257—261.
У другій половині XIX століття жанр опери започатковується в музичних культурах народів східної Європи. 1836 року на світову арену виходить російська опера, основоположником якої вважається М. Глінка, автор історичної опери «Життя за царя» та казкової — «Руслан і Людмила». Його послідовником став Даргомизький («Русалка» (1855), «Кам'яний гість» (1866-69), а в 1870-ті роки — такі композитори як П. Чайковський (автор 10 опер), М. Римський-Корсаков (автор 15 статей) та М. Мусоргський. Ці опери об'єднує тяжіння до реалізму, притаманому й російській літературі цього періоду. У той же час жанрова палітра російських опер багатоманітна: Римський-Корсаков переважно звертався до казкових сюжетів, його операм властива колористичність, барвистість, використання народно-пісенної мелодики; натомість М. Мусоргському вдалося зобразити найгостріші соціально-історичні конфлікти, змалювати динамічні масові народні сцени і яскраві глибоко-психологічні індивідуальні характеристики героїв. Тонкий психологізм властивий і операм П. Чайковського.
У середині XIX століття опера з'являється і в інших національних культурах східної Європи. Так, 1848 року з'являються перші польські опери — «Галька» С. Монюшко (1847) та «Зачарований замок» (1865), однак надалі польські композитори до оперного жанру зверталися рідко. У цей же час з'являються перші хорватські опери В. Лисинського — романтична опера «Любов і злоба» (1846) і історична драма «Порін» (1851). У Чехії опери пов'язано з творчістю Берджіха Сметани, який є автором опер на легендарно-історичні сюжети («Бранденбуржці в Богемії», 1863; «Далібор», 1867; «Лібуше», 1872) а також комічні («Продана наречена», 1866). 1863 рік також є роком появи першої української опери — «Запорожець за Дунаєм» Гулака-АртемовськогоХоча українські композитори писали опери й раніше, зокрема Дмитро Бортнянський, «Запорожець за Дунаєм» стала першою оперою на лібрето українською мовою, і першою на сюжет з української історії