Опі́шня (місцева назва — Опі́шнеЕнциклопедія історії України: У 10 т. / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. — К. : Наук. думка. — Т. 7 : Мл—О. — 2010. — С. 604.) — селище Полтавського району Полтавської області України.
Старовинне козацьке містечко, історичне населене місце. Головний осередок сучасного українського гончарства. Упродовж трьох останніх століть на території поселення інтенсивно розвивалося гончарство. Наприкінці XIX — поч. XX ст. в містечку працювали близько 1000 гончарів, продукція яких експортувалася майже на всі континенти світу.
Розміщене на пагорбах понад річкою Ворсклою. «Найвище» поселення Полтавщини (208 м над рівнем моря).
До 1962 року Опішня була районним центром.
Назва Вважається, що назва походить від «опока», — тобто назви гончарної глини, що являє собою осадову мікропористу породу (що складена з аморфного кремнезему з домішками глинястої речовини, скелетних часток організмів (діатомей, радіолярій та спікул кремнієвих губок), мінеральних зерен (кварцу, польових шпатів, глауконітів). Саме на її основі в Опішні розвинувся гончарний промисел, який прославив селище.Янко М. П. Об-Од // Топонімічний словник України — К. : Знання, 1998. — 430 с. — ISBN 5-7707-9443-7 За іншою версією, назва «Опішня» походить від слова «опішитися», тобто відпочити, опочити, зупинитися, зійти з коня, адже містечко було на перехресті торговельних та транспортних шляхів (ця версія, однак, є малоймовірною, оскільки в документах XVII—XVIII ст. поселення найчастіше фігурує як «ωпошнє»).
Існують історичні варіанти топоніма «Опішня» — Опішне, Опочинське, Опушне, Опушлинське.По-українськи «Опішне», а не «Опішня» сайт Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Згідно з орфографічним словником, назва селища «Опі́шня» вживається в однині, жіночого роду.
Географія
Селище розміщене на сході Полтавської області. Примикає до сіл Попівка та Малі Будища. Неподалік селища біля села Міські Млини протікає річка Ворскла. За 5 км на захід від Опішні зареєстрована абсолютна відмітка рельєфу Лівобережжя області — 202,6 м. Наявні поклади будівельної сировини: глини, піску, суглинків, супісків, гончарної глини (Опішнянське родовище, площею 200 м²).
Територія селища розкинулася у природних зонах лісостепу та степу. Рельєф місцевості рівнинний горбистий: Опішня розміщена на семи пагорбах (Фесенкових горбах),Полтавська область: Географічний атлас: Моя мала Батьківщина/ Під ред. Т. В. Погурельської (редактор). — К. : Мапа, 2004. — 20 с. — ISBN. URL що знайшло своє відображення на прапорі та гербі селища.Опис герба Опішні
Клімат є помірно континентальним з прохолодною зимою і теплим (інколи спекотним) літом.
Середньорічна температура повітря становить 7,6 °С, найнижча вона у січні (—6,6 °С), найвища — у липні (+20,1 °С). У середньому за рік випадає 525 мм атмосферних опадів, найменше — у лютому-березні, найбільше — у липні.
Ґрунти — темно-сірі та чорноземи опідзолені, на сході селища у долині річки Ворскли поширені лучно-чорноземні та лучні ґрунти.
Археологія Опішня — одне з найдавніших поселень на Полтавщині. Згідно з археологічними знахідками, виявленими на околицях селища, ця територія була заселена ще в добу неоліту. Саме у неолітичний час набуває широке використання керамічного посуду — його уламки були знайдені по берегах річки Ворскли, поблизу сіл Глинського, Хижняківки та Яблучного. На них добре видно сліди пальців давнього майстра, адже посуд з глини робили ще без гончарного круга.
На південній околиці Опішні археологічна експедиція Інституту керамології відділення Інституту народознавства НАН України провела археологічні розкопки і виявила курган скіфського часу V ст. до н. е.(Координати — 49.98026, 34.62552) Серед знахідок — фрагмент залізного панцира, бронзові наконечники стріл, посуд, прикраси.
На південний захід від заготконтори було виявлено давнє поселення черняхівської культури. Найпоширенішими знахідками тут є ліплений та гончарний посуд III—V ст. н. е. Окрім того, були знайдені фрагменти амфор римського часу, прясельце, срібна римська монета часів імператора Доміціана I ст. н. е.Зіньківщина. Історичні нариси / Н. М. Білан, Л. І. Благадир, І. В. Василенко та ін. — Полтава: ІнтерГрафіка, 2006. — 640 с.</ref>
У ранньому середньовіччі ця територія була заселена сіверянами — саме їм належало невелике за розмірами Опішнянське городище VII—XII ст. Під час археологічних розкопок тут було знайдено багато різних побутових речей, прикрас, виявлено ями для зберігання зерна.
Історія
К.і.н. Анатолій Щербань у своїх статтях зазначає, що принаймні з 1620-х років біля місця майбутнього поселення функціонувала переправа на лівий берег річки Ворскла. Ця переправа була на шляху від Києва, Лубен і Миргорода на схід у Слобідську Україну. Також він вважає, що місто було засноване бл. 1640 року і мало прикордонний статус — в 1620—1640-х ці терени не раз були предметом обговорення між Річчю Посполитою та Московським царством, і заснування міста закріпило ці землі за Польщею.
Перші історичні відомості
Перша згадка про опішненську місцевість міститься у «Книзі Великому кресленню» (), яка була написана на замовлення московського царя у 1627 піддячим розрядного приказу Афанасієм Мезенцовим. У книжці згадуються давні опішнянські укріплення.
У червні 1639 у листі миргородського урядовця Станіслава Гульчевського знову згадується опішнянський топонім. Цим листом урядник навколишніх земель, які тоді належали великому коронному гетьману Станіславу Конецпольському, звертався до козацького сотника Гаврила Розсохи, який очолював громаду переселенців з Речі Посполитої до м. Чугуїв (тоді це були терени Московського царства), повернутися і оселитися на слободі біля Опошлянського перевозу. В наступному році Розсоха пішов з Чугуєва, а ще через рік частина чугуївців залишили Московщину і оселилися на Лівобережжі. У козацькому реєстрі 1649 року один з опішнянських козаків записаний під прізвищем «Чугуївець».
На мапі Речі Посполитої, яку у 1639 накреслив Гійом де Боплан, у цій місцевості позначено населений пункт «Opoczinski» як місто.
Під 1641 роком кінні козаки з Опішні згадуються серед мешканців укріплення Яблонів, яке було нещодавно побудоване як одна з фортець Бєлгородської оборонної лінії.
З 1640 року місцевий магнат і князь Ярема Вишневецький намагався отримати навколишні землі через суд, який Станіслав Конецпольський виграв. Але після смерті останнього у 1646 Ярема збройно відібрав ці терени у спадкоємців Станіслава і володів Опішнею до 1648. Новий власник земель був католиком і почав утискати православних, внаслідок чого 10 листопада 1646 року 205 городян «литовскаго Опошнина» на чолі з Федотком Левоновим переселилися у московську державу до Чугуєва і м. Печеніги.
Визвольна війна (1648—1657)
Під час Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького місцеві мешканці підтримали повстання і активно долучалися до козацького війська. У 1649 місто стало центром Опішнянської сотні Полтавського полку.
Того ж року виникли суперечки про приналежність уходів біля річки Мерли між Опішнянською сотнею і московськими урядниками. У справу втрутився миргородський полковник Матвій Гладкий і, зрештою, вона вийшла на рівень гетьмана Богдана Хмельницького і путивльського воєводи . Як саме було вирішено питання, достеменно невідомо, але вже незабаром кордон між Гетьманщиною і Московським царством став більш відкритим. У 1680 суперечки козаків з дітьми боярськими поновилися і на їх розв'язання терміново був викликаний московський чиновник Аверкій Опухтін.
Зберігся список городян, які після Переяславської ради (1654) давали присягу на вірність московському царю. Всього у містечку тоді проживало 653 особи чоловічої статі, з яких було 316 міщан (включаючи війта) і 337 козаків (включаючи сотника, отамана, писаря і осавула). Радянські історики вважали, що до списків не потрапила міська біднота і чоловіче населення міста було більшим, ніж вказано у реєстрі.
Того ж року гетьман Богдан Хмельницький від московського царя отримав в особисте володіння місто Гадяч з навколишніми селами та містечками, серед яких була і Опішня.
Промосковське повстання (1658)
У 1658 Полтавщина стала осередком промосковського бунту Мартина Пушкаря супроти гетьмана Івана Виговського, мешканці Опішні підтримали виступ — коли до міста прибув полковник Іван Богун із загоном козаків та сербських найманців, містяни «замкнули город» (зачинили міську браму) і не впустили його.Нарис 2. Споруди й планування міста Опішня — Щербань А. Л., Щербань О. В. Нариси з історії Опішного козацької доби — Харків: Країна мрій, 2011 Зрештою, заколот був придушений, а навколишні поселення зазнали жахливого спустошення, зокрема, постраждала і Опішня.
Того ж року після погрому опішняни звернулися до московського царя щодо переходу їх теренів до складу Охтирського полку Слобідської України, їхнє прохання було задоволено і до Опішні було прислано московського воєводу Бахтіяра Мякініна, який не допустив у місто представників Івана Виговського. Втім, московські порядки вже дуже скоро викликали невдоволення городян. 10 січня 1660 до міста прийшли відомості про наближення кримської орди і Бахтіяр Мякінін втік з міста. Для захисту міста прибули великі військові сили козаків — прихильників Юрія Хмельницького, які повернули Опішню до складу Гетьманщини. Місто на деякий час стало базою для нападів війська гетьмана на Слобідську Україну з метою поширити на неї свою владу. Втім, сутички закінчилися невдало і московські воєводи змогли відбитися.
1660-ті
З 1660-х років Опішня розміщувалася на трьох пагорбах, розділених річкою Тарапунькою і струмком Чехонею. Завдяки цьому місцеві мешканці були добре забезпечені водою. Окрім того, побіля них розташовувалися водяні млини та кузні. На сході та півдні розташовувалися місця для мисливства, рибальства, бортництва та брід (перевіз) через Ворсклу.
Територія кожного пагорба виконувала різні функції: два пагорби були укріплені ровами, земляними валами і дерев'яними стінами. На тому ж пагорбі, де нині знаходиться центральна частина селища, розташовувався «город»: ринкова площа (торговий і адміністративний центр міста), будинок сотенної канцелярії, ратуша.
На другому пагорбі, де нині розташовується частина кутків «Гончарівка» і «Їсіпівка», височів «замок». У ньому — споруди військового призначення: сховища для зберігання їжі й боєприпасів, приміщення для вартових, дві церкви. Посеред нього містився великий майдан прямокутної форми, на якому приблизно з 1696 року стояло 2 дерев'яні церкви: Святого архистратига Михаїла та Миколаївська. Від майдану у різні боки розходилися вулички, (нині — Гончарівська, Швейцарська, Заливчого та Комсомольська).
На третьому пагорбі, де зараз куток Прогоня, містився форштат. На ньому стояла Покровська церква і була система підземних ходів.
Як і в інших тогочасних містах, в Опішні вулиці були неширокими — до ширини трьох возів (приблизно 4,5 м). Їхня довжина не перевищувала 500 м, а забудова була щільною — з одного боку 9-10 подвір'їв. Головні вулиці були ширшими і прямішими. Інші, що відгалужувалися від них до міських брам, селітряних заводів, садків були викривленими й заплутаними. Оскільки вулиці нічим не вимощувалися, вони були надзвичайно брудними.
Антимосковське повстання (1668)
У 1668 на Лівобережжі вибухнуло антимосковське повстання, обумовлене польсько-московським Андрусівським договором (1667), яким дві держави поділили Україну, через що козаки вважали це зрадою з боку московського царя. Підливали масло у вогонь багатолітні зловживання московських воєвод в Україні. Гетьман Іван Брюховецький підтримав повстання, але саме йому козаки дорікали зближенням з московським царем і підпорядкування Гетьманщини Московській державі. Відтак, неподалік від Опішні поблизу Диканьки козаки схопили Брюховецького і за наказом Петра Дорошенка стратили його.
Повстання Степана Разіна (1669—1671)