Любо́в Васи́лівна Якимчу́к ( , Первомайськ, Луганська область) — українська поетка, сценаристка, драматургиня, лібретистка, авторка документальної прози та перформерка. Авторка поетичних книжок «, як МОДА» (2009) і «Абрикоси Донбасу» (2015), п’єс «Стіна» та «Кіт Шредінгера»; співавторка сценаріїв документального фільму «Будинок „Слово“» і художнього фільму «Будинок „Слово“. Нескінчений роман». Твори Якимчук перекладено приблизно 30 мовами. 2022 року вона прочитала англійською вірш «Молитва» під час виконання пісні Free Джоном Леджендом на 64-й церемонії Grammy Awards. Інститут Гаррімана Колумбійського університету назвав Якимчук першою поеткою, яка виступила на цій церемонії. 2025 року Якимчук і Тарас Томенко отримали кінопремію «Золота дзиґа» за сценарій фільму «Будинок „Слово“. Нескінчений роман».
Життєпис Народилася й виросла в Первомайську Луганської області в шахтарській родині. Навчалася в Луганському обласному ліцеї при Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка, згодом закінчила факультет української філології цього університету. Магістерський ступінь здобула за програмою «Теорія, історія літератури і компаративістика» в Національному університеті «Києво-Могилянська академія».
У 2003—2008 роках належала до луганського літературного угруповання СТАН.
Під час навчання в Києві у 2008—2010 роках працювала ведучою на каналі «Культура» Українського радіо, де вела програми «Літературне кафе» та «Слова і речі».
Надалі працювала переважно як незалежна авторка, співпрацюючи з медіа як культурна журналістка. Від 2011 року дописувала до газети «День», від 2014-го — до видання «Українська правда. Життя»; також публікувалася в газеті «Культура і життя», празькому часописі "Український журнал" та польському виданні Culture.pl.
Після окупації Первомайська внаслідок російсько-української війни родина Якимчук втратила дім. У лютому 2015 року її батьки та бабуся були змушені виїхати на Полтавщину.
Під час пандемії у 2020—2022 роках Якимчук працювала в науково-популярному медіа «Куншт» продюсеркою подкастів.
Літературна творчість
«, як МОДА» Після самвидавного артбука «У чотирьох стінах» (2007), Якимчук опублікувала збірку поезій з незвичною назвою «, як МОДА» у львівському видавництві «Каменяр» (2009). До неї ввійшли традиційні й візуальні вірші, фотопоезія та дві поеми. Книжка була відзначена літературною премією імені Богдана-Ігоря Антонича «Привітання життя» та літературною премією імені Василя Симоненка. У «Словнику футуризму» (2013) літературознавець Юрій Садловський зарахував творчість Якимчук до сучасного продовження футуристичної традиції, зазначивши, що авторка книжки «,як МОДА» «демонструє невичерпність футуристичної ефектності».
«Абрикоси Донбасу» Поетична збірка «Абрикоси Донбасу» вийшла у Видавництві Старого Лева 2015 року. Вона поєднала тексти про довоєнне життя шахтарського Донбасу з поезіями, написаними після початку російсько-української війни 2014 року. У книзі описаний початок війни та її вплив на мову, яка змінюється, “розкладається” разом з територіями, а також зображено родинну пам'ять, шахтарську працю, приватне життя людей у абрикосових краях та досвід переселення.
Одним із наскрізних образів збірки є абрикосове дерево. У розмові з програмою IDEAS Канадської телерадіомовної корпорації CBC Якимчук пояснювала, що в околицях її рідного Первомайська абрикосові посадки створювали природний кордон: вони росли з українського боку й зникали після кордону з Росією, і наголошувала, що окупація цього не змінила, природа маркує цей кордон і надалі.
Найвиразніше мовний експеримент представлено в циклі «Розкладання»: назви міст, людські тіла та ім'я ліричної героїні розпадаються на частини одночасно з руйнуванням навколишнього світу. Оглядачі Poetry Foundation та Europe Now розглядали цей прийом як спробу передати засобами самої мови досвід насильства, втрати дому й дезінтеграції звичного життя. У рецензії академічного журналу Slavic & East European Information Resources книжку також розглянуто в контексті сучасної української воєнної літератури.
У міжнародній рецепції значення збірки пов'язують із представленням Донбасу як українського культурного й особистого простору, а не лише як території воєнного конфлікту. Український науковий інститут Гарвардського університету відніс «Абрикоси Донбасу» до перших поетичних книжок, що осмислили й артикулювали російську гібридну війну проти України, що розпочалась 2014 року. Марія Ревакович у Los Angeles Review of Books характеризувала Якимчук і Сергія Жадана як авторів, що стали довіреними представниками Донбасу поза межами регіону. У рецензії чеського культурного медіа ČT art наголошено, що Якимчук належить до небагатьох українських поеток, які виросли на сході України й від початку війни писали українською про війну та її наслідки для звичайних людей.
2017 року «Абрикоси Донбасу» відзначили Міжнародною поетичною премією Фонду Ковалевих у Нью-Йорку. У 2023 році Видавництво Старого Лева випустило друге, перероблене й доповнене українське видання, наклад якого регулярно додруковують.
Перекладні видання Станом на 2026 рік український оригінал та перекладні книжкові видання збірки були представлені дев'ятьма мовами. Французьке видання потрапило до першого добору премії Prix Mallarmé étranger 2024 року. У 2024 році воно вийшло також як аудіокнижка: французькі тексти прочитала Катрін Денев, а частину віршів українською — Якимчук. Латиське видання Donbasa aprikozes було номіноване на національну премію Latvijas Literatūras gada balva 2026 року в категорії найкращого поетичного перекладу латиською мовою.
Інші поетичні видання 2023 року польське видавництво Pogranicze опублікувало двомовну українсько-польську збірку Produkcja czułości / Виробництво ніжності у перекладі Анети Камінської.
Документальна проза та есеїстика У документальній прозі Якимчук поєднує особисте й родинне свідчення з репортажем та есеїстичним осмисленням війни. Наскрізними темами цих текстів є російська окупація Донбасу, вимушене переселення, повномасштабне вторгнення, мовні зміни в часи війни та пошук дому в тілі та мові.
У січні 2022 року журнал Reporters опублікував репортаж Якимчук «Щоденник маячні» з фотографіями Катерини Клочко — історію мешканця окупованої Жданівки, який вів щоденник. Після початку повномасштабного російського вторгнення Якимчук опублікувала низку особистих свідчень та есеїв про життя у воєнному Києві й трансформацію української мови. У тексті Letter from Kyiv: to keep from weeping, we start cursing для New Statesman вона описала перші тижні вторгнення та зміни повсякденної мови під впливом війни. Радіоесе Ruination of Cities & Words прозвучало у програмі The Essay: Words for War на BBC Radio 3. Щоденникові нотатки The War in Kyiv були надруковані в норвезькому журналі Syn og Segn з фотографією авторки на обкладинці журналу.
В есе The Invasion of the Ukrainian Language, опублікованому британською Poetry School, Якимчук простежила появу нових слів і зміну значень звичної лексики під час війни. Видання назвало її «голосом окупованого Донбасу в українській поезії», пов'язавши творчість авторки з досвідом внутрішнього переміщення її родини та спротивом розпачу.
Тексти Якимчук увійшли також до міжнародних колективних видань. Есе Улюблене місце – дім було опубліковане у французькій книжці Hommage à l'Ukraine видавництва Stock, що об'єднала твори українських письменників про країну, дім і війну. Есе The Ukrainian Language as a Place of Safety зосереджене на українській мові як просторі безпеки й належності; його опублікували у збірці матеріалів міжнародного симпозіуму Home/Land/s International Writing Program Університету Айови.
До документальної прози належать також тексти Якимчук про війну та життя на окупованому Донбасі для фотокнижки Марка Невілла Stop Tanks With Books, виданої каліфорнійським видавництвом Nazraeli Press 2022 року.
2023 року у французькому журналі Kometa, присвяченому імперіалізму, вийшло чотиричастинне есе Якимчук Un soldat russe dort dans ma maison («Російський солдат спить у моєму домі»). Через історії власної родини, військових і мешканців окупованих територій авторка описала механізми російської окупації та досвід втрати дому. Оглядач Le Monde Ніколя Трюон назвав цей текст «вражаючою оповіддю», що наближає до читача біль вимушеного від'їзду і страх перед російськими танками.
У лютому 2024 року французький журнал L'Obs опублікував есе Якимчук «La langue ukrainienne est devenue notre maison, notre seul refuge», у якому вона простежила власний перехід від російськомовного дитинства на Луганщині до сприйняття української мови як дому й прихистку під час війни.
Кіно Фільми про будинок «Слово» У співавторстві з режисером Тарасом Томенком Якимчук написала сценарій документального фільму «Будинок Слово» (2017), присвяченого мешканцям харківського будинку літераторів і знищенню покоління Розстріляного відродження. Стрічку побудовано на документальних матеріалах — архівних фотографіях і кінозаписах, свідченнях мешканців будинку, а також цитатах письменників, представників радянської влади та таємних інформаторів. Світова прем’єра відбулася 2017 року в основному конкурсі 33-го Варшавського міжнародного кінофестивалю. 2018 року стрічка здобула національну кінопремію «Золота дзиґа» як найкращий документальний фільм.
Опрацьовані під час дослідження архівні матеріали були використані під час написання сценарію художнього фільму «Будинок „Слово“. Нескінчений роман», авторами якого також стали Якимчук і Томенко. Ігрова стрічка поєднує реальні події та історичних осіб із вигаданими персонажами. Зокрема, Володимир Акімов є збірним образом представника радянської репресивної системи. Світова прем’єра ігрового фільму «Будинок Слово“ Нескінчений роман» відбулася 2021 року на 37-му Варшавському міжнародному кінофестивалі, українська — 17 червня 2022 року на фестивалі Миколайчук OPEN у Чернівцях. У широкий український прокат фільм вийшов 9 травня 2024 року та тримався у прокаті майже два роки. Стрічка стала предметом помітного публічного обговорення. Критик Олег Коцарев в «Українському тижні» пов’язував її резонанс із паралелями між сталінським знищенням української культури та сучасною російською війною; серед художніх особливостей він виокремив чорно-білу стилізацію, відтворення побуту 1930-х років і музику Алли Загайкевич.
2025 року «Будинок „Слово“. Нескінчений роман» отримав Національну кінопремію «Золота дзиґа» як найкращий фільм, а Якимчук і Томенко були окремо відзначені цією премією в номінації «Найкращий сценарій».
Інші кінопроєкти Тексти Якимчук використано у швейцарському фільмі Томаса Меттлера Some Men Must Die, присвяченому війні на Донбасі. Кінопроєкт виріс із вистави фізичного театру, вперше представленої 2015 року на фестивалі ГогольFest. До фільму увійшли як раніше написані твори Якимчук, так і тексти, створені нею спеціально для проєкту. Стрічку завершено 2023 року; того самого року відбулася її світова прем’єра.
Театр П'єсу «Стіна», написану Якимчук за участі швейцарського режисера Томаса Меттлера, поставили на камерній сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Прем'єрні покази відбулися у грудні 2019 року, режисером-постановником виступив Меттлер, відомий своїми роботами в жанрі фізичного театру.
Після повномасштабного російського вторгнення Якимчук написала п'єсу Кіт Шредінгера про зустріч українки й російського військового в підвалі будинку в Бучі. Текст створено в межах програми Documenting Ukraine Інституту гуманітарних наук у Відні та він був представлений в рамках фестивалю у віденському театрі Volkstheater.
Музичні й перформативні проєкти