Ни́жній Бере́зів — село в Україні у Яблунівській селищній територіальній громаді Косівського району Івано-Франківської області.
Географія Розміщене в передгір'ях Карпат по берегах р. Лючки, за 26 км від міста Косова і за 24 км від залізничної станції Коломия. Висота над рівнем моря 420—450 м. Через село проходить автодорога Коломия — Яблунів — Делятин.
Село лежить на межі Гуцульщини і Покуття, у передгір'ї Карпат. Село поєднано зручними пішохідними маршрутами з Лисиною Космацькою та Микуличином.
У селі річки Акра та Ласкунка впадають у Лючку.
Топонімія До XVII ст. існувало одне село — Березів. Центр села знаходився в урочищі Попівському, де був православний монастир (зруйнований татарами в XVII ст.). Розростаючись, село поділилося на частини: східну — Долішній (тепер Нижній Березів), західну — Горішній (тепер Вижній Березів), а та територія, де були соляні джерела, т. зв. бані, згодом дістала назву Баня-Березівська, оскільки ці джерела були власністю березівської шляхти. Соляні джерела в сусідніх селах Текуче й Акрешори були власністю короля Данила Романовича, доказом чого був дзвін у с. Текуче — подарунок селу від Галицького володаря. Нинішнє село Середній Березів відділилося з Верхнього Березова у 1907 році.
Село оточують гори, які в народі мають свої назви: «Акрин», «Няджин», «Клифа», «Кичера», «Ружет», «Каратура», «Сикітура», «Камінь», «Кичера Лючінська», «Тивуш» (або «Тивзи»).
Також село розподілене на «кутки»: «Миків», «Петрятин», «Луг», «Облази», « Шувари», «Гришків», «Ласкунца», «Млаки», «Підкичера», «Поліна», «Дуброва», «Діл».
Історія
Давні часи На території села знайдені кам'яні знаряддя праці доби міді, рештки трипільського посуду, також трапляються римські монети І—IV століть. Звідси можна робити висновки, що частина населення проживала тут досить давно, про що свідчать назви навколишніх гір та заняття місцевих жителів. Уродженців Березова Нижнього старі люди називали «гончарами», жителів сусіднього села Текучі — «соліниками» і т. д. Зрештою ще й до сьогодні на новорічні свята селяни завжди використовують керамічний посуд із жовтої глини, якої достатньо навколо Березова Нижнього і сусідніх сіл.
Присутність тут у давнину готів чи варягів підтверджується знайденим 1927 р. під час весняної оранки землі у Ласкунці на городі Івана Кузича-Березовського (це була земля його баби Ґеник (Базевої)) варязьким мечем із надписами, який був переданий в 30-х роках XX століття до Краківського музею. Меч датований польськими істориками, про що І. Кузич згадує детально у своїй монографії: «Березівське боярство на тлі історії України» (Детройт, 1962. — С.156).
Під час татаро-монгольського нашестя поселення Березів уже існувало як боярське поселення, бо березуни підтримали короля Данила Галицького, взявши на себе оборону Березівського котловану й тримали оборону гори Рокита (назва Татарівка у Середньому Березові свідчить сама за себе) та сусідніх гір аж поки прибула військова підмога для королівського війська в район сучасних населених пунктів Татарів та Микуличин.
Березів, як частина Галицько-Волинської держави, був короткий період у складі Угорщини, а згодом Речі Посполитої. Саме в польських судових документах є перша письмова згадка про Березів.
XV—XVIII сторіччя
Перші згадки та побут селян Вперше у галицьких документах Березів згадується у 1412 році, де березівська шляхта судилася із шляхтою с. Космач за землі біля Акрешори, а друга згадка про Березів Долішний 1415 року через те, що в селі на той час вже існував чоловічий Василіанський монастир, а київські документи згадують, що березуни в час правління великого князя Ярослава Мудрого у Києві мали торгову факторію через те, що привозили до столиці сіль. Уже на 1482 рік в Березові був млин, криниця, з якої брали сіль, і сукновальня (ступа) — власність українських шляхтичів Івана Тимши і Сенька Баламута. У податковому реєстрі 1515 року документується млин і 3 лани (близько 75 га) оброблюваної землі та ще 2 лани тимчасово вільноїZródla dziejowe. Tom XVIII. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. Cz. I. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. s. 173 — Warszawa: Sklad główny u Gerberta I Wolfa, 1902. — 252 s..
У першій половині XVII ст. село належало шляхтичеві Белзецькому. В 1642 році теребовльський староста Ю. Балабан, який ворогував з Белзецьким, напав на Березів і зруйнував його.
Жителі Нижнього Березова займалися військовою справою, а крім того переважно скотарством, землеробством, гончарством (оскільки тут достатньо жовтої глини для нього) і солеварінням. Березівська шляхта торгувала сіллю, яку вивозили на схід України, зокрема в місто Бердичів. Тому в селі можна було почути прислів'я: «Збираєшся, як у Бердичів» (тобто повільно). У Баня-Березові сіль варили до 1799 року (дерев'яні чумацькі вози XVIII ст. з Березова експонуються у Львівському історичному музеї (його передав І. А. Геник) та Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини (його передала мати Гриця Голинського).
Хоча дрібна українська шляхта панщини не відробляла, вона теж сплачувала різні податки і обов'язково відбувала військову повинність. Березуни виконували багато додаткових повинностей на користь держави. Вони зобов'язані були обгороджувати пасовиська, ремонтувати солеварні тощо.
За «наказом двору» селяни кидали своє господарство і везли дрова чи руду до солеварні. Мешканці Нижнього Березова мали доставляти до соляної бані по 5 підвід дров на рік або за кожну підводу платити 20 злотих.
Потерпали селяни й від натуральних повинностей. Особливо тяжкими через неродючість підгірської землі були данини зерном. Селяни відбували натуральну повинність рибою, грибами, горіхами, малиною. Данину брали від кожного десятого вулика й десятого дерева (причому розмір її визначався, тільки-но з'являлася зав'язь), від кожної свині, вівці. Розмір цієї данини часто залежав від примх управителя королівських маєтків.
Особливо обтяжливими були податки на військо, бо як дрібна шляхта, в обов'язки якої входило нести військову службу, то кожен шляхтич, що вирушав на службу, мусив мати своє повне військове спорядження на коня і на себе, зброю та фураж для коней й інший військовий провіант, який забезпечувався із приватного обійстя кожного господаря.
Повстання Шляхта Нижнього Березова у 1490 році взяла участь в антипольському повстанні під керівництвом Івана Мухи, про що є достатньо архівних документів.
Березівська шляхта підтримала повстання Богдана Хмельницького. Після перебування в Березові посланця Хмельницького, козака Ханенка, до загону Семена Височана, що діяв в цей час на Прикарпатті, вступило з села 60 чоловік. Ханенко — родич майбутнього гетьмана Ханенка — по закінченні війни назавжди залишився в селі.
Через відступ військ Хмельницького частина учасників загону Семена Височина змушена була відступити з Прикарпаття на Центральну Україну, бо в 1648 році повстанці захопили й зруйнували замок Яблоновських у Лючі, спалили двір у селі Текучій. Селяни Березова, І. Іленишин, А. Негрич, Г. Заремба та інші, здійснили напад на шляхтича Матіяша Злотниковича, який тікав з Коломиї. Всіх учасників повстання Б. Хмельницького судив шляхетський суд, що є ще одним підтвердженням їхнього шляхетського походження. З документів цього суду, стверджують Кузич і проф. В. Грабовський, випливає, що покарані були тільки ті шляхтичі, які пішли на Велику Україну (їх маєтки було конфісковано, але їх родини були теж разом з ними). Інші учасники Національно-Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького залишилися на Прикарпатті. За участь у повстанні польська влада конфіскували майно у 25 шляхтичів Березова, зокрема в І. Скільського, А. Симчича, А. Білавича, А. Фіцича, передавши його шляхтичеві Гаспарові Островському. Всі учасники загону Семена Височана, пішли із військами Б. Хмельницького на Велику Україну.
У 1703 році на Березів напав загін опришків під керівництвом Івана Пискливого. Поблизу Березова в 1717 році діяли опришки Василя Солонинки, у 1739 — загін Олекси Довбуша, у 1759 році —загін Івана Бойчука, але самі березуни у загоні опришків участі не брали (як стверджували старші люди: грабунок — це гріх). У Березові Нижньому є дзвін, який подарував церкві Микола Закутинський (вилитий за гроші, що йому залишили опришки).
Австро-Угорщина Процес зменшення земельних ділянок не припинявся, а кількість господарств невпинно зростала, бо при поділі навіть малих шляхетських маєтків, кожній дитини батьки давали однакові наділи. У 1787 році в Нижньому Березові налічувалося 97 господарств. їм належало 1462 морги землі, тобто в середньому по 14 моргів. У першій половині XVIII ст. податки брали з усього, що було в сільському господарстві.
Документи свідчать, що березуни окремим загоном входили до складу австрійської армії і брали участь у битві народів під Ватерлоо. Зокрема, серед учасників загону згадується у чині підпоручика Михайло Кузич-Березовський (прадід Михайла Кузича (Михасевого) як «русинський Робін Гуд», що активно захищав права своїх земляків. І хоч війна вплинула на господарство, у 1820 році в селі було вже 159 дворів, з них 17 господарств мали до 1 морга землі, 74 — від 1 до 5, 39 — від 5 до 10, решта — від 10 до 30 моргів (1 морг = 0,56 га). Домінії належало 1017 моргів поля.
Революційні події 1848 року не оминули Березів. Уродженець Березова Нижнього Іван Арсенич-Березовський (Сарамчіків) організував загін із близько 2000 чол., який охороняв Головну Руську Раду у Львові, піднявши на її ратуші синьо-жовтий прапор. Залишитися в Галичині після революції він не зміг, а тому змушений був емігрувати до царської Росії 1858 р., де став поміщиком. Інший учасник революційних подій 1848 року Степан де Гаворра Дрогомирецький (182? — 1860) втікаючи від переслідувань, зустрівся в Європі зі своїм другом із студентських років Вільямом Вокером (1824—1860) й емігрував до Америки, де двічі брав активну участь у збройних повстаннях і військових конфліктах США і Мексики (штат Сонора), Нікараґуа і Гондурасу, де й загинув.
У 1880-х роках один з лихварів мав у Нижньому Березові маєток на 500 тис. золотих ринських і 400 моргів полонини.
Уже в 1880 році в Нижньому Березові було 290 дворів, проживало 1274 особи, з них 1113 українців, 34 поляки, 67 євреїв. Селянам належало 314 моргів орної землі, 25 моргів городів, 337 моргів пасовиськ, 129 моргів лісу і 681 морг лук. У 1886 році громада Нижнього Березова заплатила 903 золоті ринські домового, заробіткового й прибуткового податків. Крім цього, громада платила 14 % адміністративного, 54 % шкільного, 3 % шляхового податків на різні громадські потреби. Шкільний податок свідчить про існування єдиної школи на всі Березови.
В селі було два млини, олійниця, ступа для виготовлення сукна, крамниця різних товарів, мешкало кілька майстрів — будівельників, стельмахів, столярів. Більшість чоловіків виїжджала з села на сезонні роботи на лісорозробки до Чехії. На невеличких клаптиках гірської землі селяни сіяли кукурудзу, овес, яре жито, пшеницю, коноплі, льон, садили картоплю, капусту, квасолю, горох, часник, цибулю.
На американську землю першим виїхав Гаворра-Дрогомирецький, який був помічником президента Нікарагуа (Бондаренко К. «Ой летіли дикі гуси» (Українські найманці в історії воєн) // Політика і культура. — 1999. — № 35). А згодом почалася трудова еміграція. Першими трудовими мірантами у 1887 році стала родина Івана Неґрича (зв. Николинин, з Ласкунци). А Кирило — Карло Ґеник (1857—1925; зв. Тостюк), який 1892 року виїхав до Канади вже як політичний емігрант, писав землякам, що не слід захоплюватися Америкою, бо «за три роки (1897—1899) прибуло 20 000 наших людей, і не можна зразу знайти роботу для всіх», а агенти розхвалюють життя в Америці лише тому, що одержують за це долари. Він покинув рідне село через переслідування австрійської поліції. Перебуваючи під впливом І. Франка, з яким познайомився 1878 р., К. Ґеник заснував у селі читальню, кооперативну крамницю.