Кімерійці

Кімері́йці, також Кіммерійці (, Kimmérioi; , ) — загальна назва іраномовних кочових племен, які у IX—VII ст. до н. е. проживали на території Північного Причорномор'я (півдня України). Це найдревніший народ, який проживав на теренах сучасної України, назва якого була задокументована та збереглася до наших часів.Енциклопедія історії України: Т. 4 (Ка-Ком) / Редкол.: В. А. Смолій та ін. НАН України. Інститут історії України. — : вид. «Наукова думка», 2007 р. Більша частина в VII столітті до н. е. помандрувала через Кавказ до Малої Азії через нашестя скіфів. Менша частина осіла в Північному Причорномор'ї, облишивши кочовий спосіб життяТаврический Национальный Университет им. Вернадского, Краткий толковый словарь по этнографии Крыма: «Киммерийцы» , і стала відомою як таври, що були причетні до закладання греками колонії Кімерик як південно-західного прикордонного форпосту Боспорського царства (50 км на південь від Керчі)стор. 1036, том 3, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1994 р. ISBN 5-7707-4052-3. Остаточно кімерійці асимілювалися з місцевими племенами Кримського півострову. Разом з гетами в українській історії становлять власне місцеву археологічну культурустор. 66-67, том. 1, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1993 р. ISBN 5-7707-4049-3.

Назва

Назва племені кімерійці не є їхньою самоназвою, оскільки ця назва була дана ассирійцями стосовно всіх племен Північного Причорномор'яК. К. Когонашвили. «Краткий словарь истории Крыма». Справочное издание. — г. Симферополь, изд. «Бизнес-Информ», 1995 г. . Уривок з ассирійських джерел, де Асархаддон говорить про «воїнів ґімірра», дав підставу ототожнювати їх із кімерійцямиГаврилюк, 2004, Т. 2, С. 106—107.. Також — кімерійці або кімери, кі́ммери. Давньогрецький поет Гомер називає їх «бідними молокоїдами, найсправедливішим народом на землі»

Походження

Інформація про походження кімерійців знаходиться в стародавніх Ведах та Іранських клинописах, вважається, що вони були індоєвропейцями. Історики вважають, що мова кімерійців належала до іранської мовної групи.

Деякі литовські дослідники висловлюються про кімерійців, як балтів. Татарські дослідники висловлюються про давньотатарське походження, а саме про походження булгар від них. Це підтверджується записами в античній «Історії ченця Спиридона» й в «Історії Зографа» (Зографський монастир).

Культура В археології кімерійців ототожнюють з двома групами пам'яток: чорногорівською і новочеркаською, які заступають білозерську культуру. Особливістю чорногорівської групи є десятки поховань під курганами — з ямами, часто обшитими деревом або ж з дерев'яними перекриттями. Над могилами чорногорівці встановлювали кам'яні стели — прототип майбутніх «степових баб», які символізували чоловіків, озброєних і підперезаних поясами. Небіжчиків-вояків ховали не лише зі зброєю — кинджалами, мечами, стрілами, булавами, а й з кінською збруєю — вудилами та псаліями. Це свідчить, що кінь грав особливу роль в їхньому житті.

Джерела сходяться на тому, що кімерійці були першим відомим в історії «народом вершників». Навички їздити верхи дозволили їм перейти від відгінного скотарства до справжнього кочового господарства. Кімерійці жили в степу, рухаючись разом з чередами в пошуках нових пасовиськ. Мешкали в наметах або на критих возах, які служили їм «рухливими» житлами.

Кімерійців вважають також винахідниками кінноти — перед їхніми вершниками, озброєними мечами та луками, безсилим виявилося навіть вишколене і закуте в панцирі ассирійське військо.

Суперництво як всередині спільноти, так і між племенами — за володіння чередами і контроль над пасовиськами сприяли зростанню войовничості кімерійців та швидкому виокремленню з їхнього середовища ватажків, яких сусіди називали «царями». Відомі імена принаймні трьох з них — Дугдамме, його сина Шандекшатри та Теушпи. Співзвучність принаймні двох із цих імен з іменами перських володарів і дозволяють деяким дослідникам вважати кімерійців іраномовним народом.Мустафін О. Перлини в степу. Розмови про минуле українського Півдня. Х., 2023, с.23-26

Історичні згадки Реальність цього народу підтверджують і ассирійські клинописні джерела. В 722—715 p. до н. е. вони зафіксували перемогу кімерійців над урартським царем Руссою.

Грецькі

Давньогрецький поет Гомер у поемі «Одіссея» писав, що країна і місто кімерійців знаходиться біля входу до потойбічного світу.

«Зайшло сонце, і вкрила темінь усі шляхи, а корабель наш досягнув меж океану. Там народ і місто людей кімерійських».Гомер, Одіссея, 11.

Геродот засвідчив, що: «…Країна, де тепер живуть скіфи, кажуть, що за давніх часів була кімерійською… Ще й тепер у Скіфії існують кімерійські фортеці, кімерійські переправи, є також і країна, що називається Кімерією, є й так званий Кімерійський Боспор».

Геродот і Страбон пишуть про велику Кімрійську державу на північних берегах Чорного моря та на обох берегах Керченської протоки із столицею Кімерикон. За Геродотом, племена кімерійців очолювали царі. Однак царських поховань в Українському Причорномор'ї не виявлено. Відомо кілька сотень ваз т. зв. «Керченського» стилю, на яких зображені амазонки, що б'ються з греками. Ці вази походять з VII ст. до н. е. Геродот каже, що в VII столітті до н. е. кімерійців витіснили і частково асимілювали скіфи.

Матеріальна культура, господарство і побут кімерійців відомі головним чином за похованнями, яких нараховується близько сотні. Ведучи кочовий спосіб життя, кімерійці не залишили довготривалих поселень. Над своїми похованнями часто ставили кам'яні стели. Відомі пам'ятки пізнього періоду зрубної культури, що датуються X — початком VIII століття до н. е. Кімерійці займалися скотарством, певною мірою і землеробством. Панівне становище серед кімерійців посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, кам'яним або бронзовим молотом. Саме воїнів деякі дослідники вважали кімерійцями часів походів до Малої і Передньої Азії.

Давньогрецький історик Геродот наводить розповідь про те, як кімерійці зустріли нашестя скіфів. Кімерійські царі пропонували битися, проте народ вирішив без бою віддати свою країну скіфам. Тоді царі розділилися й почали битися один з одним, щоб померти на батьківщині й спочити у рідній землі. Така легенда свідчить, що скіфи без особливих зусиль взяли гору над кімерійцями, при цьому частина кімерійців скорилася завойовникам й увійшла до складу скіфського союзу. Решта кімерійців вирушили походом на південь, до країн Закавказзя та Передньої Азії. У кінці VIII сторіччя до н. е. кімерійці вже влаштувалися на території нинішньої Західної Грузії, звідки вони здійснювали набіги на царство Урарту.М. М. Блиев, Р. С. Бзаров, История Осетии с древнейших времен до конца XIX века , Владикавказ: Ир, 2000. — 354 с. — ISBN 5-7534-0671-8 Також Геродот згадує приблизне розташування кімерійців і розповідає про їхні міграції.

Ассирійські

Ассирійські документи: пророцтва, писання, хроніки — належать до часів Саргона II, Сінаххеріба, Асархаддона та Ашурбаніпала до другої половини VIII ст. та до VII ст. до н. е. Вони говорять нам про бурхливий період в історії двох великих держав у сточищі Євфрату: Урарту та Ассирії. Індоєвропейські племена, що наступали зі сходу та півночі на ті царства, ті джерела називають Gimirrai (кімри) та Ashguzai (скіфи). Кімерійці з'явилися на кордонах Урарту при кінці VIII ст. до н. е. і окупували царство десь по 714 році до н. е. На початку VII ст. до н. е. кімери разом з царем Урарту Русою II (680—645 до н. е.) та іншими індоєвропейськими племенами почали наступати на Ассирію. Відомо про перебування кімерійців в Урарту, про їхні війни проти Ассирії, завоювання більшої частини Лідії, вторгнення до Каппадокії, Фригії, Пафлагонії. Цей натиск, мабуть, був спричинений натиском скіфів, які посувалися на схід до Урарту. Ассирійський цар Езаргадон (Асархаддон) та скіфський Бартатуа створили союз проти кімрів та халкедонців. Внаслідок цього в 679—678 роках до н. е. кімерійці були розгромлені, і витиснуті до Малої Азії. Там кімри перше зустріли опір царя Лідії, але вже в 652 році до н. е. вони завоювали Лідію і пограбували цілу Малу Азію. Та в 637 році до н. е. ассирійці зі скіфами знищили силу кімрів, зменшуючи їх до частини в Каппадокії, яка залишилася надалі кімерійською. Місце кімрів у Малій Азії зайняли скіфи, які втрималися там аж до 606 року до н. е., за винятком двох областей у Вірменії: Сакасена та Скитена, що залишилися скіфськими назавжди.

М. Ростовцев каже, що кімри посувалися в південному та західному напрямі задовго ще до навали скіфів. Ґрунтуючись на ассирійських джерелах, М. Ростовцев схиляється до думки, що кімри з'явилися в Малій Азії десь у VIII ст. до н. е., отже, до приходу туди скіфів. Та і Страбон також свідчить, що кімри зайшли до Малої Азії через Дакію і Дарданелли.

М. Ростовцев, боронячи теорію, за якою скіфи витиснули кімрів з України, все ж визнає, що не витиснули їх з Кубані. Він знайшов сотні доказів у кубанських могилах, що кімри жили на Кубані до приходу скіфів і після їхнього приходу, іншими словами, кімри були ніхто інший, як споконвічне автохтонне населення України — нащадки трипільців.

Зрештою, М. Ростовцев сам напів-визнає це. У своїй книзі «Iranians and Greeks in South Russia» він пише: «Нема ніяких свідоцтв ані про час, коли кімри вперше з'явилися в Україні, ані про час, коли її покинули, ані про їхню національність, ані про те, чи вони були автохтонами України чи зайдами». Він все ж визнає кімрів індоєвропейським народом — фракійцями на підставі того факту, що в Босфорській державі царі мали фракійські імена, а так само багато людей з фракійськими іменами були серед населення Танаїсу за римських часів.

Згодом кімерійці змішалися з місцевим населенням. Можливо, частина з них залишилася в гірській частині Криму і стала предками таврів.

Писемні джерела

Геродот у V ст. до н. е., називає кімерійців «Дивними козодоями» та мовить про могили кімерійських царів на Дністрі. , «Periegesis» (Дионисий Периегет. написано у 124 р.)(Dion., с. 652—710): « …у Савроматії ж, як сусіди, живуть сінди, кімерійці, керкетії, торети…» Дионисий. Описание населенной земли/ Пер. И. П. Цветкова // ВДИ. 1948. № 1.

А також автори початку першого тисячоліття н. е.: Прісциан Цезарійський, Priscianus Caesariensis «Опис Землі»(с. 644—721) (переклад трактата Діонісія): «…вони савромати живуть поблизу сарматської річки Танаїс, з ними межують також сінди й кімерійці» ; Присциан. Землеописание / Пер. И. П. Цветкова / / ВДИ. 1949. № 4. Руфій Фест Авіен «Опис земного кола» (Avienus, Ruf(i)us Festus. Descriptio orbis), переклад трактата Діонісія (с. 852—891): «найближчі до Танаїсу місцевості займають кімерійці й сінди»; Руфий Фест Авиен. Описание земного круга / Пер. В. В. Латышева // ВДИ, 1949. № 4. Також існують вавилонські, урартські, юдейські, перські писемні джерела про кімерійців.

Археологія На певних етапах існування кімерійці відповідають археологічній Кизил-кобинській культурі. Щодо відповідності у степах Надчорномор'я то точаться дискусії щодо відповідності Катакомбній або Зрубній культуріСкифский рассказ Геродота в отечественной историографии — А. А. Нейхардт — Рипол Классик, 1982—238 стор..Археологічні дослідження в степовій частині південної України виявили тут численні пам'ятки генетично пов'язаних між собою сабатинівської культури (15–13 ст. до н. е.), білозерської культури (12–10 ст. до н. е.) та поховань пізніх кімерійців (9–7 ст. до н. е.). На думку українських археологів, результати цих досліджень засвідчують, що територія Кімерії поступово розширювалась, а її ядром була степова частина України від пониззя Дунаю до Приазов'я, включаючи КримЧерняков, 2007, С. 326..