Війна за незалежність Ірландії (, ) — збройний конфлікт між самопроголошеною Ірландською Республікою та Великою Британією в 1919—1921 роках.
Передумови На початку XIX століття британці остаточно приєднали Ірландію до Великої Британії, після чого ірландці провели низку спроб здобути незалежність. Всі вони виявилися невдалими. Напруження в Ірландії зросло після того, як британський парламент не надав країні ширшу автономію.
Хід військових дій
Початок війни Загальноімперські вибори (грудень 1918 року) призвели до перемоги партії Шин Фейна республіканського напряму в Ірландії, яка отримала більшість ірландських місць у парламенті. Республіканська партія одразу ж розпочала виконувати свою програму. Депутати-шинфейнери оголосили про створення (Дойла) як єдиного повноправного законотворчого органу в країні. На першому засіданні, яке відбулось 21 січня 1919 року, була прийнята Декларація про незалежність, яка проголосила суверенну Ірландську республіку. Також затвердили Звернення до народів світу із закликом визнати її як незалежну державу, а ще і Демократичну програму, в якій проявився великий вплив Коннолі та Пірса. Саме створення Дойла, що означало виклик Британії, і початок боротьби, зміну влади, можна вважати початковою точкою ірландської революції.
Перед революціонерами постало завдання ліквідації системи британського володіння в Ірландії і створення власних нових державних структур. Під егідою Дойла було розпочато будівництво ірландської державності. Альтернативне керівництво складалось з десяти міністерств та керівництв (внутрішніх та іноземних справ, оборони, фінансів, праці, промисловості, сільського господарства, торгівлі, пропаганди та місцевого самоуправління) і кабінету міністрів. Авжеж, в умовах військової окупації, при існуванні Дублінського замку (так по місцю знаходження називали британську адміністрацію) діяльність нових міністерств у загальнонаціональному масштабі було утруднене, але доволі успішно працювали створені при міністерстві внутрішніх справ республіканська поліція та республіканський суд, арбітражна система міністерства праці та відомство національних позик при міністерстві фінансів.
Виконувачем обов'язків президента, який мав право призначати міністрів, був обраний Катал Бруга. Передбачалося, що пост президента резервується для Едмона Де Валера, який перебував у в'язниці. У цей час Майкл Коллінз планував його втечу. 5 березня був звільнений з в'язниці.
Тепер створювалось таке положення, що в Ірландії існувало дві «державні» влади: з одного боку — Дойл, який підтримував моральний авторитет більшості народу, а з іншого боку — англійська влада, яка володіла військовою силою.
Головні творці англійської влади в Ірландії представляли найбільші реакційні кола південного юніонізму: лорд Френч, віце-король з травня 1918 року, Вольтер Лонг, колишній головний секретар Замка у 1905 році, та Ендрю Бонар Лоу, юніоністський лідер Палати общин та Палати лордів. Вони протягом грудня 1919 — травня 1920 років проводили мілітаризацію поліції. Нова поліція складалась з констеблів старої Ірландської королівської поліції, знову набраних рекрутів, отримавши в народі назву чорно-коричневі, і Допоміжної дивізії, яку створили за рахунок офіцерів армії та флотуМельникова С. В. Пресса в Ирландии 1919—1920 годов: идеология и реальность/ С. В. Мельникова // Гуманитарные исследования в Восточной Сибири и на Дальнем Востоке. — Владивосток, 2013. — № 4(24). — С. 43-50.
Перебіг війни Велику роль лідери республіки надавали пропаганді. 1919 року міністерство пропаганди було створене одним з перших, створених республіканським керівництвом. Перед ним стояло завдання висвітлювати діяльність Ірландської республіки, яка боролася за міжнародне визнання. На жаль, надії, які покладали на Паризьку мирну конференцію, не виправдались: Ірландія не отримала права бути на ній представленою. Але все ж таки паризька невдача не зламала ірландців. Боротьба за міжнародне визнання та встановлення міжнародних контактів продовжувалось.
Для вирішення цієї задачі необхідно було отримати перемогу над Англією в інформаційній війні. Ірландське керівництво почало широку компанію, щоб отримати підтримку світової суспільної думки. Міністерство пропаганди і представники Ірландії розгорнули свою діяльність в низці країн: Англії, США, Франції, Італії.
Новини передавались в іноземну пресу через британські інформаційні агентства і, як правило, в спотвореному вигляді з метою дискредитації ірландців. Знаходячись у стані неоголошеної війни з Ірландією, Англія активно розгорнула інформаційну кампанію на європейському континенті.
З'явилась ірландська преса «Ірландський бюлетень» — офіційний орган ірландського керівництва, з листопада 1919 року виходить у Дубліні п'ять разів на тиждень протягом двох років, і за цей час не було пропущено жодного випуску, не дивлячись на всі гоніння на цю редакцію. Бюлетень розповсюджували серед журналістів, політиків, впливових людей, голів церков в Ірландії, Англії і інших країн. Він циркулював в Індії, Єгипті, тобто там, де велась боротьба за незалежність. На жаль, його точний тираж невідомий, але відомо, що за час випуску він неодноразово збільшувався (з 50 до 900, а по деяким цим до 2000 копій на день).
У вересні 1919 року Дойл та республіканське керівництво було проголошене поза законом. Заборона не була крахом республіканських структур. Більш того, заборона лише активізувала їх діяльність. Тепер Дублінський замок мав доволі неясне розуміння про діяльність революційного керівництва, яке зміцнювало свої позиції та розширювало свій вплив у країні. Британська преса наголошувала: «Ця невидима республіка із прихованими від очей незримими судами існує у серцях ірландців і володіє такою моральною владою, яку не в змозі забезпечити всі танки та гармати Георга»
Боротьба за незалежність проводилась не лише мирним шляхом. Вже в січні 1919 року почались військові сутички між ірландськими волонтерами та королівською поліцією. Перший напад, який відбувся 21 січня близько поселення Солохедбег у графстві Тіппєрері, вважається початком англо-ірландської війни, яка продовжувалась до 1921 року. Право на незалежність зі зброєю в руках відстоювали Ірландська Республіканська Армія (ІРА), перетворена із ірландських волонтерів. Використання партизанської тактики дозволила ІРА не тільки протистояти великим силам противникам, але й повністю деморалізувати поліцейські структури, які до літа 1920 року втратили контроль над більшою частиною території.
Під час війни за незалежність ІРА діяла більшою мірою як армія майбутньої держави, ніж як воєнізоване формування, яке йде на зміну військовим силам попередньої держави. Тактика війни за незалежність та подальшої громадянської війни стирала відмінності між солдатами та звичайними громадянами, між військовим та цивільним життям.
В ІРА дуже активну роль відігравали ветерани Першої світової війни. Республіканська армія користувалась підтримкою місцевого населення, особливо жінок та дітей. Згідно Йоосту Аугустєйну, кількісний склад підлітків у загонах ІРА досяг у 1921 році майже 20 відсотків. Цій тенденції сприяли гельські спортивні школи, родинні зв'язки та місцеві структури, які надихали та мобілізували дітей і молодь на боротьбу за свободу. Вік юнаків у структурах армії, які брали участь у бойових діях, складав вище 16 років, але й були окремі випадки дітей віком 10 років. Жінки теж були активно залучені у бойових діях. В Ірландії в жінках вбачали роль або виконавицями другорядних ролей — типу доставки повідомлень, або догляд за пораненими, — або політичної фігури. Саме жінки знаходились на передньому плані політичного протистояння. Найбільш впливовими та відомими були жінки з Жіночої ліги, заснованої у 1914 році. Під час війни за незалежність підрозділи Жіночої ліги співпрацювали з ІРА і відігравали роль «жіночої армії». Партизанська тактика призвела до реорганізації внутрішньої структури ІРА та Жіночої ліги і встановленню між ними тіснішого зв'язку. Більшості жінкам, які брали участь у бойових діях, було по двадцять років. В Ірландії католицька церква різко засуджувала участь жінок та дітей у конфлікті.
ІРА виконувала свої дії без згоди Дойла, який не брав на себе відповідальність за військові акції, тому що члени ірландського парламенту були не такі радикальні, на відміну від армії. У намаганні підкорити армію Дойлу військовому міністру К. Бруггє вдалось восени 1919 домогтися прийняття волонтерами присяги на вірність Ірландській республіки та Дойлу. Повністю владнати відносини змогли лише у 1921 році, коли Де Валера публічно заявив, що армія стає офіційним інструментом Дойла.
До середини 1920 року стало зрозуміло, що британська адміністрація втрачає контроль в Ірландії, і тоді британське керівництво вирішує посилити свою політику. Дублінський замок отримав надзвичайні повноваження. Було введено військовий стан, у країну стали потрапляти нові військові формування. З літа 1920 року зіткнення сторін стало особливо жорстким.
Розгорнута боротьба ірландського народу сильно вразила англійців і викликала велике обурення в світі. Вбивства, підпали, катування полонених, ґвалтування жінок і системний розбій та пограбування цілих районів були звичайними методами залякування ІРА. У Корку 19 березня 1920 року ІРА вбила Констебля Мерта поблизу центра міста, у відповідь поліція увірвалась в дім мера міста Томаса Маккертейна і вбила його. Це вбивство призвело до активізації ІРА по всьому Корку. Навесні та влітку 1920 року ІРА організувала багато атак на поліцейські та військові патрулі. З цього часу Корк стає не тільки центром багатьох засад ІРА, але й центром протистояння двох ворожих військових розвідок, протягом якого противники нещадно вбивали один одного, але пальму першості у вбивстві беззбройних мешканців тримали британці. Британський «ескадрон смерті» організував багато вбивств місцевих волонтерів ІРА та активістів Шин Фейна.
Паралельно всім військовим діям уже з кінця 1920 року відбувались взаємні пошуку мирного врегулювання, сторони прагнули перемир'я, перед тим як почати перемовини. Від початку 1921 року в декількох ірландських газетах з'явились публікації про необхідність укладення миру. У британському парламенті в грудні 1920 року був прийнятий новий варіант «закону про гомрул», що отримав назву . Він не зміг задовольнити більшість ірландців, тому що передбачав розділ країни і створення самостійного парламенту в Ольстері.
Мирні перемовини У британській та ірландській історіографії немає єдиної думки щодо того, кому належить ініціатива початку мирних перемовин. Одні вважають, що їх ініціював Георг V, оскільки прологом для початку мирних перемовин стала промова короля Сполученого Королівства у Белфасті 22 червня 1921 року на відкритті першої сесії парламенту Північної Ірландії. У своїй промові король закликав ірландців «простягнути один одному руки, простити та забути, об'єднатись, заради того, щоб на їх улюбленій землі запанував мир, згода та добра воля… Від усього серця я молю Бога, щоб мій сьогоднішній приїзд в Ірландію став першим кроком до завершення ворожнечі між людьми, які її населяють, до якої б раси або релігії вони не належали».
Інші вважають, що ініціатором мирних перемовин був прем'єр-міністр ліберал Ллойд Джордж, бо промова короля була написана його особистим секретарем і не викликає сумнівів, що Ллойд Джордж був прекрасно знайомий з її змістом. Враховуючи ці обставини, можна вважати, що ініціатива надходила рівною мірою від короля та уряду.
Мирній конференції передувала велика листування між британським керівництвом, лідером Ольстеру Джеймсом Крейгом та невизнаним президентом Ірландії Емоном Де Валерою. Після відкриття парламенту Північною Ірландією 24 червня 1921 року. Прем'єр-міністр Великої Британії направив листа невизнаному президенту, Де Валеру із запрошенням на мирну конференцію. Ллойд Джордж висунув дві умови:
по-перше, на конференції повинен бути прем'єр-міністр Північної Ірландії для максимального вивчення можливостей врегулювання конфлікту;