Необхідна оборона — дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборониКримінальний кодекс України, ч. 1 ст. 36.

Право на необхідну оборону — це один із найважливіших юридичних інститутів — без права захистити себе, чи свою оселю, майно — у людини не може бути спокою, впевненості в безпеці свого життя і здоров'я, недоторканності власного житла.

Кримінальний кодекс України відносить необхідну оборону до обставин, що виключають злочинність діянняКримінальний кодекс України, Загальна частина, розділ VIII.

Історія

Інститут необхідної оборони – один з найдавніших, він властивий усім законодавствам на всіх етапах розвитку. Про нього мовиться уже в договорах Олега й Ігоря з греками (911, 945 рр.), у «Руській правді» та майже в усіх пізніших законодавчих актах.

Регулювало необхідну оборону і «Соборне укладення» царя Олексія Михайловича 1649 р.Соборное Уложени е 1649 года, Глава X: ст. 105, ст. 201; глава XXI, ст. 88

Законодавство часів Петра І і насамперед «Артикулы воинские» 1715 року чітко регламентували право на необхідну оборону, розглядаючи різні варіанти його застосуванняАртикули 156, 157 Артикула воинского от 26 апреля 1715 г.. Також у них визначались межі необхідної оборони: протиправність посягання, співрозмірність оборони нападу, відсутність ексцесу оборони.

«Маніфест про поєдинки» 1787 року, зберігаючи діючі закони про необхідну оборону, додало умову обов'язкового повідомлення градоначальнику чи воєначальнику про вчинення правопорушень у стані необхідної оборониПолн. Собр. Зак. Т. XXII, № 16535: Манифест о поединках. Ст. 50: «будо кто на кого нападет вооруженною рукою, то оборона не запрещена, как в законах писано, но о сей обороне объявить немедленно военноначальнику или градоначальнику..

«Укладення» 1845 p. дозволяло необхідну оборону при захисті особи, майна, честі жінки. Оборона дозволялась не тільки для власного захисту, а й для захисту інших осіб, які перебували в небезпечному стані«Уложение о наказаниях уголовных и исправительных 1845 года», ст. 101.

«Кримінальне укладення» 1903 р. давало узагальнене визначення необхідної оборони, визначаючи, що «не почитается преступным деяние, учиненное при необходимой обороне против незаконного посягательства на личность или имущественные блага самого защищавшегося или другого лица»«Уголовное уложение Российской Империи 1903 года», ст. 45).

Законодавство часів Радянського Союзу визначало право на необхідну оборону, починаючи з «Керівних початків кримінального права» 1919 р. Проте найбільш узагальнено воно було сформульованеУголовный кодекс РСФСР редакции 1922 года, ст. 19 в Кримінальному кодексі РСФРР 1922 p., дія якого поширювалась на територію УРСР.

Кримінальний кодекс УСРР 1927 р. повністю повторив положення попереднього кодексу.

Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 p. та Кримінальний кодекс УРСР 1960 р., не звертаючи увагу на редакційні зміни, практично ідентично зафіксували цей інститутЗакон СССР от 25.12.1958 об утверждении основ уголовного законодательства союза ССР и союзных республик, ст.13Кримінальний кодекс України від 28.12.60, ст.15..

У 1990 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон «Про внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу УРСР», яким була суттєво змінена редакція ст. 15 Кримінального кодексу в напрямі демократизації цього інститутуЗакон України «Про зміну статті 15 Кримінального кодексу України» // від 05.04.2001, ВВР, 2001, N 25-26, ст.131.

Право на необхідну оборону

Право на необхідну оборону є природним і невідчужуваним, абсолютним правом людини. Це означає, що всі інші особи не можуть перешкоджати громадянинові в законному здійсненні права на необхідну оборону. Іншими словами, кожний громадянин має право на необхідну оборону незалежно від можливості звернутися за допомогою до органів влади або службових осіб для відвернення чи припинення посягання. Наявність права на необхідну оборону не пов'язана також з наявною для особи можливістю звернутися за допомогою до інших громадян. У Кримінальному кодексі України зазначено, що кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів владиКримінальний кодекс України, ч. 2 ст. 36.

Закріплене ст. 36 Кримінального кодексу України право кожного на необхідну оборону від суспільно небезпечного посягання є важливою гарантією реалізації конституційних положень про непорушність прав та свобод людини і громадянина, про невід’ємне право кожної людини на життя, недоторканність її житла й майна, а також забезпечує умови для захисту суспільних інтересів та інтересів державиПостанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про необхідну оборону» від 26 квітня 2002 р. № 1 — Преамбула.

Конституція України встановлює, що «кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань»Конституція України, ч. 3 ст. 27. Отже, право на оборону визнано Основним законом одним із фундаментальних прав людини. Положення Кримінального кодексу України є розвитком та конкретизацією конституційних приписів.

Право на необхідну оборону є абсолютним: кожна особа має право вжити заходів оборони від суспільно небезпечного посягання незалежно від того, чи має вона можливість уникнути посягання (втекти, забарикадувати двері тощо) або звернутись за допомогою до представників влади чи інших осіб.

Для певних осіб, таких як, наприклад, працівники міліції, військовослужбовці, необхідна оборона є обов’язком, ухилення від якого тягне відповідальність. Відповідно до Конституції України захист Батьківщини є обов’язком громадянина УкраїниКонституція України, ст. 65, тобто захист від посягань на державу є конституційним обов’язком.

Дії, вчинені у стані необхідної оборони, якщо при цьому не було перевищено її межі, вважаються правомірними і не можуть бути підставою для притягнення особи не лише до кримінальної, а й до цивільно-правової чи будь-якої іншої юридичної відповідальностіНауково-практичний коментар Кримінального кодексу України.— 4-те вид., переробл. та доповн. / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка.— К.: Юридична думка, 2007. — ст. 36, С. 108.

Ознаки необхідної оборони

Ознаки необхідної оборони, визначені в ст. 36 Кримінального кодексу України, характеризують: мету оборони, спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди, характер дій того, хто захищається, своєчасність, співрозмірність оборони.

Мета необхідної оборони

Відповідно до ч. 1 ст. 36 Кримінального кодексу України, метою необхідної оборони є захист охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільне небезпечного посягання.

Для визнання оборони правомірною достатньо, щоб особа, яка захищається, переслідувала зазначену вище мету, і зовсім не обов'язково, щоб її було фактично досягнуто (наприклад, особа, яка захищається, заподіяла тому, хто посягає, шкоду, проте не змогла припинити посягання, що почалося). Якщо той, хто захищається, керувався іншою метою (наприклад, метою розправи над тим, хто посягає), то його дії набувають протиправного характеру, у зв'язку з чим відповідальність за заподіяну шкоду повинна наставати на загальних підставах.

Спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди

Шкода при необхідній обороні повинна заподіюватися лише тому, хто посягає, його правам та інтересам. Якщо посягаючих кілька, то особа, що обороняється, може заподіяти шкоду як одному, так і кожному з них. Заподіяння шкоди правам та інтересам інших осіб не підпадає під ознаки необхідної оборони, а розглядається, наприклад, за правилами крайньої необхідності або тягне відповідальність на загальних підставах.

Характер дій особи, яка захищається Поведінка того, хто захищається, при необхідній обороні може бути тільки активною, тобто може виражатися лише в діях, на що прямо вказується в ч. 1 ст. 36 КК України. Такими діями можуть бути як фізичні зусилля особи, яка захищається (наприклад, нанесення ударів кулаком), так і використання різних знарядь, предметів, механізмів, пристроїв тощо, причому не тільки тих, що підібрані, виявлені або захоплені на місці захисту, але й тих, що були при особі, яка захищається, або навіть спеціально приготовлених нею для захисту (наприклад, використання складаного ножа або вогнепальної зброї, заздалегідь узятих для оборони тощо)Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М. І. Бажанов , Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. проф. М. І. Бажанова , В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — 2-е вид., перероб. і допов. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — С. 289—290.

Зазначені дії повинні підпадати під ознаки якогось діяння, передбаченого КК України, тобто збігатися за зовнішніми, фактичними ознаками з об'єктивною стороною якогось злочину. Йдеться про дії, що підпадають під ознаки вбивства, нанесення тілесних ушкоджень різної тяжкості, удару і побоїв тощо.

Своєчасність оборони Дії особи, яка захищається, визнаються правомірними лише у разі, якщо вони були вчинені протягом усього часу здійснення посягання. Інакше кажучи, захист визнається виправданим лише протягом часу існування стану необхідної оборони, що визначається тривалістю суспільно небезпечного посягання, що потребує свого негайного відвернення чи припинення. Тому заподіяння шкоди до виникнення такого стану визнається так званою «передчасною» обороною, відповідальність за яку настає на загальних підставах.

Нерідко, у випадку, коли посягання вже закінчене або припинене, має місце так звана «запізніла» оборона. Оцінка шкоди, заподіяної тому, хто посягає, в стані «запізнілої» оборони, залежить від того, усвідомлювала чи не усвідомлювала особа, яка захищається, що в застосуванні засобів захисту відпала необхідність. Якщо таке переконання було відсутнє, то слід вважати, що вона перебувала в стані необхідної оборони. Таким чином, якщо особа, що захищалася, добросовісно помилялася щодо кінцевого моменту посягання, вона визнається такою, що діяла у стані необхідної оборони, і тому заподіяння в такій ситуації тому, хто посягає, шкоди повинно визнаватися своєчасним.

У той же час, якщо шкода заподіяна вже після того, як посягання було відвернено або закінчено, і для особи, яка захищалася, було очевидно, що в застосуванні засобів захисту явно відпала необхідність, відповідальність настає на загальних підставах.

Співрозмірність оборони

Ця ознака характеризує межі необхідної оборони, які хоча прямо і не названі в законі, проте висновок про них можна зробити, аналізуючи ч. 1 і ч. 3 ст. 36 Кримінального кодексу України. Так, відповідно до ч. 1 ст. 36 КК України заподіяна тому, хто посягає, шкода повинна бути необхідною і достатньою в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, а з ч. 3 випливає, що заподіяна тому, хто посягає, тяжка шкода (смерть або тяжкі тілесні ушкодження) повинна відповідати двом взаємопов'язаним обставинам: небезпечності посягання і обстановці захисту. Таким чином, заподіяння тому, хто посягає, смерті або нанесення йому тяжкого тілесного ушкодження визнається співрозмірним, якщо ця тяжка шкода відповідала небезпечності посягання і обстановці захисту.

Небезпека посягання