Букови́на — історико-географічний регіон, розташований на українсько-румунському етнографічному прикордонні, у Центральній ЄвропіKlaus Peter Berger, The Creeping Codification of the New Lex Mercatoria, Kluwer Law International, 2010, p. 132 між середньою течією Дністра та головним Карпатським хребтом у долинах верхньої течії Пруту та Сірету. Нині ця територія входить до складу України (Північна Буковина) та Румунії (Південна Буковина).
Етимологія
Назва регіону походить від слов'янського слова бук.
Через те, що ці землі були густо вкриті буковими лісами, їх почали називати Буковина.
Топонім почав входити у вжиток наприкінці XIV століття під час перебування краю у складі Молдовського князівства, витіснивши історичну назву Шипинська земля.
Так, у грамоті господаря Романа I (1392) вперше згадується та вживаєтьсь як ім'я родове назва Буковина, що прикладається до лісової області (букового масиву) над Сіретом:Масан О. М. Буковина: історичні аспекти виникнення і утвердження назви краю//До витоків назви краю Буковина/600-річчя першої писемної згадки/Тези доповідей та повідомлень ІІ Буковинської історико-краєзнавчої конференції, Чернівці, 2-3 жовтня 1992 р. / Редкол.: Макар Ю. І., Ботушанський В. М. та ін. — Чернівці: ЧДУ, 1992. — С. 3-4
Історико-географічні межі У широкому розумінні Буковина складається з західної (завжди), північно-східної (часто) та (інколи).
Тривалий час ці землі перебували одночасно в трьох державах — Австрії, Росії та Румунії. У зв'язку з цим, на Буковині здавна з'явилося висловлювання (а за ним і «народна пісня»):
Географічно регіон охоплює все Буковинське Прикарпаття, Сучавське плато й Хотинську височину. Природніми межами є: Дністер (на півночі); Колочин, Черемош, Білий Черемош, Перкалаба, Цибей та Бистриця Сучавська (на заході); , , Молдова, (на півдні); Серет (на сході). У широкому розумінні також відноситься межиріччя Серету й Пруту (від Молниці до ) (на півдні) та долина Раковця (на сході).
Таким чином на цій території розташовані сьогодні: Чернівецька область України, Сучавський та частково Ботошанський повіти Румунії, а також частково Молдови.
Поряд із цим, враховуючи той факт, що Буковина охоплює практично всі північні землі середньовічної Молдавської держави, досить часто до неї також відносять і Покуття. Обґрунтуванням цього слугують такі широко вживані визначення, як Покутсько-Буковинські Карпати, Покутсько-буковинський говір тощо.
Перші сліди людини на Буковині
Перші сліди людини на Буковині датуються епохою палеоліту (12 000 — 10 000 років до н. е.) — стоянки Бабин, Біла, Мілієве. У письмових джерелах землі Буковини вперше згадав грецький історик Геродот (V ст. до н. е.), який вказував, що в цей час тут розселялись племена гетів. В період неоліту тут розселялись племена трипільської культури (4 тисячоліття до н. е. — 3 тисячоліття до н. е. — стоянки Дорошівці, Хлівище, Шипинці, Серет та ін.
Споконвічними жителями Буковини були слов'янські племена, свідченням цього є численні досліджені стоянки зарубинецької (II століття до н. е. — II ст. н. е.) та черняхівської (II—VII століття) археологічних культур. Це підтверджує автохтонність українського населення на землях Буковини.
Протягом 1 тисячоліття до н. е. — І тисячоліття н. е. через Буковину пройшли багато племен та кочових народів. Зокрема: бастарни, карпи, даки, готи, гуни, авари, угри, анти та інші. Протягом І—ІІІ століть буковинський край межував із римською провінцією Дакією, під впливом якої перебувала незначна південна частина буковинських земель.
Антський союз, що існував протягом IV—VII століть як союз слов'янських племен (антів), був першим державним утворенням, до якого увійшли усі буковинські землі. До складу слов'янського державного утворення входили шість великих племінних груп. Вони відомі з давньоруських літописів як особлива південно-західна група «племен»: уличі, бужани, дуліби, волиняни, тиверці, карпатські хорватиВойтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 47. (поширена також назва білі хорвати). Двоє останніх заселяли землі буковинського краю. Центром Антського союзу було поселення Головське, що стояло там, де тепер стоїть Львів.
Період Київської Русі
Упродовж Х—XI століть край був у складі Київської Русі.
Великий князь київський Ігор І Рюрикович (912—945), продовжуючи справу свого попередника Олега з об'єднання слов'ян у єдиній державі, долучив землі тиверців між Дністром і Дунаєм до Київський Русі, які надалі розвивались у складі Галицького князівства.
Остаточно закріпив ці землі у складі руської держави князь Галицький Ярослав Осмомисл (1153—1187), посиливши владу на землі між Дністром, Карпатами та пониззям Дунаю. Він мав велике військо, за допомогою якого став одним із наймогутніших князів на Русі.
Про це згадує автор «Слова о полку Ігоревім»:
У часи правління Ярослава Осмомисла на лівому березі Пруту постало руське городище Черн, зруйноване монголами у середині XIII століття. Згодом місто відбудували на високому правому березі Пруту як новий Черн — Чернівці (столиця Буковини).
Після занепаду Київської Русі протягом XII—XIV століть край у складі Галицько-Волинської держави. В цей час активно розвивались містечка Василів, Онут та ін. Водночас почала формуватись адміністративна одиниця — Шипинська земля. Шипинська земля охоплювала територію Північної Буковини та Північної Бессарабії, практично ту саму, що сьогодні утворює Чернівецьку область. Адміністративним центром землі було селище Шипинці. Шипинська земля складалась із трьох волостей, центри яких були укріплені градами: Хотин, Цецин, Хмелів. За часів розквіту Шипинської землі з'являються такі населені пункти, як: Кіцмань, Кучурів, Лужани, Глибока, Вашківці та ін. Після монгольської навали зв'язки Шипинської землі з галицько-волинськими землями послабились, що призвело до її фактичного відокремлення на початку XIV століття, та визнання зверхності Золотої Орди.
На півдні Шипинська земля межувала з Берладською землею — територією між Дністром, Карпатами, Дунаєм та Чорним морем, яка до XIV століття перебувала під контролем Галицько-Волинської держави. Назва походить від річки та містечка (Бирладь), що були центром цієї землі. Населення землі називали — берладники. На цих землях також активно розвиваються Серет, Сочава та інші. Таким чином південна частина Буковини (Південна Буковина) тоді належала до Берладської землі.
Берладська земля була населена вільними людьми з багатьох давньоруських земель, втікачами від князів і бояр або просто шукачами пригод. В очах панівної верхівки Давньоруської держави Берладська земля стала символом свавілля й беззаконня, місцем скупчення викинутих із суспільства людей, про що свідчать слова Володимиро-Суздальського князя Андрія Боголюбського, з презирством кинуті ним 1173 року Давиду Ростиславичу, котрого він прагнув вигнати з Русі:
На території Берладської землі переховувався небіж галицького князя Володимирка Володаревича — Іван Берладник після невдалої спроби 1145 року відібрати Галич у дядька. Приборкати бунтівний регіон вдалось Галицькому князю Ярославу Осмомислу, який 1158 року біля Старої Ушиці розбив 6-тисячне військо берладників на чолі з Іваном Ростиславичем.
У другій половині XIV століття на території Шипинської та Берладської земель постало Молдовське князівство.
Молдовський період
У середині XIV століття починається занепад Золотої Орди, у залежності від якої перебував край. 1349 року Королівство Польське захопило Галицьке князівство. Шипинська земля відійшла їхнім союзникам Угорському королівству. Внаслідок цього на землях у басейні річки Молдова формується нова держава — Молдовське князівство, яке перебувало у васальній залежності від Угорського королівства. У 40-х — 50-х роках XIV століття король Людвік І Великий призначив на ці землі намісника воєводу Драгоша, який сприяв переселенню на ці землі волоського населення з Семигороду та Мармарощини.
1359 року, внаслідок повстання проти угорського панування, князівство стало незалежним. Першим правителем незалежного Молдовського князівства (1359—1365) став Богдан I, який до того був воєводою в Мармарощині і васалом угорського короля. Першою столицею держави було місто Серет. З 1385 року — Сучава.
Одним із найбільш видатних господарів Молдовського князівства (1400—1432) був Олександр Добрий, який доклав значних зусиль для зміцнення держави, організації її війська, фінансів, судочинства, домігся певної централізації влади. В часи правління Олександра Доброго почала діяти Боярська рада Молдовського князівства. За староруською мовою, яка використовувалась у діловодстві та в церковній літературі, фактично закріпився офіційний статус. Значна увага приділялась розвиткові міст, для чого роздавались різні привілеї купцям. Саме в грамоті Олександра Доброго від жовтня 1408 року міститься перша відома письмова згадка про столицю Буковини — Чернівці. Грамота, написана староруською мовою, зберігається в Державному історичному музеї Росії, куди вона потрапила зі Львова. Чернівецький обласний державний архів має лише копію цього історичного документа. Значна увага Олександром Добрим приділялась розбудові Православної церкви. Було засновано самостійну Сучавську митрополію під зверхністю Константинопольського патріархату, при якій почала діяти школа для княжих та боярських дітей. Першим Митрополитом став єпископ із Білгороду Дністровського Йосип, за сприяння якого 1402 року до Сучави були перевезені мощі патрона Буковини — Іоана Нового (Сучавського). 12 березня 1402 року Олександр Добрий підтвердив домовленості, укладені його попередникими Петром I Мушатом та Романом I Мушатом із Королівством Польським і визнав її зверхність. За його сприяння був укладений польсько-волосько-молдовський союз. Король Владислав Ягайло дав Олександру Доброму ленним правом Покуття з містами Коломия та Снятин.
До Молдовського князівства Шипинська земля була приєднана на правах автономії у другій половині XIV століття. Автономний статус проіснував майже століття.
Поступово назва краю Шипинська земля почала витіснятись іншим родовим ім'ям — Буковина. Вперше назва Буковина зустрічається в грамоті молдовського господаря Романа І від 30 березня 1392 року, виданій у Сучаві. Ще в Люблінському договорі (що стосувався руської, подільської, молдовської земель, та визначав межі між Молдовським князівством та Угорським королівством, укладеним 15 березня 1412 року між Владиславом Ягайло та Сигізмундом одночасно вживаються терміни Буковина та Шипинська земля. Останній відомий документ, у якому згадується Шипинська земля датується 1444-м роком (Е.Hurmuzaki. «Documente privitoare la istoria Românilor». 1, 2, 1874). Згодом за цими, вкритими буковими лісами, землями закріпилась географічно-історична назва Буковина. При цьому під Буковиною досить часто розуміли всю північну частину Молдовського князівства, включно з територію Північної Бессарабії, і навіть Покуття. Досі збереглись такі визначення, як Покутсько-Буковинські Карпати, Покутсько-буковинський говір тощо.
Виключно під назвою Буковина край згадується у договорі 1482 року між польським королем Владиславом Ягайло та угорським королем Сигізмундом. Буковина та Покуття, як колишні землі Галицького князівства, тривалий час були предметом суперечок між Королівством Польським та Молдовським князівством. Місцеві мешканці, сповідуючи православ'я більше схилялись до Молдови, і брали активну участь у війнах із католицькою Польщею. У 1490—1492 роках землі Буковини та Галичини були охоплені повстанням під керівництвом Мухи.
Протистояння між Молдовським князівством та Королівством Польським тривало з перемінним успіхом. Від визнання Молдовою своєї васальної залежності від Польщі до взяття під повний контроль усіх спірних територій.