Бароко і необароко У темахБароко Війни Література бароко Архітектура бароко Живопис бароко Барокова музика Театр бароко Сейченто Академія Святого Луки Товариство «Перелітні птахи» Бароко в Україні Барокова філософія Необароко ПеріодизаціяРаннє бароко Розвинене бароко Пізнє бароко Поняття барокова музика або музика бароко описує стиль європейської музики в період приблизно між 1600 та 1750 рокамиPalisca, Claude V. «Baroque», Grove Music Online, ed. L. Macy (Accessed August 21, 2007), (subscription access). Reprinted from The New Grove Dictionary of Music and Musicians, second edition, edited by Stanley Sadie and John Tyrrell. London: Macmillan Publishers, 2001.. Барокова музика наслідує музику доби Відродження й передує класичній музиці, її вершинами зазвичай вважають творчість Йоганна Себастьяна Баха, Ґеорґа Фрідріха Генделя та Антоніо Вівальді.
Застосування терміна Слово «бароко» ймовірно походить від португальського perola barroca- перлина химерної формиMackay & Romanec [n.d.], 5..
В історії музики термін «бароко» вперше використав німецький музикознавець Курт Закс 1919 року. До 1960-х років правомірність застосування єдиного терміна для творів таких різних композиторів, як, наприклад, Якопо Пері, Доменіко Скарлатті та Й. С. Бах була предметом суперечки. Деякі музикознавці вважають, що необхідно розділяти бароко на безпосередньо період бароко і на період маньєризму, з метою узгодження з поділом, що застосовується в образотворчих мистецтвах. Радянська музикознавча традиція розглядає бароко, як стиль, що співіснував з класицизмом, частково у протистоянні, частково у взаємодії.
Риси барокової музики Витоки барокового стилю припадають на кінець XVI століття, коли оптимістичний гуманізм епохи Відродження змінюється трагічним світосприйняттям, пов'язаного з усвідомленням економічних і політичних проблем, що призвели до соціальних революцій XVII століття. З виникненням стилю бароко музика вперше продемонструвала свої можливості заглибленого і багатостороннього втілення світу душевних переживань людини, хоча в музично-теоретичних працях епохи ще переважають схоластичні погляди.
Жанри Провідне місце в бароковій музиці посідають музично театральні жанри, насамперед опера. Це було пов'язано з прагненням до драматичної виразності та синтезу мистецтв. Серед авторів барокових опер такі майстри як Алессандро Скарлатті (1660—1725), Георг Фрідріх Гендель, Клаудіо Монтеверді та інші. Перші опери писалися переважно на героїко-міфологічні чи легендарно-історичні сюжети з чітким розподілом сценічної дії і музики. Італійська опера продемонструвала — від переважання зовнішньої декоративності до глибокого драматизму (М. А. Честі) та реалістичних тенденцій (пізній К. Монтеверді). Італійська опера культивувалася і в інших країнах Європи, проте вже у XVII столітті виділилися як національні явища німецька опера (Р. Кайзер) та французька лірична опера (Жан Батіст Люллі).
Серед інших монументальних жанрів — жанр ораторії, що досяг піку свого розвитку в роботах Й. С. Баха та Генделя. Опери та ораторії часто використовували схожі музичні форми, як, наприклад, арія da capo. У сфері культової музики значне місце зберігали такі жанри як меси та страсті, менш популярними стали мотети. Водночас цікавістю користувалися протестантські кантати. Серед їхніх авторів був і Й. С. Бах.
Одночасно з'являється тенденція до відділення музики від слова. Виникають масштабні циклічні форми — концерти, сюїти, сонати. Концерти писалися як для одного інструмента з оркестром, так і concerto grosso, в якому невелика група інструментів соло контрастує з повним ансамблем. Інструментальні сонати та сюїти були написані як для окремих інструментів, так і для камерних оркестрів. У сюїтах чергуються увертюри театрального характеру, фуги, імпровізаційні п'єси та танцювальні жанри.
Твори для клавішних досить часто писалися композиторами для власної розваги або як навчальний матеріал. Такими роботами є зрілі твори Й. С. Баха, загальновизнані інтелектуальними шедеврами ери бароко: «Добре темперований клавір», «Гольдберґ-варіації» і «Мистецтво фуги».
Музичні інструменти
Основним музичним інструментом бароко став орган у духовній та камерній світській музиці. Також широкого поширення набули клавесин, щипкові і смичкові струнні — віоли, барокова гітара, барокова скрипка, віолончель, контрабас, а також дерев'яні духові інструменти: флейти, кларнет, гобой, фагот.
В епоху бароко функції такого поширеного щипкового струнного інструменту як лютня були значною мірою зведені до акомпанементу basso continuo, і поступово вона була витіснена у цій ролі клавішними інструментами. Колісна ліра, що втратила в попередню епоху Відродження свою популярність і ставши інструментом жебраків, отримала друге народження; аж до кінця XVIII століття колісна ліра залишалася модною іграшкою французьких аристократів, що захоплювалися сільським побутом.
Гармонія Якщо за часів Ренесансу гармонія ґрунтувалася на послідовності консонансів, що виникали у поліфонічному русі голосів і мала другорядне значення, то саме в епоху бароко гармонія отримує ієрархічну схему функціональної тональності. Близько 1600 року визначення, що таке тональність, було значною мірою неточним, суб'єктивним. Приміром, деякі бачили в кадансах мадригалів деякий тональний розвиток, у той час як насправді в ранніх монодіях тональність все ж таки була ще дуже невизначеною.
До тональної гармонії існувала так звана модальна гармонія, заснована на ладах, що не мають відмінностей у звуковому складі, позбавлених централізованого тонального тяжіння. Музикознавець Роберт В. Вієнпал () провів дослідження понад 5000 творів періоду з 1500 по 1700 рік, і склав таблицю, яка показує перехід композиторів від модальної до тональної гармонії.
Вид гармонії\роки 1500—15401540—15801580—16201620—16601660—1700Модальна гармонія61,534,47,91,43,9Мональний мажор16,715,518,96,94,8Мональний мінор12,723,524,77,98,5Мажор6,911,925,948,150,7Мінор2,214,722,635,732,1 Ті частини творів, де не можна чітко відокремити модальність від тональності, він позначав як змішаний мажор, або змішаний мінор (пізніше для цих понять він ввів терміни «мональний мажор» і «мональний мінор» відповідно)Norman Douglas Anderson. Дисертація «Aspects of Early Major-Minor Tonality: Structural Characteristics of the Music of the Sixteenth and Seventeenth Centuries» — 1992.. З таблиці видно, як тональна гармонія вже в період раннього бароко практично витісняє гармонію попередньої ери.
Інша відмінність між музичною гармонією бароко і Відродження полягала в тому, що в ранньому періоді зміщення тоніки відбувалося частіше по терціях, у той час як у бароковому періоді домінувала модуляція по квартах або квінтах (позначилася поява поняття функціональної тональності). До того ж, барокова музика використовувала більш протяжні мелодійні лінії і суворіший ритм. Основна тема розширювалася або сама, або з допомогою акомпанементу basso continuo. Потім вона виникала в іншому голосі. Пізніше, головна тема стала виражатися і через basso continuo, не тільки за допомогою основних голосів. Розмивалася ієрархія мелодії та акомпанементу.
Введення рівномірної темперації Іншим досягненням епохи бароко стало введення й поширення рівномірної темперації. За словами Шермана, вперше запропонував і ввів у практику органно-клавірного виконавства систему рівномірної темперації у 1533 році італієць Джованні Марія ЛанфранкоШерман М. С. Формування рівномірно-темперованого ладу. . Щоправда, поширення рівномірної темперації йшло доволі повільно. Її широке розповсюдження почалося вже після створення в 1722 році І-го тому «Добре темперованого клавіру» Й. С. Баха.
Періодизація Епоху бароко в музиці умовно розділяють на три періоди — ранній, зрілий і пізній. Раннє бароко починається від появи жанру опери, цьому періоду властиве становлення барокових жанрів і поступовий перехід від модальної гармонії до тональної. Зріле бароко характеризується повсюдним поширенням стилю і розгалуженням музичних жанрів. Пізнє бароко характеризується остаточним ствердженням тональної системи.
Раннє бароко
Умовною точкою переходу між епохами бароко і ренесансу можна вважати створення італійським композитором Клаудіо Монтеверді (1567—1643) його речитативного стилю і послідовний розвиток італійської опери. Початок оперних вистав у Римі і особливо у Венеції означало вже визнання і поширення нового жанру по країніЛиванова Тамара Николаевна, «История западноевропейской музыки до 1789 года (XVII век)», учебник в 2-х тт. Т. 1. М., 1983.
Центром нового стилю стає Італія. Значну роль у його поширенні відіграв католицизм. В епоху боротьби з реформацією, католицька церква приділяла значну увагу розширенню свого культурного впливу. Католицизм приваблював пишнотою, величчю і складністю архітектури, образотворчих мистецтв і музики, як би сперечаючись з аскетичним протестантизмом. В області духовної музики основна вимога церкви полягала в тому, щоб тексти у творах з вокалом були розбірливі. Це зажадало відходу від поліфонії до музичних прийомів, де слова виходили на передній план. Вокал став складніший, витіювато в порівнянні з акомпанементом. Так отримала розвиток гомофонія. Значною фігурою періоду раннього бароко, позиція якого була на боці католицизму, був Джованні Габрієлі, найбільше його вплив проявився нововведеннями в області інструментування.
Серед світських музичних жанрів провідне місце займає опера. Найпомітнішим серед покоління композиторів, які відчули значення змін для світської музики вважають Клаудіо Монтеверді. У 1607 році його опера «Орфей» стала віхою в історії музики, яка продемонструвала безліч прийомів і технік, які згодом стали асоціюватися з новою композиторською школою, названою seconda pratica, на противагу старій школі prima pratica. Монтеверді також є автором мотетів, написаних в старому стилі в традиціях Луки Маренціо і Жьяша де Верта, однак саме твори, написані ним у новому стилі, відкрили безліч прийомів, впізнаваних навіть в епоху пізнього бароко. Основоположником багатьох жанрів німецької музики став Генріх Шютц, зокрема йому належить перша німецька опера — «Дафна», музика якої, однак, загублена.
Зріле бароко Зріле бароко відрізняється від раннього повсюдним поширенням нового стилю і посиленням поділу музичних форм, особливо в опері. Як і в літературі, що з'явилася можливість потокового друку музичних творів привела до розширення аудиторії; посилився обмін між центрами музичної культури.
У теорії музики зрілого бароко визначається фокусуванням композиторів на гармонії та на спробах створити стрункі системи музичного навчання. У подальші роки це призвело до появи безлічі теоретичних праць. Чудовим зразком подібної діяльності може служити робота періоду пізнього бароко — «Gradus ad Parnassum», опублікована в 1725 році Йоганном Йозефом Фуксом () (1660—1741), австрійським теоретиком і композитором. Цей твір, систематизувавши теорію контрапункту, практично до кінця XIX століття було найважливішим посібником для вивчення контрапунктуВальтер Пистон (Walter Piston), Counterpoint (1947). На цей період припадає і творчість українського композитора Миколи Дилецького, автора «Грамматика пѢнія мусикийского» (1677), що стала першим з музично-теоретичних трактатів, які докладно пояснили технічну суть лінійної, нотної системи, партесного співу і партесної композиції.
Серед найбільш значимих композиторів зрілого бароко: Француз Жан Батіст Люллі (1632—1687), що вважається творцем ліричної французької опери. Люллі часто використовував контраст між величним звучанням оркестрової секції і простим речитативом і аріями. Музична мова Люллі відрізняється ясністю гармонії, ритмічною енергію, чіткістю членування форми, чистотою фактури, що ставлять його в ряд новаторів своєї епохи. Італієць Арканджело Кореллі (1653—1713), що вважається одним з основоположників жанру concerto grosso. Кореллі був одним з перших композиторів, чиї твори публікувалися і виконувалися по всій Європі. Як і опери Люллі, кончерто гросо побудовані на сильних контрастах — в оркестрі виділяється група солістів.