Лі́га Націй (; ) — перша міжнародна міждержавна організація, створена з метою розвитку співробітництва, досягнення миру і безпеки між народами. На практиці основними завданнями були дотримання прав національних меншин і вирішення територіальних конфліктів у світі після Першої світової війни. Була заснована на Паризькій мирній конференції в 1919—1920 рр. Ініціатором її створення виступив 28-й президент США Вудро Вільсон.
Організація припинила своє існування у 1946 році, коли її функції були перейняті Організацією Об'єднаних Націй (утв. восени 1945).
Структура та членство
Згідно зі статутом Ліги Націй, її засновниками вважались держави-переможці у Першій світовій війні 1914—1918 рр., а також новостворені країни Польська республіка, Чехословацька республіка і Королівство Хіджаз. Спочатку членами цієї організації стали 44 країни, згодом їх кількість збільшилася до 52. Статут Ліги Націй був складовою всіх післявоєнних мирних договорів. Основними органами Ліги Націй були: асамблея (збори) представників усіх членів організації, Рада Ліги, а також постійний Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем. Місце розташування штаб-квартири — Женева.
Асамблеї Ліги Націй скликали щорічно. Представники кожної держави мали на засіданнях один голос незалежно від кількості населення і величини території країни. Рішення асамблеї приймались одноголосно, за винятком спеціально обумовлених. Такий підхід призводив до численних безплідних дискусій і компромісів, неефективних рішень та врешті до послаблення впливу Ліги Націй на міждержавні стосунки і розв'язання міжнародних конфліктів. До Ради Ліги Націй входили четверо постійних членів (Велика Британія, Французька республіка, Королівство Італія, Японська імперія) та четверо непостійних, яких щорічно переобирали.
Іспанія
(1920) (1920) (1920) (1920) (1920) (1920) (1921) (1921) (1921) (1922) (1923) (1923) (1924) (1926) (1931) (1932) (1932) (1934) (1934) (1934) (1937)
Завдання
Вирішення міждержавних конфліктів
У разі виникнення загрози конфліктів між членами Ліги Націй, питання ставили на розгляд Ради або третейського суду незацікавлених країн. За необхідності всі країни, члени Ліги Націй, були зобов'язані розірвати з агресором усі економічні й культурні зв'язки, оголосити йому загальну блокаду. Криза діяльності Ліги Націй особливо яскраво проявилася після провалу міжнародної конференції з роззброєння, коли Німеччина та Японська імперія в 1933 р. вийшли з її складу. СРСР використовував її не так для реального вирішення міжнародних конфліктів, як трибуну для політичної пропаганди. Безпомічність Ліги Націй проявилася при обговоренні скарг на японську агресію проти Республіки Китай, розпочату в 1931 р., італійську проти Ефіопської імперії (1935—1936), радянську проти Фінляндії (1939—1940). Ліга Націй не зуміла прийняти жодного ефективного рішення проти агресорів}. Виключення СРСР з організації в грудні 1939 р. було кроком відчаю, а не реальною допомогою жертві агресії}.
Права нацменшин і українське питання До завдань Ліги Націй входила оборона прав національних меншин, гарантованих міжнародними договорами, які підписали країни, що окупували українські землі. Еміграційні уряди УНР і ЗУНР, українські парламентарі неодноразово зверталися до Ліги Націй зі скаргами на порушення прав і свобод на окупованих українських землях місцевими урядами Польської республіки, Румунського королівства і СРСР. Взявши до уваги протест Євгена Петрушевича, Ліга Націй у своїй ухвалі від 23 лютого 1921 р. визнала, що Східна Галичина перебуває під польською воєнною окупацією і засудила антиукраїнську політику варшавського керівництва. У вересні 1933 р. Ліга Націй провела таємне засідання з приводу голодомору в Українській СРР. Ухвалені рішення були декларативними та не мали реального впливу на ситуацію. До компетенції Ліги Націй входила також опіка над емігрантами. Емігрантське бюро, очолюване визначним норвезьким вченим і дипломатом, лауреатом Нобелівської премії Фрітьофом Нансеном, надавало допомогу політичним емігрантам із Наддніпрянської України.
Інтереси українського народу в установах Ліги Націй в 1921—1924 рр. обстоювали також Українське товариство прихильників Ліги Націй та Західно-Українське товариство Ліги Націй (голова Володимир Залізняк, пізніше Роман Перфецький), які входили у всесвітній союз товариств-прихильників Ліги Націй. Неофіційним представником уряду УНР в екзилі при Лізі Націй був Олександр Шульгин. Проте, після визнання Ліонським Конгресом Міжнародного Союзу Ліги Націй ухвали Ради послів держав Антанти про входження Східної Галичини до складу Польської республіки, українські товариства, відкинувши пропозиції стати відділом польського товариства, на знак протесту в 1924 р. вийшли зі складу Міжнародного союзу. У ставленні до українського питання, як і загалом до інших національних проблем, Ліга Націй проявляла непослідовність, не здійснювала контроль за реалізацією ухвалених нею резолюцій. Складна система ухвалення рішень, відсутність механізму їх впровадження, декларативність і суперечливість окремих документів Ліги Націй зумовили її безсилість супроти агресорів на кшталт Німеччини та СРСР і врешті призвели до остаточного краху з початком Другої світової війни 1939—1945 рр. Формально Ліга Націй припинила свою діяльність у 1946 р.
Мандати
Мандати Ліги Націй були затвердженні у статті 22 Угоди Ліги Націй. Ці території, раніше колонії Німецької імперії й Османської імперії, було поділено і віддано на спостереження Ліги після Першої світової війни. Існували мандати трьох категорій:
Мандат «A» (перша категорія): території, що досягли певної стадії розвитку і могли були визнані незалежними; здебільшого, це колишні частини Османської імперії.
Мандат «B» (друга категорія): території, що «перебували в такій стадії, що обов'язково мають бути під контролем Ліги Націй за умов, що гарантують: свободу совісті й релігії, підтримку соціального контролю і суспільної моралі, перевірку наявності зловживань, як-от работоргівлі, руху зброї й алкоголю, запобігання будівництва фортифікацій і створення військових та морських сил, сприяння торгівлі.»
Мандат «C» (третя категорія): території, «які, унаслідок розкиданості їхнього населення, нечисленності чи віддаленості країн від центрів цивілізації, географічної суміжності з територією Відповідальної держави, або через інші обставини, найкраще будуть адмініструватися за законами Відповідальної держави.»
Території управлялися «Відповідальними державами», як наприклад Сполученим Королівством, яке мало Палестинський мандат, і Південноафриканським Союзом, який мав мандат на Південно-Західну Африку, доти, коли території буде визнано здатними до самоврядування. Чотирнадцять підмандатних територій було поділено між шістьма Відповідальними державами: Великою Британією, Французькою республікою, Бельгією, Новою Зеландією, Австралією і Японською імперією. На практиці підмандатні території вважали колоніями, а критики називали їх трофеями війни. За винятком Іраку, який приєднався до Ліги 3 жовтня 1932 р., ці території не набули незалежності до Другої світової війни. Цей процес не завершився навіть до 1990 року. Після Другої Світової, більшість підмандатних територій, що залишилися, стали Підопічними територіями Організації Об'єднаних Націй.
Окрім мандатів, Ліга безпосередньо управляла Саарландом 15 років, перед тим, як землю було повернено Німеччині за результатами плебісциту, і вільним містом Данцигом (зараз Гданськ, Польща) з 15 листопада 1920 до 1 вересня 1939 р.
Успіхи
Аландські острови
Аландські острови — архіпелаг із 6500 островів між Швецією і Фінляндією. Острови мали шведськомовне населення, але в 1809 р. Швеція передала як Фінляндію, так і Аландські острови, Російській імперії. Коли Фінляндія оголосила незалежність у грудні 1917 р. після Жовтневого перевороту, більшість населення Аландських островів висловилась за те, щоб знову стати частиною Швеції; Фінляндія, проте, вважала, що острови є частиною нової фінської держави, оскільки росіяни долучили їх до Фінляндського генерал-губернаторства, сформованого в 1809 р. Шведський уряд порушив це питання перед Лігою в 1921 р., яка визначила, що острови мають бути частиною Фінляндії, але управлятися автономно.
Албанське князівство Кордон між Албанським князівством і Королівством сербів, хорватів і словенців збережено в суперечці після Паризької мирної конференції у 1919 р., коли югославські війська зайняли частину албанської території. Ліга послала комісію представників до регіону. Комісія зробила висновки на користь Албанії, і югославські сили відійшли за межі визначеного кордону. Війни вдалося уникнути.
Верхня Сілезія За Версальським договором мало бути організовано плебісцит про приналежність Верхньої Сілезії, який мав визначити, має територія належати Німецькій Державі чи Польській республіці. Дискримінація і застосування сили проти поляків призвели до низки сілезьких повстань (1919 і 1920). У плебісциті приблизно 59,6 % (близько 500 000) голосів було віддано за об'єднання з Німеччиною, і цей результат призвів до Третього сілезького повстання у 1921 р. Ліга взялася за врегулювання конфлікту. У 1922 р., після шеститижневого розслідування представники Ліги дійшли висновку, що землю треба поділити; цю ухвалу прийняли як країни, так і більшість населення Верхньої Сілезії.
Мемель Портове місто Мемель, або зараз Клайпеда, і Клайпедський край були під контролем Ліги після Першої світової війни і управлялися французьким генералом протягом трьох років. Хоча населення було здебільшого німецьким, литовський уряд висловив претензії на території, і литовські сили увійшли до краю в 1923 р. Ліга погодилася віддати землю навколо Мемеля Литві, але оголосила, що порт має зберегти статус міжнародної зони; Литва погодилася. Цю ухвалу спочатку вважали невдачею (Ліга виступала проти використання сили), але збереження міжнародного статусу порту, без істотного кровопролиття, стало успіхом Ліги.
Грецька республіка і Болгарське царство
Після інциденту між прикордонниками на кордоні між Грецькою республікою і Болгарським царством у 1925 р. грецькі солдати вдерлися на терени Болгарії. Болгарія наказала своїм солдатам забезпечити тільки видимість опору, довіряючи Лізі врегулювати суперечку. Ліга дійсно засудила грецьке вторгнення і закликала як до виведення грецьких військ, так і до компенсації на користь Болгарії. Греція поступилася, але скаржилася на Корфу (див. нижче).
Саар Саар була провінцією, сформованою з частини Пруссії і Рейнланд-Пфальцу під владою Ліги, після підписання Версальського договору. Плебісцит мав відбутися через п'ятнадцять років після Версальського договору, щоб визначити, має регіон належати Німеччині чи Франції. Референдум відбувся 1935 р., 90,3 % голосів були на користь Німеччини, тож земля знову стала частиною Німеччини.
Мосул Ліга вирішила суперечку між Британським мандатом у Месопотамії і Туреччиною, щодо контролю над колишньою османською провінцією Мосул у 1926 р. Велика Британія отримала від Ліги Націй A-мандат над Месопотамією в 1920 р. і тому представляла Месопотамію в її закордонних справах, Мосул належав Месопотамії; з іншого боку, нова Турецька республіка претендувала на цю провінцію як на частину її історичної прабатьківщини. Трьох представників комітету Ліги Націй було відправлено до регіону в 1924 р., щоб вивчити ситуацію. У 1925 р. Ліга рекомендує приєднати регіон до Месопотамії, за умови, що Велика Британія зберігає мандат над Месопотамією ще 25 років, щоб гарантувати автономні права курдського населення. Рада Ліги прийняла рекомендацію 16 грудня 1925 р., щоб віддати Мосул Месопотамії. Велика Британія, Месопотамія і Туреччина підписали договір про передання Мосула Месопотамії 5 червня 1926 р.
Ліберія