Сергій Йосипович Параджанов ( Саркіс Говсепі Параджанян; , Тифліс, ЗРФСР — , Єреван, Вірменська РСР, СРСР) — український та вірменський кінорежисер, сценарист, композитор. Один із представників хвилі українського поетичного кіно. Започаткував в українському образотворчому мистецтві жанр колажу, який створював на засадах концептуалізму, хоча за життя ці твори перебували в андеграунді, і на виставках з'явилися лише по смерті художника.Петрова О. Мистецтвознавчі рефлексії: історія, теорія та критика образотв. мистецтва 70-х років ХХ ст. — початку ХХІ ст. К.: ВД «КМ Академія», 2004, 279—284. ISBN 966-518-236-6 Відомий як режисер кінострічки «Тіні забутих предків» заснованої на однойменній повісті Михайла Коцюбинського, котра посідає 1-ше місце у списку 100 найкращих українських фільмів. Народний артист УРСР (1990, посмертно), лауреат державної премії України ім. Т. Шевченка (1991, посмертно), Національна легенда України (2024, посмертно). Політв'язень (1973—1977).
У 1990 році отримав звання народного артиста УРСР (посмертно), а у 1991 році — Державну премію України ім. Т. Шевченка (посмертно).
Із життєпису Був третьою дитиною у сім'ї (сестри Рузанна й Аня) та першим хлопцем у родині. Батько — антиквар Параджанян Йосиф Сергійович, мати — Бежанова (Бежанян) Сірануш Давидівна.
Професія антиквара передавалася з покоління в покоління, і глава сім'ї — Йосип Параджанян — сподівався, що його діти підуть слідами предків. Сергій обрав інший шлях, і батько не зміг йому цього пробачити. Але вишуканий смак і вміння відрізнити справжню річ від підробки передалися, і це потім неодноразово ставало у пригоді Сергієві, коли він, сидячи без роботи, підробляв скуповуванням антикваріату.
Середню школу закінчив тільки з двома «п'ятірками» — з природознавства й малювання. Технічні предмети тягнули на «трійку». Проте Сергій вирішив поступати в Інститут залізничного транспорту, де провчився лише рікСергій Параджанов. У 1941—1943 роках працював художником-технологом на тбіліській фабриці «Радянська іграшка».
У 1942—1945 роках навчався на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії. Брав участь у концертній трупі, яка виступала у військових шпиталях у близько 600 концертах. У 1945 р. перевівся до Московської консерваторії до класу Ніни Дорліак. Паралельно в 1946 р. вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), у майстерню Ігоря Савченка. На цьому курсі вчилися відомі в майбутньому режисери Олександр Алов, Володимир Наумов, Марлен Хуцієв, Фелікс Миронер. Закінчив ВДІК у 1951 році.
Працював асистентом режисера на фільмі «Тарас Шевченко» (режисер І. Савченко), асистентом режисера на кінострічці «Максимко» (режисер О. Мішурин). Зняв дипломну роботу — фрагмент кінофільму «Андрієш» за мотивами молдавських казок. Через чотири роки Параджанов разом із режисером Яковом Базеляном зняв на кіностудії ім. Довженка повнометражний варіант цього сюжету. По закінченню ВДІК був направлений на Київську студію художніх фільмів як режисер-постановник.
З Україною пов'язана значна частина творчої біографії Сергія Параджанова. Тут він створив фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка» (всі — 1957), «Перший парубок» (1958), «Українська рапсодія» (1961) «Квітка на камені» (1962, у співавторстві з Анатолієм Слісаренком).
«Тіні забутих предків» Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після екранізації 1964 року повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Прем'єра однойменного фільму відбулася 4 вересня 1965 року в київському кінотеатрі «Україна». Фільм був удостоєний спеціальної премії журі на Всесоюзному кінофестивалі у Києві (1966)«Тіні забутих предків» (в міжнародному прокаті — «Дикі коні вогню», «Вогняні коні»), стор. 18, pdf page 11 // Кіноскарби з відзнаками . Екранізації творів українських авторів, удостоєні міжнародних та українських нагород. Довідник [уклад. Н. Попова, А. Михайлова; ред. С.Коваль ; худож. ] — Херсонська обласна бібліотека для юнацтва ім. Б. А. Лавреньова, Херсон, 2021. — 28 с.: іл.Кіно в період завершення побудови соціалізму // Історія міст і сіл Української РСР. Том 1: Київ. Та все ж на Заході (там картина демонструвалася під назвою «Дикі коні вогню», «Вогняні коні») інтерес до нього був значно більшим, ніж на Батьківщині.
Журнал «Екран» (Польща), 1966 рік писав: «Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі… Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал, у межах якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи».
Кінострічка отримала 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава; існує легенда, що Анджей Вайда став перед ним на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедеврАнджей Вайда став навколішки і поцілував Параджанову руку, дякуючи за всесвітній шедевр «Тіні забутих предків». Світовий класик Анджей Вайда отримував тоді до 300 тисяч євро авторської винагороди щороку. / Пам'яті Анджея Вайди: «Робіть фільми, які за вас не зробить ніхто» // gazeta.ua, Культура. Понеділок, 09 жовтня 2023 11:02Параджанов — це ім'я «вже увійшло в галактику» // Людмила Ваннек, radiosvoboda.org, 09 січня 2014, 18:20Оригінальний сторіборд до стрічки «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова // Bazalynska Darya.
«Колір граната» 1967 року Параджанова запрошено на Єреванську кіностудію, де він працював над фільмом «Колір граната» («Саят-Нова») — картиною про великого вірменського поета, мова в якій йде швидше про життя духу, ніж про зовнішні події біографії. У кінокартині, яка складається з декількох мініатюр, була зроблена спроба показати духовний світ Саят-Нови, який писав вірменською, грузинською та азербайджанською мовами, історію його любові, його ставлення до релігії, світської влади, народу.
Тут кіномова Параджанова значно оновилася. «Колір граната», подібно до поезії, висловлюється метафорами. Кадри знаходять майже повну статику, чому щонайменший рух усередині них сприймається як подієвий вибух. Предмети, які несуть справжню історико-етнографічну цінність, працюють нарівні з акторами. Мова кольору знаходить ще більше значення, хоча колірна гамма стає лаконічнішою. Кожен кадр містить максимум смислової інформації, і прочитування цього насиченого змісту вимагає від глядача чималої культури.
Фільм Параджанова був вельми скептично сприйнятий керівниками Держкіно. Вони не зрозуміли новаторських ідей режисера, проте вголос у цьому не зізналися, а приховали своє нерозуміння під розхожим формулюванням «народу таке кіно не потрібне».
І фільм майже чотири роки лежав на полиці. І лише в 1973 році його випустили в прокат, проте Параджанов до цього вже не мав ніякого стосунку. Він відмовився монтувати картину, і за нього це зробив інший режисер — Сергій Юткевич. Проте і цей варіант урядовці побоялися випускати і віддрукували для кінопрокату лише 143 копії.
У 2014 році заснований Мартіном Скорсезе Кінофонд (The Film Foundation's World Cinema Project) та Болонська Сінематека (Cineteca di Bologna) виконали цифрову реставрацію монтажу 1968 року, зробленого Параджановим. Для реставрації 2014 року були використані оригінальний негатив, а також дубль-негатив, який зберігається в Національному кіноцентрі Вірменії. Для ретельного відновлення режисерської версії та кольорокорекції були використані усі доступні версії фільму, зокрема вінтажна плівка ORWO, що зберігається в Гарвардському кіноархіві. У відновленій версії усі тексти написані вірменською, без інтертитрів і тлумачень російською мовою. Світова прем'єра нової цифрової реставрації відбулася на 67-му Каннському кінофестивалі у травні 2014 рокуМарія Катаєва. Параджанов прагнув розкрити світ вірменського поета, — Олена Гончарук про «Колір граната» // Вечірній Київ, 06.10.2024. У 2018 році компанія The Criterion Collection випустила Blu-ray Disc реставрованого фільму в роздільній якості 4KThe Color of Pomegranates // The Criterion Collection. Стрічка отримала високі оцінки критиків та глядачів. На IMDb її рейтинг становить 7.6, на Rotten Tomatoes — 94 %, а на Letterboxd — 4.1 з 5Показ «Колір граната» до 100-річчя Параджанова // Вечір, 13.09.2024. Кінокартина вплинула на світову попкультуру, зокрема надихнувши музичні кліпи Мадонни та Леді ҐаґиLady Gaga випустила кліп на пісню «911» з відсилкою до українського режисера Сергія Параджанова // Na chasi, 19.09.2020. В Україні відреставрований «Колір граната» вийшов в кінопрокат у жовтні 2024 рокуУ кінотеатрах покажуть відновлений фільм Параджанова «Колір граната» // КІНО-КОЛО, 16.09.2024. Фільм адаптовано в україномовній версії для людей з порушенням слуху та зору.
Переслідування і арешти
У 1965—1968 роках Параджанов разом з іншими відомими діячами української науки та культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні органи з вимогою роз'яснити причини переслідувань українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. 30 червня 1966 року ЦК Компартії України схвалив постанову «про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка», в якій піддавалися критиці кінострічки «Криниця для спраглих» (автор сценарію Іван Драч, режисер Юрій Іллєнко), «Звірте свої годинники» (автор сценарію Ліна Костенко, режисер-постановник В. Іляшенко), сценарій С. Параджанова до фільму «Київські фрески». Зазнавши переслідувань і, намагаючись уникнути арешту, був змушений виїхати до Вірменії.
1971 року повернувся до Києва. 17 березня 1973 року був заарештований і засуджений до п'ятирічного ув'язнення за частиною 1 статті 122 КК УРСР («мужолозтво», тобто статеві зносини чоловіка з чоловіком), статтею 211 («виготовлення, збут та поширення порнографічних предметів») та частиною 2 статті 122 («мужолозтво із застосуванням насильства»).Андрющенко Едуард Сергійович. Архіви КГБ. Невигадані історії. — Київ, «Віват», 2023. — 400 с. / с. 159 Статті декілька разів змінювали, оскільки, до прикладу, для звинувачення у спекуляції антикваріатом не знайшлось доказів. Справу Параджанова вів слідчий з особливо важливих справ при Прокуратурі УРСР Євген МакашовБлохин Н. Ф. Изгнание Параджанова. — Ставрополь, 2002. — 336 с. / с. 134, 137, 139. Знайшли «жертву насильства» — «члена КПРС» Воробйова. До речі, він виявився єдиним, хто погодився відкрито свідчити проти Параджанова. Інші відмовилися. А один із них — архітектор Михайло Сенін — після розмови у Київському КДБ перерізав собі вени.
25 квітня 1974 року Параджанову дали п'ять років колонії суворого режиму, яке відбував у Лук'янівській тюрмі, колонії в Перевальську. «Гомосексуальна» стаття не давала йому шансів вижити. Однак він став неабияким авторитетом у тюрмі. Подейкують, що до нього приходила делегація у́рків, які засвідчили свою глибоку повагу словами: «Ми комуняк завжди на словах мали, а ти — по-справжньому!». Через це «панібратство» Параджанова кілька разів переводили із зони в зону.