Жан-Жак Руссо́ ( ; 28 червня 1712, Женева — 2 липня 1778, Ерменонвіль, поблизу Парижа) — женевський і французький філософ-просвітник, письменник, композитор.

Біографія Жан-Жак Руссо народився 28 червня 1712 року в Женеві в родині годинникаря. Женева у ті часи була незалежним містом-державою, центром кальвінізму. Мати хлопця померла через дев'ять днів після пологів. Жан-Жак та його брат Франсуа виховувалися батьком та його сестрою, тіткою Сюзанною.

Коли Жан-Жаку було десять, його батько, завзятий мисливець, був звинувачений у браконьєрстві багатим землевласником. Щоб уникнути вироку, він перебрався у Ніон, забравши з собою тітку Сюзанну. Незабаром він одружився вдруге і надалі мало піклувався про синаLeo Damrosch, Jean-Jacques Rousseau: Restless Genius, New York: Houghton Mifflin, 2005. . Жан-Жак залишився з дядьком з материнського боку, який відправив хлопця разом зі своїм власним сином на навчання до кальвіністського пастора в село неподалік від Женеви. У пастора хлопці навчилися трохи математики та малювання. Релігійна відправа завжди глибоко зворушувала Руссо, і деякий час він мріяв про те, щоб стати священником.

Втеча із Женеви Майже вся інформація про юність Руссо відома з його власної «Сповіді», у якій хронологія подій дещо заплутана. У 13 років Жан-Жак почав працювати і навчатися ремесла, спочатку в нотаріуса, потім у гравера, який його бив. У 15 років хлопець утік із Женеви. Це сталося 14 березня 1728 року, коли він повернувся до міста й виявив, що міські ворота замкнені у зв'язку з воєнним станом. Жан-Жак помандрував у Савою, де знайшов притулок у католицького священника, який познайомив його з двадцятидев'ятирічною Франсуазою-Луїзою де Варан. Вона була жінкою шляхетного походження, яка проживала окремо від чоловіка. Король П'ємонту платив їй за навернення протестантів у католицизм. Жан-Жака відіслали в столицю Савої, Турин, з метою завершити навернення. Як наслідок, він повинен був відмовитися від женевського громадянства, хоча пізніше знову перейшов у кальвінізм і відновив свій статус.

Приймаючи католицизм, де Варан і Руссо, мабуть, реагували на строгість кальвіністського переконання в тому, що людина —…жалюгідний грішник, народжений зіпсованим, схильний до зла, нездатний сам по собі на добро.За своїми переконаннями де Варан була схильна до деїзму і католицька концепція пробачення гріхів більше імпонувала їй.

Руссо змушений був піклуватися про себе сам, оскільки батько й дядько від нього практично відмовилися. Він працював слугою, секретарем, учителем, перебираючись з одного міста до іншого в Італії та Франції. Протягом цього часу він деколи жив у де Варан, яку він ідеалізував і називав своєю «мамою». Де Варан намагалася знайти для нього фах і організувала йому уроки музики. Певний час Руссо навчався в семінарії з наміром стати священником. Коли Руссо виповнилося двадцять, вони з де Варан стали коханцями. При цьому вона мала інтимні стосунки ще й зі своїм слугою. Сексуальний аспект і життя утрьох бентежили Руссо, але він завжди вважав де Варан найбільшим у своєму житті коханням. Де Варан жила багато, мала велику бібліотеку, любила розваги й музику. Люди з її оточення, здебільшого католицькі священики, познайомили Руссо зі світом літератури та ідей. Руссо навчався охоче, хоча часто мав приступи іпохондрії. Він серйозно зацікавився філософією, математикою та музикою. Коли йому було двадцять п‘ять, він отримав невеликий спадок від матері й використав його частково, щоб повернути де Варан гроші, які вона витратила на нього. У двадцять сім він став учителювати в Ліоні.

Перші роки в Парижі

У 1742 році Руссо поїхав у Париж з метою представити Академії наук нову числову систему нотної нотації, яка, як йому вірилося, зробить його багатим. Система, за задумом, зручна для типографії, записувала ноти в один рядок, вказуючи цифри, що відповідали музичним інтервалам, між ними, знаки пунктуації вказували на ритм. Академія відкинула його пропозицію, розцінивши систему як непрактичну, хоча його похвалили за добре знання предмета й заохотили до нових спроб.

З 1743 по 1744 рік Руссо обіймав почесну, але погану в матеріальному плані, посаду секретаря графа де Монтега, французького посла у Венеції. Саме в цей час у нього пробудилася любов до італійської музики, що тривала все життя: Я приїхав із Парижа із притаманною тому місту упередженістю проти італійської музики. Проте я отримав від природи чутливість і тонкість суджень, проти якої упередження безсиле. Незабаром я заразився тією силою почуття, через яку італійська музика надає натхнення усім тим, хто здатен відчувати її досконалість. Слухаючи баркароли, я відчув, що не знав раніше, що таке спів… («Сповідь»). Роботодавець Руссо отримував кошти від уряду тільки із запізненням у рік, а тому платив своїм людям нерегулярноЛео Дамрош описує графа як віртуальну пародію паразитичного аристократа, надзвичайно тупого, нестерпного і роздутого від переконання у важливості власної персони. Він не розмовляв італійською, тоді як Руссо робив це з легкістю. Хоча Руссо виконував більшу частину роботи в посольстві, до нього ставилися як до слуги.. Після 11-ти місяців такої роботи Руссо покинув її, і цей досвід затвердив у ньому глибоку недовіру до будь-якої урядової бюрократії. Повернувшись до Парижа, Руссо без шеляга в кишені став коханцем гарненької модистки Терези Левассер, яка змушена була тримати на собі матір і численних безпутних братів та сестер. Спочатку Руссо та Тереза не жили разом, хоча потім Руссо взяв її з матір'ю до себе як служниць. На нього також ліг тягар підтримки родини. «Сповідь» розповідає про те, що перш ніж переїхати до Руссо, Тереза народила від нього сина і ще чотирьох дітей. Незалежного підтвердження кількості дітей немаДехто із сучасників Руссо вірили, що діти не його. Жорж Санд написала есе «Les Charmettes» (1865), в якому пояснює, чому, можливо, Руссо звів на самого себе наклеп. Вона цитує слова своєї бабусі, в родині якої Руссо служив учителем, за якими, начебто, Руссо не міг мати дітей.. Руссо пише, що переконав Терезу віддати новонароджених у притулок заради своєї «честі»:Її матір боялася незручностей, пов'язаних із дитиною, і прийшла мені на допомогу, тож вона [Тереза] дозволила себе переконати («Сповідь»).

Притулки для немовлят були тогочасною реформою, запровадженою з метою врятувати численних дітей, яких полишали на вулицях Парижа. Дитяча смертність у ті часи була дуже високою — близько 50 %, значною мірою тому, що батьки відсилали своїх дітей до годувальниць. Але смертність у притулках, які теж відсилали дітей до годувальниць, була ще гіршою, і більшість відданих туди дітей помирало. Через десять років Руссо поцікавився долею свого сина, але жодних записів знайти не вдалося. Коли Руссо став знаменитим теоретиком виховання дітей, його критики, зокрема Вольтер та Едмунд Берк, використали той факт, що він покинув власних чад, для нападок ad hominem. За іронією долі порада Руссо матерям вигодовувати дітей власним молоком, за що ратував французький натураліст Жорж-Луї Леклерк, мабуть, врятувала тисячі немовлят.

У Парижі Руссо заприятелював із філософом Дені Дідро і, починаючи в 1749 році з музичних статейМузичні статті Руссо викликали обурення інших музикантів, зокрема Рамо. Дивіться, наприклад, Encyclopédie: Tempérament . , чимало написав для «Енциклопедії», яку Дідро видавав разом із д'Аламбером. Найзнаменитіші з цих статей присвячені політичній економіці.

Ідеї Руссо були результатом уявної суперечки із мислителями минулого, часто профільтровані розмовами з Дідро. Геній Руссо проявлявся в оригінальному способі викладу, ніж в оригінальності власного мислення. У 1749 році Руссо щодня відвідував Дідро у Венсаннській фортеці, куди того запроторили за погляди, викладені в «Листах про сліпих», серед яких відчувалися натяки матеріалізму, віри в атоми та природний відбір. У той час Руссо довідався, що Діжонська академія проводить конкурс на твір тему про те, чи розвиток мистецтва й науки приносять користь людській моралі. Руссо згадує, що дорогою до Венсенну (це приблизно три милі від Парижа) до нього прийшла думка про те, що мистецтва й науки винні в моральній деградації людства, від природи доброго. За словами Дідро, які він написав значно пізніше, Руссо спочатку збирався дати традиційну відповідь на запитання, але розмова з Дідро переконала його, що треба надіслати парадоксально негативну відповідь. Ця відповідь привернула до нього увагу громадськості. Есе Руссо 1750 року «Розмірковування про мистецтва й науки» отримало перший приз на конкурсі й здобуло відомість.

Руссо продовжував заняття музикою, і в 1752-му його комічна опера «Сільський чарівник» була поставлена перед королем Людовиком XV. Королю вона дуже сподобалася, і він запропонував автору пожиттєву пенсію. Руссо відмовився від цієї честі, й за ним пішла слава людини, яка погордувала королівським даром. Він відмовився ще від кількох вигідних пропозицій, іноді з різкістю, що межувала з грубістю, що ображало людей і створювало проблеми. Того ж року відбулася постановка в Парижі опери «Служниця-пані» Перголезі трупою італійських музикантів. Це призвело до сварки буфонів між прихильниками французької та італійської музики. Руссо виступив як прихильник італійської музики проти Жана-Філіппа Рамо та інших. Як наслідок він написав «Листа про французьку музику».

У 1754 році Руссо повернувся в Женеву й знову перейшов у кальвінізм, відновивши своє женевське громадянство. У 1755 році він завершив свою другу велику роботу: «Міркування про походження та основи нерівності між людьми», у якій розвивав ідеї, висловлені в «Міркуваннях про мистецтва й науки».

Розрив з енциклопедистами

Руссо закохався в 25-річну Софі д'Удето, яка частково послужила йому натхненням для епістолярного роману «Юлія, або Нова Елоїза». Іншим джерелом твору був його зв'язок із мадам де Варан часів ідилічної молодості. Софі була кузиною і гостею мадам д'Епіне, до якої Руссо ставився доволі прагматично, а після використання і розриву стосунків — різко. Його дратували її вимоги з'являтися, коли їй заманеться. Не подобалися йому також нещирі розмови й дріб'язковий атеїзм енциклопедистів, з якими він зустрічався за її столом. Ображені почуття призвели до сварки між Руссо, мадам д'Епіне та її коханцем, філологом Гріммом та спільним другом Дідро, який виступив проти Руссо на боці господарів. Пізніше Дені Дідро описував Руссо так:…лицемірний, марнолюбний, як дідько, невдячний, жорстокий й дикий… Він висмоктував із мене ідеї, сам їх використовував, а потім ще й зневажав мене.Сварка Руссо з енциклопедистами збіглася з написанням трьох значних творів, у кожному з яких він підкреслював палку віру в духовне походження людської душі та Всесвіту, заперечуючи матеріалістам Дідро, Ламетрі та Гольбаху. У цей час заступниками Руссо були герцог Люксембурзький та принц де Конті, найбагатші й наймогутніші вельможі Франції. Їм подобався Руссо та його здатність розмовляти на будь-яку тему, а крім того, вони використовували його для того, щоб насолити королю Людовику XV та політичній фракції, що групувалася навколо королівської фаворитки мадам де Помпадур. Але навіть зі своїми покровителями Руссо заходив надто далеко, ризикуючи відлученням за критику відкупу податків, практики, яку вони використовували.