Новогрецька література — період грецької літератури, нижньою межею якого умовно визначено XV століття (від османського підкорення Константинополя та власне Греції) до нашого часу.
Відтак формування новогрецької літератури тісно пов'язане з визвольним національним рухом в Греції, який прагнув знищення османського панування. Верстви торговців, викладачів на цьому етапі вибудовували свою культуру на уламках культури Візантії і класичної давнини. Виразником настроїв бунтівних низів з'явилася усна поезія клефтів — «розбійників», як їх називали іноземці. Ця своєрідна реставрація візантійської та давньогрецької літератури, з одного боку, і народна усна поезія — з іншого, лягла в основу новогрецької літератури.
15—17 століття
Османське панування, що тривало впродовж кількох століть, не призвело однак до значного впливу Османської імперії на грецьку культуру. Між Османською імперією і Грецією різкою межею пролягла корінна відмінність у культурі, моралі і традиціях. Поневолена Греція також мало зазнала впливу Західної Європи. Велике значення в справі збереження грецької самобутності мала османська система міллетів і збережена самостійність Грецької православної церкви, що об'єднувала міста і села навколо себе як церковних парафій і зберігала зв'язок з минулим країни. Господарсько зацікавлена у збереженні національної єдності Греції церква не могла не зробити сильного впливу на розвиток новогрецької літератури. Нею культивувалися «чистота» мови, застиглі її форми, «аттицизм», тяжіння до класичної традиції.
Живе поетичне слово існувало лише в неписаному вигляді в народних піснях клефтів і маніотів, вільних гірських мешканців, що уникали будь-якого підпорядкування. Літературна діяльність духовенства з першої половини 16 століття зосередилася в патріаршій школі Константинополя — в «Еллінської академії», що служила для всіх інших грецьких міст зразком для наслідування. З Академії виходили численні вчені-схоласти. Писалися багатотомні вчені праці з богослов'я, історії, географії, здебільшого недоступні широкому загалу. Виняток представляв константинопольський патріарх Кіріллос Лукаріс, який виявив великий інтерес до народної мови. Згодом він був зарахований до єретиків за переклад Євангелія на народну мову і сповідування віри, яка близько збігалася з кальвінізмом. Покоління за поколінням вчені педанти культивували мертву старовину, вище духовенство навіть у побуті вживало давньогрецьку мову.
Найзначніший поет цієї доби — Стефанос Сахлікіс, який мешкав на Криті в Іракліоні. Творчість його відрізняється серед інших літературних явищ доби і стилістикою (переважно грубувата сатира), і (насамперед) — мовою. Сахлікіс писав чистою народною мовою, без домішок книжності.
18 століття
З початку XVIII століття велика Порта почала залучати освічених греків до себе на службу. Греки, які служили при дворі османського султана, називалися фанаріотами, за назвою кварталу Фанар в Константинополі, де жив патріарх. Деякі фанаріоти на початку XVIII століття були призначені правителями османських областей по Дунаю (Молдавія і Валахія). Фанаріоти сприяли розвитку національної самосвідомості та зростання освіти. Серед них зустрічалися й блискучі таланти, як Александрос Маврокордатос (пізніше прем'єр-міністр Греції), що залишив низку літератуних праць («Міркування про кровообіг», «Всесвітня історія від створення світу до останнього часу»). Крім нього користувалися великою популярністю на острові Крит проповідник священник Каравела і молдавський господар Дмитро Кантемір, що написав велику історію Османської держави.
З початком XVIII століття розвиваються просвітні установи. В Афінах 1715 року засновується Григоріосом Сатіросом «Семінарій грецьких наук», музей і низка вищих навчальних закладів. Зростання освіти було обумовлене економічним зростанням грецького середнього класу. Венеційські торговельні підприємства, з якими були пов'язані греки, розросталися і залучали греків у свої операції. Греки Фессалії, Македонії, Епіру тощо швидко таким чином складали собі статки, а це змушувало посилити піклування про національне навчання і виховання наступних поколінь купців.
По всій Греції виникають школи та друкарні. Грецькі вчені та письменники збиралися в Бухаресті і в Яссах під заступництвом греків-господарів спільно з іноземними вченими і займалися як літературою, так і питаннями національного визволення від османського панування. Більшість грецьких просвітителів належала до духовенства, і як поезія, так і белетристика мало процвітали в той час. Єдиний поетичний твір цієї епохи — грецька поема-романс «Еротокрітос», написана Вінчентзосом Корнаросом (1737 року) в Іракліоні народною мовою. Поема складається з десяти тисяч віршів і оспівує доблесті, терпіння і любов героя Еротокріта. Вона користувалася досить великою популярністю серед читачів.
З посиленням економічних зв'язків із Заходом, західна література дедалі більше проникала до Греції. Французькі класики — Мольєр, Жан Расін, Шарль Луї де Монтеск'є, Франсуа Фенелон, Бернар ле Бов'є де Фонтенель, твори Вольтера і Руссо з ретельністю перекладалися освіченими фанаріотам кінця XVIII і початку XIX століть. Не залишилися без уваги й англійські і німецькі письменники, серед яких Ольвер Гольдсміт, Джон Локк, Кристоф Мартін Віланд, Йоганн-Фрідріх Шиллер і Гете. Давня і перекладна література була надбанням вищих класів Греції. Серед власне грецьких письменників тільки деякі мали успіх. З них вирізнявся Константінос (Кесарій) Дапонтес (1789), який писав дидактичні вірші та оспівував у своїх поемах богоматір. Відомий його «Сад грацій». Від своїх сучасників Дапонтес відрізняється тим, що писав мовою, дуже близькою до народної розмовної мови.
Народна поезія
Натомість жива, справжня поезія розвивалася серед неписьменних і недосвідчених в науках «простолюдинів». Проте народна поезія народилася не у XVIII столітті, а набагато раніше. Вже візантійська епопея «Дігеніс Акрітас», що з'явилася до 14 століття, своїм джерелом мала народні пісні. Більшість народних сюжетів являли собою змінені героїчні сюжетами давньогрецьких творів, що пройшли шлях зі Сходу на Захід і звідти занесених знову на Схід, на малоазійські береги і острови Грецького архіпелагу.
Новогрецька народні пісні поділяються на три роди: пісні з історичним змістом, як відома в з 15 століття «Пісня про взяття Константинополя турками» (1453) пісні героїчні, що оспівують подвиги героїв і пісні побутові.
Серед них виділяються своїм полум'яним почуттям бунтівні клефтські пісні. Грецькі громадські діячі другої половини XVIII століття дивилися на клефтів, як на оплот майбутнього революційного війська проти османів, клефтська поезія своєю революційною романтикою привернула до себе увагу всього літературного світу як Греції, так і Заходу, і порушувала натхнення великих поетів початку XIX століття (Байрона, Пушкіна та інших класиків). Народні пісні XVIII і початку XIX столітті рясніють османськими та багатьма італійськими словами, що увійшли в ужиток грецької мови, істотного ж впливу на побудову вірша новогрецької пісні іноземні сусіди не мали. Наскільки сильно наростали революційні настрої серед новогреків, видно з героїчної змови проти османського панування, яка була організована фессалійцем з села Велестіно — поетом Рігасом Фереосом. Змова була розкрита, а сам Рігас — розстріляний. Його «Полум'яний гімн», хоча і не відрізнявся великими художніми достоїнствами, став найбільш популярною піснею новогреків, гімном борців за незалежність Греції.
19 століття
Протистояння Афінської та Іонічної шкіл
Діячі визвольного руху, виховані на раціоналізмі французьких енциклопедистів, творили поезію книжкову і холодну, до того ж мовою, позбавленою життя. Супротивником схоластичної «чистоти» мови виступав Адамантіос Кораїс, «просвітитель новогреків», який багато працював над пристосуванням літературного мови фанаріотів до народної мови. В основу своєї новогрецької філології Кораїс поклав новогрецьку народну мову, збагативши її повсякденними виразами із давньогрецької мови, створивши штучну мову — кафаревусу. Запропонована ним реформа викликала численні нападки з боку пуристів-фанаріотів. Наприклад, Іаковос Різос Нерулос (1778—1850) написав спрямовану проти Кораїса комедію «Коракістіка» ()Ιάκωβος Ρίζος Νερουλός βιογραφικά στοιχεία από το ana-mpa. Ідея Кораїса мала й своїх прихильників, серед яких Александрос Суцос (1808—1863) та Александрос Ризос Ранґавіс (1809—1892); автор «Граматики сучасної грецької мови» Візантінос, що виступив у 1863 році з оригінальною сатирою «Вавилонська вежа» (), в якій представлялися жителі різних областей Королівства Греція, що розмовляють кожен на своєму власному діалект; Іоанніс Віларас, який оспівував бога любові Ероса легкими віршами народною мовою. Цей рух пихильників кафаревуси відомий узагальнюючою назвою Афінська школа.
Багато поетів, які писали до звільнення Греції народною мовою, згодом повернулися до сюжетів минулого і аттичного діалекту. Такими були згаданий поет і драматург, Александрос Ризос Ранґавіс, автор історичних драм, який прагнув просвітити греків щодо їх минулого і виховати їх в національному дусі; Дімітріос Вернардакіс, популярний драматург, який намагався створити національну трагедію і писав у псевдокласичному дусі; поет Спіридон Василіадіс (1845—1874) і талановитий поет, драматург і критик Ангелос Влахос (1838), що вводив у свою вигострену мову забуті стародавні мовні звороти.
У той час, як в Афінах та Константинополі освічені греки культивували мертву аттичну мову, намагаючись прищепити її народу, на Іонічних островах розвивається літературне рух, знаний як Іонічна школа, що особливо яскраво розквітнув після Визвольної війни 1821—1829 років. Найвизначніший представник іонічного періоду новогрецької літератури — поет Діонісіос Соломос (1798—1856), вся сучасні Греція вважає його національним поетом. Його перу належить популярний «Гімн свободі», який з'явився слідом за звільненням Греції, написаний 1824 року народною живою мовою — дімотикою. Покладений на музику, він став національним гімном нової Греції. У пізніших творах, пройнятих песимізмом, Соломос черпає матеріал з життя селян. Соломоса наслідувала низка поетів, які більшою чи меншою мірою навіть перевершували його як художника. Андреас Калвос (1792 — 1867), що писав на своєрідніймові, не схожому ні на народну, ні на «очищену» мову пуристів. Кальвос, як і Соломос, оспівував страждання рідної країни і боротьбу за звільнення («Хіоська різанина», «Порохові льохи», «Море» тощо).
На зміну героїчній боротьбі після звільнення Греції прийшла внутрішня політична боротьба з парламентськими буднями. До Іонічної літературної школи у другій половині XIX століття належали Георгіос Терцетіс (1800—1874) — поет селянського повстання 1848 року, він писав народною мовою під сильним впливом клефтської поезії; Іаковос Полілас (1824—1896) — побутописець села, який ставив своїм завданням перевиховання селян; Юліос Тіпальдос (1814—1883), Герасімос Маркорас (1826 — 1911). До поетів героїчних сюжетів відноситься романтик Аристотеліс Валаорітіс (1829—1879), поезія якого в основі своїй цілком виросла з клефтських пісень, Георгіос Залокостас (1805—1858), що писав під впливом італійців, і Лорентзос Мавіліс (1860—1912), що наслідували поетам «Молодої Німеччини».
Поетів Іонічної школи об'єднував героїзм епохи боротьби за визволення Греції, боротьби за народну мову в літературі і нові літературні форми. Проте їх новаторство в області форми не йшло далі перенесення літературних форм Заходу в новогрецьку літературу. Дещо осібно стоїть своєрідна фігура сатирика суспільного укладу і звичаїв Греції того часу — Андреаса Ласкаратоса (1811—1901), який писав на народному діалекті свого рідного острова Кефалонії. Популярність він придбав своєрідним романом «Кефалонійські таїнства», в якому показує нікчемність і збоченість вищих класів, їх розумову обмеженість, неохайність. У своїх сатиричних віршах Ласкаратос висміює церкву і культ святих.
Наслідування романтикам