Ке́льти — група племен індоєвропейського походженняМоця О. П., «Кельти » // Енциклопедія історії України: у 10 т. — Київ : Наукова думка, 2007. — Т. 4., котрі в 2-й половині 1-го тисячоліття до н. е. мешкали на теренах від сучасної Північної і Західної Іспанії до Малої Азії, Угорщини, Румунії та на Британських островах: де сучасні Франція, Німеччина, Швейцарія, Австрія, Чехія, Іспанія, Північна Італія, Велика Британія, Ірландія, частина Балкан, і на заході України. Під сильним впливом культури Греції кельти утворили власну високу культуру, вироби з заліза для рільництва та зброю, посуд роблений на гончарному крузі. Головне заняття кельтів було хліборобство, торгівля власною монетою. У «Енциклопедії українознавства» вони ідентифікуються з латенською археологічною культурою.
Згадки про кельтів у давні часи Спільнота людей, яку в сучасній історіографії називають стародавніми кельтами, була відома греко-римському світові у 5-6 ст. до н. е.. Кельтів знали як один з найбільших варварських народів Європи, який загрожував Елладі і був одвічним ворогом римлян. Їх змальовували неоднозначно. З одного боку, для античних авторів кельти були жорстокими варварами, які вдаються до людських жертвоприношень і нелюдського насильства. Водночас, чимало греків і римлян схилялося перед волелюбністю та моральною незіпсованістю варварів, їхньою соціальною організацією, в якій перше місце відводилося друїдам — не стільки жрецям, скільки мудрим «варварським філософам» кельтів. Окремі представники античного інтелектуального загалу, як наприклад філософ стоїчного напрямку Посідоній, здійснювали тривалі мандрівки у землі кельтів, шукаючи повчальних прикладів щодо влаштування соціального устрою.
Розселившись від Ірландії до Карпат і Малої Азії, кельти ніколи не були монолітною етнічною структурою, вони не створили єдиного державного організму, який би міг об'єднати хоча б частину їхніх завоювань. За великим рахунком, кельти не знали й почуття спільної ідентичності, а до того ж в них не було і єдиного антропологічного типу. Як зазначає Фернан Бродель, з 5 століття до н. е. кельти були майже настільки ж гетерогенні, як і сучасне населення, причому ця гетерогенність лише поглиблювалася у ході захоплень кельтами нових земель. Проте різні, навіть досить віддалені одне від одного племена стародавніх кельтів мали спільні риси духовної культури, соціальної організації та матеріального виробництва, а також використовували близькоспоріднені мови або діалекти.
Кельтські мови, писемність та література Мови, якими спілкувалися стародавні кельти, належать до найдавніших індоєвропейських мов. Припускають, що спільна кельтська мова, яка існувала на континенті на початку І тисячоліття до н. е., згодом розпалася на дві основні групи— Q-кельтську (гойдельську) та P-кельтську (бритонську). Цей поділ зумовлений трансформацією індоєвропейського звука qu [kw], який у гойдельських мовах з часом перетворився на c [k], а у бритонських на p (наприклад, слово «голова» — «ceann» в ірландській і «penn» у кімрській). Кельтські мови збереглися донині як живі мови на крайньому Заході Європи. До них належать гойдельські (гельські) мови — ірландська та шотландська, а також бритонські мови — кімрська (валлійська), поширена в Уельсі, та бретонська, якою розмовляють жителі французького півострова Бретань. Доведено, що мова стародавніх кельтів континентальної Європи, т. зв. галльська мова, що відома за кількома десятками епіграфічних написів, належала до P-кельтської групи.
Писемні пам'ятки давньої кельтської мови поширені переважно у Галлії та Північній Італії, тобто в регіонах, де вплив Середземноморської цивілізації відчувався найсильніше. Наявні короткі епіграфічні написи, зокрема написи та легенди на кельтських монетах, підтверджують, що кельти приблизно з III ст. до н. е. користувалися чотирма абетками: іберською, грецькою (в її массаліотському, іонійському варіанті), лепонтійською (алфавіт Лугано, північноетруський за походженням) та латинською. У І ст. до н. е. уживання писемності стає все більш розповсюдженим внаслідок ускладнення суспільних відносин і активізації контактів з Римом. Стародавні кельти так і не спромоглися винайти повноцінного алфавіту — лише у IV—V ст. н. е. в Ірландії з'явилася власна рунічна абетка. Вона носила назву «огам», оскільки за легендою була даром бога Огми. Припускають, що абетка «огам» була розроблена друїдами, але не без впливу римської системи шкільної освіти, яка на той час функціонувала в Британії. На сьогоднішній день досліджено близько 350 вирізьблених на камені «огамічних» написів, які у переважній більшості містять лише імена кельтською мовою, іноді у супроводі латинського перекладу. Ірландці послуговувалися огамічною абеткою для розмежування землі, а також для написів на могильних каменях.
Перші кельтомовні літературні твори з'являються у VII—VIII ст. н. е. Тоді у скрипторіях ірландських монастирів були записані «саги», що містять величезний масив інформації стосовно традиційної культури кельтів дохристиянської доби. Термін «сага», який використовується у відношенні до цієї групи джерел є умовним, оскільки в самій ірландській культурі для їх визначення використовувалося слово «scel» — «повість». Більшість саг виглядає як поєднання віршованого та прозаїчного викладу, з виразним домінуванням останнього. На сьогоднішній день прийнята класифікація саг за циклами, серед яких виділяють чотири: міфологічний, героїчний (уладський), історичний, королівський та цикл «Фінна». Ці тексти більшою або меншою мірою зберегли численні міфологічні мотиви, які знаходять прямі паралелі в описах греко-римськими авторами вірувань та звичаїв стародавніх кельтів.
Назва Навіть серед стародавніх авторів не було остаточної згоди щодо назви, яку слід використовувати, говорячи про стародавніх кельтів. Римляни називали усі кельтські племена від атлантичного узбережжя до Малої Азії галлами (). Лише для населення північної Галлії (сучасної Франції) робився виняток — їх називали белгами, хоча й не відокремлювали від основної маси населення країни. Греки, у свою чергу, називали їх кельтами або галатами. Деякі еллінські письменники намагалися якось розмежувати обидва етноніми. Так, Діодор Сицилійський називав кельтами племена лівого берега Рейну, тобто Галлії, а галатами — зарейнські, правобережні племена. Діон Кассій навпаки, розміщував кельтів праворуч від Рейну, а галатів ліворуч. Кельтське населення Британських островів як греки, так і римляни називали виключно бриттами, усвідомлюючи при цьому мовну і культурну близькість останніх з континентальними кельтами. Населення Шотландії (Каледонії) називали каледонцями, а також піктами й скотами. Останній етнонім застосовувався також у відношенні до населення Ірландії.
На рубежі н. е. землі, заселені стародавніми кельтами були завойовані Римською імперією, а їхнє населення асимільоване. З того часу «кельти», «галати» та «галли» поступово сходять зі сторінок історичних праць, а з кінцем античної епохи повністю зникають. Проте тільки для того, щоб отримати нове життя через тисячу років, коли в епоху Відродження європейські інтелектуали почнуть шукати витоки історії своїх народів.
У 1582 р. шотландський учений Джордж Б'юкенен вперше висловив припущення про спільне коріння давніх британців і континентальних галлів і, відповідно, про походження шотландської гельської мови від мови галлів. Подальше оформлення цієї тези здійснив бретонський монах Поль-Ів Пезрон, який у своїй праці «Antiquite de la nation, et des Celtes, autrement appelez Gaulois» (1703 р.) довів, що сучасні бретонська та валлійська мови споріднені з мовою галлів часів Юлія Цезаря, відомою за окремими словами й фразами, збереженими в античних текстах та епіграфічних пам'ятках. Виявивши спільність, Пезрон вперше назвав «кельтами» з одного боку племена рубежу н. е., що протистояли римлянам, а з іншого — сучасне населення Уельсу та Бретані. У такому термінологічному виборі сучасні дослідники вбачають політичний підтекст: Бретань, батьківщина Пезрона, знаходилася під владою Франції, офіційна ідеологія якої вже на початку XVIII ст. визнавала галлів предками сучасних французів. Саме тому Пезрон ухилився від уживання назви «галли», хоча історичних і лінгвістичних підстав для цього було набагато більше. Достеменно відомо, що етнонім «галли» пов'язаний із давньоірландським «gal» — «лютий, відважний» (а зовсім не з «півень», як це часто стверджується у популярній літературі). Він зберігся у сучасних ірландській та шотландській мовах, які власне й називаються гельськими, а також у топоніміці. У Європі, на землях, де так чи інакше зафіксовано перебування стародавніх кельтів, збереглися численні назви, похідні від цього етноніму: Гелтахт в Ірландії, Галлія, як історична назва сучасної Франції, Галац, місто в Румунії, Галіція в Іспанії та Галичина в Україні тощо.
Етногенез
Опановуючи все нові й нові землі, кельти вступали в різноманітні контакти з племенами інших етнічних спільностей. Під час таких взаємодій на окремих територіях місцеве населення було кельтизоване, але в більшості випадків кельти змішувалися із автохтонами й разом з ними формували нові культури.
Переважна більшість науковців вважає прабатьківщиною кельтів територію сучасних південно- і західнонімецьких земель: Баварії, Вюртемберга, Гессена і Рейнської області. На підставі даних топоніміки та археології, формування кельтського етносу пов'язується з культурами доби бронзи Рейнсько-Дунайського регіону: унетицькою (1 пол. ІІ тис. до н. е.), курганних поховань (2 пол. ІІ тис. до н. е.) та полів поховань (до VIII ст. до н. е.). Прихильники центральноєвропейської теорії походження кельтів вважають, що на поч. І тис. до н. е. існувала спільна кельтська мова, яка була поширена у долині Середнього Рейну, північно-західних передгір'ях Альп і на Верхньому Дунаї. Саме звідти, на їхню думку, кельти просувалися у Центральну Європу, де змішувалися з місцевим населенням. Поряд із цим, існує альтернативна теорія, котру поки що підтримує небагато науковців, згідно з якою прабатьківщина кельтів розташовувалась на землях Ютландії, узбережжя Фрісландії та на островах західної частини Балтійського моря. Ця версія ґрунтується на повідомленні Амміана Марцелліна, який, у свою чергу, посилався на традицію кельтських жерців друїдів.
У будь-якому випадку, відлік історичного часу для кельтів починається лише з гальштатської культури (VIII—VI ст. до н. е.) першої половини ранньої залізної доби, яка більшістю сучасних дослідників розглядається як кельтська або протокельтська. У складі цієї культури також безумовно присутній іллірійський компонент, який відігравав досить значну, а можливо й домінуючу роль. Гальштаттська археологічна культура, яка отримала свою назву від стародавнього поселення та кладовища на березі Гальштаттського озера (Швейцарія), була широко розповсюджена у Центральній та Західній Європі. Її носії вміли видобувати та обробляти залізо, що надавало їм рішучу перевагу як в економічній, так і у військовій сферах. Крім того, носії гальштатської культури вважаються першими вершниками на Заході, де раніше кінь використовувався лише як тяглова сила. На формування гальштаттської культури значно вплинули контакти з кочівниками Північного Причорномор'я, що простежується у поховальному обряді, деталях кінського спорядження, мистецтві. Ще одним джерелом впливу послужили народи Середземномор'я, насамперед греки та етруски, з якими носії гальштаттської культури підтримували жваві торговельні контакти.