«Невада» (BB-36) ( — військовий корабель, лінійний корабель класу «Невада» військово-морського флоту США. Другий військовий корабель, який отримав назву на честь 36-го штату Сполучених Штатів.

«Невада» був головним кораблем двох лінкорів однойменного класу; кораблем-двійником був лінкор «Оклахома». Лінійний корабель був закладений 4 листопада 1912 року на верфі Fore River Shipyard, Квінсі,штат Массачусетс. Спущений на воду 11 липня 1914 року, ступив у стрій 11 березня 1916 року.

Лінкор отримав технологічні нововведення, які використовувалися майже на кожному наступному лінкорі, побудованому в США — використання рідкого палива замість вугілля, парові турбіни, башти з трьома гарматами в кожній, бронювання за принципом «усе-або-нічого». «Невада» вважається першим супер-дредноутом ВМС США. Корабель брав участь в обох світових війнах: під час Першої світової війни охороняв конвої біля узбережжя Великої Британії, базуючись у затоці Бантрі, Ірландія. Під час Другої світової — був одним з американських лінкорів, що перебували в гавані Перл-Гарбор 7 грудня 1941 року, та почав виходити в море під час японської атаки, що зробило корабель «єдиною світлою плямою в інакше похмурий і гнітючий ранок» для Сполучених Штатів. Але, лінкор отримав влучення торпедою і пошкодження від шести бомб, на ньому виникла пожежа, що змусило екіпаж викинути постраждалий корабель на кораловий виступ. Лінкор продовжував тонути і зрештою зісковзнув з виступу та опустився на дно гавані. Згодом був модернізований на Puget Sound Naval Shipyard, супроводжував конвої в Атлантиці, забезпечував вогневу підтримку військ союзників в декількох операціях, у тому числі під час висадки в Нормандії 6 червня 1944 року. Після війни брав участь в американських ядерних випробуваннях біля атолу Бікіні в липні 1946 року (операція «Кросроудс»). Корабель був вражений вибухом атомної бомби «Ейбл» і залишився сильно пошкодженим та зараженим радіацією. Виведений з експлуатації 29 серпня 1946 року і затоплений при проведенні навчальних морських стрільб 31 липня 1948 року.

Опис корабля Як перший лінкор другого покоління ВМС США, «Невада» сучасні історики описують як «революційний» та «такий же радикальний, як і „Дредноут“ для свого часу». На момент завершення будівництва корабля в 1916 році газета «The New York Times» зазначала, що новий військовий корабель був «найбільшим [лінкором] на плаву», оскільки він був набагато більшим за інші тогочасні американські лінкори: його водотоннажність була майже втричі більшою, ніж у застарілого пре-дредноута «Орегон» 1890 року, майже вдвічі більшою, ніж у лінкора «Коннектикут» 1904 року, і майже на 8128 тонн більшою, ніж у одного з перших американських дредноутів «Делавер», побудованого лише за сім років до «Невади»«Sea Fighter Nevada Ready For Her Test». The New York Times. 16 October 1915. p. 12..

«Невада» став першим лінкором ВМС США, який мав потрійні гарматні башти, одну трубу та паровий двигун, що працював на нафті. Зокрема, використання більш ефективної нафти дало кораблю перевагу над попередніми двигунами, що працювали на вугіллі. «Невада» також був першим лінкором США з редукторними турбінами, що також допомогло збільшити економію палива та, отже, зросла дальність ходу у порівнянні з кораблями, оснащеними турбінами з прямим приводом. Здатність долати великі відстані без дозаправки була головною вимогою Генеральної ради ВМС на той час. У 1903 році Рада вважала, що всі американські лінкори повинні мати мінімальний радіус плавання 6000 морських миль (11 000 км), щоб США могли забезпечити реалізацію доктрини Монро. Однією з головних цілей Великого Білого флоту, який здійснив навколосвітнє плавання у 1907—1908 роках, було довести Японії, що ВМС США можуть «перенести будь-який військово-морський конфлікт у японські внутрішні води». Можливо, в результаті цього, лінкори після 1908 року були в основному розроблені для «подолання 8000 миль крейсерською швидкістю»; враховуючи відстань між Сан-Педро, де мав базуватися флот, і Манілою, де флот мав воювати згідно з «Помаранчевим воєнним планом», становила 6550 морських миль (12 130 км), автономність дії, очевидно, була головним завданням для ВМС США. Крім того, використання нафти дозволило скоротити кількість екіпажу котельні — інженер на «Делавері» підрахував, що 100 кочегарів та 112 вугільників можна було б адекватно замінити лише 24 особами для роботи з флотським мазутом, що дозволило б ліквідувати деякі приміщення екіпажу; це заощадило б вагу, а також зменшило б кількість прісної води та провізії, яку корабель мав би перевозити.

На додаток до всього цього, «Невада» мав максимальне бронювання критично важливих зон, таких як льохи та двигуни, хоча попередні лінкори мали броню різної товщини залежно від важливості зони, яку вони прикривали. Ця радикальна зміна стала відомою як принцип «усе або нічого», який більшість великих флотів пізніше прийняли для своїх лінкорів. Завдяки цій новій схемі бронювання броня лінкора була збільшена до 41,1 % водотоннажності.

В результаті всіх цих модернізацій конструкції, «Невада» став першим лінкором типу «Стандарт» ВМС США. «Стандарти» характеризувалися використанням нафтового палива, схемою бронювання «усе або нічого» та розташуванням основного озброєння у чотирьох потрійних або подвійних баштах без будь-яких башт, розташованих у середині корабля. ВМС мали створити флот сучасних лінкорів, подібних за далекобійною артилерією, швидкістю, радіусом повороту та захистом. За «Невадою» послідувало ще 11 лінкорів цього типу, хоча в наступні конструкції внесли значні покращення, оскільки військово-морські технології швидко розвивалися. Ще сім лінкорів стандартного типу («Вашингтон») та шість кораблів класу «Саут Дакота») так і не були завершені через Вашингтонський морський договір.

Два лінкори класу «Невада» були практично ідентичними, за винятком їхньої рушійної системи. «Невада» та однотипний корабель були оснащені різними двигунами для порівняння, ставлячи їх «віч-на-віч»: «Оклахома» отримав старіші вертикальні двигуни потрійного розширення, які виявилися більш паливно-економічними та надійними, ніж турбіни прямого приводу деяких попередніх лінкорів, тоді як «Невада» отримала парові турбіни Кертіса з редуктором.

Будівництво «Невади» було дозволено актом Конгресу від 4 березня 1911 року. Контракт було передано компанії Fore River Shipbuilding Company 22 січня 1912 року на загальну суму 5 895 000 доларів США (без урахування броні та озброєння), а термін будівництва спочатку мав становити 36 місяців. 31 липня 1912 року було підписано вторинний контракт на суму 50 000 доларів США для покриття додаткових витрат на редукторний крейсерський агрегат на кожному гребному валу; це також подовжило запланований термін будівництва на п'ять місяців. Кіль заклали 4 листопада 1912 року, а до 12 серпня 1914 року корабель був завершений на 72,4 %. «Неваду» спустили на воду 11 липня 1914 року; спонсоркою була міс Елеонора Енн Зайберт, племінниця губернатора Таскера Одді з Невади та нащадок першого секретаря ВМС Бенджаміна Стоддерта.

4 листопада 1915 року розпочалися ходові випробування, коли корабель здійснив дванадцятигодинний рейс «вздовж узбережжя Нової Англії», досягнувши максимальної швидкості 21,4 вузла (39,6 км/год). Хоча «приймальні випробування» були перервані 5 листопада через шторм та бурхливе море, вони були продовжені 6-го числа випробуванням паливної економічності. Протягом 24-годинного рейсу «Невада» рухався зі швидкістю 10 вузлів (19 км/год). Результати випробувань були позитивними: витрата палива була на 6 фунтів мазуту на вузол меншою, ніж вимагав контракт. Ще одне випробування було проведено в ході руху протягом 12 годин зі швидкістю 15 вузлів (28 км/год), з ще кращим результатом — на 10 фунтів на вузол меншим, ніж було зазначено в контракті. Після завершення всіх цих іспитів та проведення випробувань біля Рокленда, штат Мен, «Невада» відплив до військово-морських верфей Бостона та Нью-Йорка за обладнанням, торпедними трубами та підйомниками боєприпасів. 11 березня 1916 року, після завершення всіх налагоджувальних робіт «Неваду» введено в експлуатацію на військово-морській верфі Чарлстауна.

Історія служби

Перша світова війна 26 травня 1916 року, після дооснащення на Бостонській та Нью-Йоркській військово-морських верфях, «Невада» приєднався до Атлантичного флоту в Ньюпорті, штат Род-Айленд. До вступу США у Першу світову війну лінкор здійснив багато навчальних походів та брав участь у чисельних навчаннях зі своєї бази в Норфолку США вступили у війну у квітні 1917 року, але «Неваду» не відправили на інший бік Атлантики через дефіцит мазуту у Великій Британії. Натомість чотири вугільні лінкори 9-ї дивізії лінкорів («Делавер», «Флорида», «Вайомінг» та «Нью-Йорк») вийшли від берегів США, щоб приєднатися до британського Великого флоту 25 листопада 1917 року. 7 грудня вони прибули на місце, де були призначені як 6-та бойова ескадра Великого флоту. «Техас» приєднався до них після того, як пошкодження, отримані внаслідок посадки на мілину на Блок-Айленді, було відремонтовано. Лише 13 серпня 1918 року «Невада», яким тоді командував Ендрю Т. Лонг вийшов від американських берегів та вирушив до Британії, ставши останнім американським кораблем, що приєднався до угруповання флоту за кордоном.

Після 10-денного походу корабель прибув до Берегейвена в Ірландії. Разом з «Ютою» та однотипним «Оклахомою» ці три кораблі отримали прізвисько «Ескадра Бантрі-Бей». Офіційно це була 6-та дивізія лінкорів (BatDiv 6) під командуванням контрадмірала Томаса С. Роджерса, який обрав «Юту» своїм флагманом. До кінця війни три кораблі діяли із затоки, супроводжуючи великі та цінні конвої, що прямували до Британських островів, щоб гарантувати, що жоден німецький важкий надводний корабель не зможе прослизнути повз британський Великий флот та знищити торговельні судна та їхній слабкий ескорт зі старих крейсерів. Коли війна закінчилася 11 листопада, «Невада» так і не отримала можливості вступити в бій з ворогом під час війни.

13 грудня 10 лінкорів, включаючи «Неваду», та 28 есмінців супроводжували океанський лайнер «Джордж Вашингтон» з президентом Вудро Вільсоном, до Бреста в останній день подорожі Вільсона для участі у Паризькій мирній конференції. Флотилія зустріла «Джорджа Вашингтона» та його ескорт («Пенсільванію» та чотири есмінці) недалеко від Бреста та супроводила їх до порту. 10 лінкорів відпливли додому о 14:00 14 грудня. Їм знадобилося менше двох тижнів, щоб перетнути Атлантику, і 26 грудня вони прибули до Нью-Йорка для парадів та святкувань.

Між двома світовими війнами «Невада» служив як в Атлантичному, так і в Тихоокеанському флотах. У період із серпня 1927 по січень 1930 року пройшов значну модернізацію в Норфолку.

Друга світова війна

Перл-Гарбор

6 грудня 1941 року, в суботу, всі лінкори Тихоокеанського флоту вперше з 4 липня перебували разом на базі на вихідні. Зазвичай вони по черзі проводили час у порту: шість кораблів виходили з 1-ю оперативною групою лінкорів віце-адмірала Вільяма С. Пая, а наступних вихідних три кораблі чергували з авіаносною оперативною групою віцеадмірала Вільяма Галсі-молодшого. Однак, цього разу гавань вважалася безпечним місцем, жоден з лінкорів того ранку не відплив. Коли сонце зійшло над «Невадою» 7-го числа, корабельний оркестр грав «Ранкові кольори»; але потім на горизонті з'явилися літаки, і розпочався напад на Перл-Гарбор.

Під час атаки, «Невада», що знаходився позаду «Аризони», не був пришвартований до іншого лінкора біля острова Форд, і тому мав можливість маневрувати, на відміну від семи інших присутніх лінкорів. Коли о 08:40 «Невада» почав рух, його артилеристи вже збили чотири літаки.