Протипанцерна бригада «Вільна Україна», — військова частина Української Національної Армії у складі Вермахту під час Другої світової війни. Створена з ініціативи Фюрунґ-Гавмтамту 22 лютого 1945 року в порозумінні з генералом Павлом Шандруком.
Формування Кадровою основою бригади стали українці-пожежники з Берліна. З-поміж них було відібрано 500 чоловік для формування майбутнього куреня бригади. Формувати її викликали полковника Генерального Штабу УНА Петра Дяченка, що в тому часі командував третім українським пішим полком, який 21 лютого 1945 року прибув до Берліна, разом зі своїм ад'ютантом поручником В. Гладичем. Серед пожежників було доволі велике число колишніх підстаршин радянської армії, натомість старшин майже не було. 22 лютого 1945 полковник Дяченко в товаристві німецького капітана приїхав до одного з відділів протипожежників. На майдані було вишикувано понад 500 осіб. По короткій промові, в якій полковник Дяченко з'ясував ціль свого приїзду, і запропонував усім, які бажали битися в лавах Української Національної Армії проти червоних, виступити. До УНА зголосились всі 500 чоловік. Аби не руйнувати відділу протипожежників дозволено взяти тільки 75 людей. Дяченко відібрав своїх земляків — полтавців з Миргородщини. Майже те саме повторювалося й по інших відділах.
25 лютого 1945 року відділ з 500 осіб було перевезено з Берліна до міста Німегка, за сорок кілометрів на захід від Берліна на дальше формування й вишкіл.
В одному зі своїх спогадів майор Володимир Гладич подає такі відомості про особовий склад та повсякденні будні бригади:
Бригаду було сформовано з полонених українців, колишніх вояків Червоної армії та з допоміжних поліцейських батальйонів. Приймали виключно колишніх вояків, причому підстаршинам і старшинам на місці роблено короткі усні іспити. Знаю те тому, що я належав до комісії набору від першого дня організування Бригади. У Бригаді було до 80 % придніпрянців.
Бригада ніколи не мала німецької назви, бо з німцями жодних зносин не вдержувала, аж до часу прибуття на фронт в Чехії.
Під час організаційно-вишкільного (Німегк) і вишкільного (Ґляц) періодів, Бригаду підпорядковано виключно Командувачу УНА генералові П. Шандрукові, який в організаційно-вишкільному часі (майже 6 тижнів) в Німегку відвідав Бригаду 3 рази.
Генерал Шандрук призначив командиром Бригади Генерального Штабу полковника П. Дяченка.
Харчі до Бригади довозилися німецьким транспортом, але розподіляли їх виключно українські старшини.
Команди впоряду та бойових вправ подавалась лише українською мовою.
Для листування зі Штабом УНА вживалося українського штампу «Штаб Окремої Протипанцерної Бриґади УНА».
Внаслідок заходів ген. П. Шандрука Бригаду було приділено до групи Армій Німецького Середнього Фронту, яким командував фельдмаршал Шернер, безпосередньо до Панцерного Корпусу ген. графа фон Штравхиця, і там Бригаду в повній мірі забезпечено технічними матеріалами.
Так само, під час перебування Бригади на фронті до неї не було приділено жодних німецьких зв'язкових, командири куренів і сотень та всі старшини на відповідальних становищах бездоганно говорили німецькою мовою.
Структура У Німегку було сформовано перший курінь бригади в складі трьох мисливських сотень, підстаршинської сотні, кулеметної, мінометної й господарчої чот. Сотня складалася з 5-ти мисливських роїв, в кожному рої 21 людина. Командиром роя мав бути старшина, або підстаршина зі старшинськими правами та двох заступників. Таку організацію були накинули німці на взір їхніх власних протипанцерних частин і подібну до організації парашутних відділів. З першого вже таки дня відчувся великий брак старшин, навіть на пости командирів сотень, не говорячи вже про призначення на командирів роїв. На командира вишкільної сотні було призначено поручника Гладича, на решту сотень — поліційські старшини, прекрасні муштровики, але не обізнані зі службою в полі. На чотах — вогневі підстаршини.
Майже з першого дня навчань відчувалася потреба проробити з командирами сотень і з командирами вогневих чот їхні програми. Ці заняття займали багато часу, але вже за декілька днів старшини розуміли свого командира, а він їх. Наприкінці лютого, з Берліна стали прибувати дезертири з пожежних відділів, з яких почали формувати 2-й курінь.
З квітня 1945 року бригаду завантажено в ешелони й підвезено ближче до фронту до міста Ґляц. Під час переїзду до штабу бригади було прикомандировано німців, капітана та двох підстаршин, які зі свого приділу у вагоні не виходили й не втручались до жодних справ. Ще в Німегку до бригади почали прибувати ще старшини з Праги, яких надсилав генерал Шандрук — переважно старі емігранти й від полковника Дацька з колишньої радянської армії, а також масово пожежники з Берліна.
У Ґляцу, як і в Німегку курені вишколювались за програмою складеною від полковника Дяченка. Німці до справ вишколу не втручались. Тут же перевів докладну інспекцію обох куренів генерал граф фон Штравхиць. Він визнав вишкіл достатнім і наказав сформувати моторизовану сотню, для якої незабаром прислав мотоцикли, й наказав бути готовими до виїзду на фронт. Поповнення, яке надходило з Праги, здебільшого не відповідало бригаді. Старшини — старі емігранти після пари навіть нефорсованих вправ хворіли і їх відсилали назад. Основа — це був здебільшого молодняк 16—17 років, серед яких вибиралося сильніших фізично, а решту до Праги. З новоприбулих з Берліна та молодняка з Праги було сформовано 3-й курінь. Бригада в той час налічувала понад 2000 людей.
12 квітня 1945 бригада мала такий склад:
командир бригади — полковник Дяченко ад'ютант — поручник Юрків командир 1-го куреня — сотник Фурс командир 1-ї сотні — хорунжий Гончарук командир 2-ї сотні — хорунжий Максименко командир 3-ї сотні — хорунжий Дмитренко старшина для доручень — сотник Арсенів командир 2-го куреня — пор. Гладич старшина для доручень — хорунжий Матківський командир 4-ї сотні — Кириленко командир 5-ї сотні — (невідомий) командир 6-ї сотні — Федоренко командир 3-го куреня — поручник Старовійт командир вогневого куреня — (невідомий) командир мотосотні — хорунжий Іваненко господарчий відділ — хорунжий Яременко чота жандармів — сотник Сокальський чота санітарна — німець лікар і 6 санітарок-українок.
Начальником штабу було призначено поручника Татарського, який майже два тижні блукав по Німеччині, а до бригади не знайшов дороги. Майже в 100 % бригада складалася з добровольців, що були приготовані до найважчих завдань. Майже всі стрільці були молодші 23 років. Сотні складалися за принципами земляцтва, як от наприклад: до першої сотні належали миргородці, до 2-ї лубенці, 3-тя сотня чернігівці. Були рої, що складалися не тільки з земляків, але дуже часто зі споріднених поміж собою. До своїх відділів вони ставилися з великою любов'ю й кожне завдання намагалися виконувати якнайкраще. Бригада, майже зовсім незалежна в стадії вишколу від німців, стрільцям імпонувала, а постійні похвали на інспекціях приймали, як заслужену належність. Звідси й родилась віра у своїх командирів. Особливо було підібрано 1-й курінь, він був найкраще вишколений, у 2-му курені вирізнялась 4-та сотня, так звана «УПА», бо кадрами були 32 упісти, які долучились до бригади в районі Ґляцу.
Озброєння 1-й курінь був озброєний штурмовими гвинтівками. Для 2-го куреня не знайшлося такої зброї й було озброєно звичайними гвинтівками. Кулеметники мали два тяжкі кулемети, мінометники два міномети.
Заприсяження 28 березня 1945, бригаду відвідав генерал Шандрук, який від вояків прийняв присягу на вірність Україні. Після присяги курені промарширували перед генералом, сотні рушили на вправи. Того таки дня, на спеціальне запрошення, приїхали бандуристи Китастого, які ввечері дали концерт. Козакам бригади подобався «Марш Україна» і вже другого дня вишкільна сотня поручника Гладича співала, підкреслюючи слова: «Бий до останнього свого набою, за Україну поляж головою!!!» Перед виїздом генерал Шандрук указав на цілу низку недоопрацювань у вишколі. Другого дня по присязі приїхав німецький генерал, якому під руки попалась вишкільна сотня Гладича, з якою він пробув майже до полудня. Від нього вояки довідались, що чогось подібного він не бачив від 1941 року і що він, старий вояк, відпочив, споглядаючи сотні на муштрі.
Відносини з німцями Майже перед самим виїздом на фронт до бригади було приділено 4 старшини Вермахту — всі з німецьких протипанцерних частин. При штабі залишився майор Мартин. Офіційно вони звалися зв'язковими і як такі не втручалися до вишколу, а пізніше вже на фронті й до бойових наказів. Взагалі зі своїми німцями бригада не мала клопоту, бо навіть за такими дрібницями, як горілка, мусили звертатися до командира бригади, бо без його підпису не могли отримати з магазину.
Бойовий шлях
Бій за Бауцен 15 квітня 1945 бригаду забрано по тривозі й навантажено в три ешелони, які відправлено на фронт. Першим транспортом від'їхав штаб бригади, 1-й курінь та мотосотня. Ввечері того ж дня, не доїжджаючи 12 кілометрів до Бауцена, транспорт було обстріляно кулеметним і гарматним вогнем. За наказом командира бригади 1-й курінь, просто з вагонів, пішов у наступ і відкинув ворожі патрулі поза перші висоти. Відомості про ворога були, що Бауцен оточений і борониться.
Завданням бригади було — втримати зайняті позиції й не допустити до розширення прориву. Бригада ввійшла в склад корпусу «Герман Ґеринґ». Впродовж ночі розвідка з'ясувала перебіг фронту ворога й пов'язались із сусідами. Бригада двома куренями зайняла становища, 3-й був у резерві. Ворог тримався пасивно й тільки час від часу гарматним вогнем обстрілював район розташування бригади.
17 квітня 1945 бригада отримала наказ сильними відділами перевести розвідку в напрямку Бауцена й пов'язатись із німцями, що боронилися в оточеному місті. Завдання це було доручене 4-й сотні «УПА», мотопатрулям і 2-й сотні. Завдання це було виконане патрулем 2-ї сотні, яка знищивши два танки Т-34, прорвалася в Бауцен, з якого припровадили двох німців із «фолькштурму», що обороняли місто. Тут уже почався клопіт із «сотнею УПА», яка замість на тили ворожі продерлась на власні і над вечір другого дня знайшлася за 20 км від фронту.
Командир сотні виправдовувався тим, що він не може воювати з радянськими танками, бо там можуть бути українці. Припертий командиром бригади — признався, що має наказ «друга Омелька» (псевдо зв'язкового з уряду УГВР, до Штабу генерала Шандрука — Петренко) за жодних обставин не встрявати в бій. На перший раз Петро Дяченко пробачив, з попередженням, що як щось подібне повториться, то буде без сумніву розстріляний. Хлопчина опинився у скрутному становищі, бо мав аж два командири, і не знав чиї накази виконувати.
22 квітня 1945 ввечері 3-тя сотня з наказу командира куреня сотника Фурса перейшла в наступ, посунула ворога з його позицій та зайняла залізничну станцію. Взято 12 полонених і вагон із тютюном.
23 квітня 1945 бригада двома своїми куренями, за незначного ворожого опору, просунулась на 5 км вперед і затрималась, не доходячи до автобану Дрезден — Бауцен. Однак бригада була відрізана від основних німецьких частин.
В наступі патрулі мотосотні оточили з півтора десятка ворожих піхотинців, які по короткій стрілянині покидали зброю, а їхній командир утік до пивниці й на пропозицію скласти зброю відповідав стрілами з автомата. Незабаром приїхав командир бригади, який наказав узяти живого. Було кинуто дві сльозоточивих гранати — не помогли, душився без повітря, але відповідав стрілами, доки дві бойові не урвали його життя. Цей герой виявився грузином за національністю, груди всі в орденах від Леніна до Слави включно.