Українське мовознавство (україністика) — галузь мовознавства, що вивчає українську мову.
Українське мовознавство бере свій початок з лексикографічних практик, що сформувалися в часи Київської Русі. Одним з перших етапів розвитку були глоси — пояснення незрозумілих слів, здебільшого запозичених з інших мов, таких як грецька, старослов'янська, давньоєврейська. Глоси часто зустрічалися на полях рукописів або між рядками (інтерлінеарні глоси) й використовувалися для тлумачення термінів у стародавніх текстах. Цей процес почався ще в XI—XIII століттях і став основою для створення перших словників. Ці ранні форми лексикографічної роботи заклали підвалини для подальшого розвитку українського мовознавства.
Українське мовознавство в XVI—XVIII ст
До другої половини XVI століття глоса була основним видом лексикографічної праці в УкраїніВ. В. Німчук. Глосографія // — С. 99-100.. У XVI—XVII століттях в Україні з'явилися перші праці, присвячені граматиці та лексикографії. У друкарні Івана Федорова були опубліковані його «Буквар» (1574), а також такі праці, як «Кграматика словеньска языка» (1586) та «Адельфотес. Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка…» (1591). У 1596 році побачили світ «Грамматіка словенска» та «Лексис…» Лаврентія Зизанія, в яких було започатковано українську граматичну термінологію.
До найвизначніших здобутків українського мовознавства цього періоду належать «Грамматіки славєнския правилноє Синтаґма» Мелетія Смотрицького (1619) та «Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє» Памва Беринди (1627). Основним об'єктом дослідження була «словенороська» мова, яка базувалася на старослов'янській. Водночас приділялася увага й староукраїнській літературній мові, про що свідчать перекладна частина «Лексікону…» Памва Беринди, рукописна «Грамматыка словенская» Івана Ужевича (1643, 1645 роки, латинською мовою), а також «Синоніма славеноросская» (XVII ст.) та інші праці.
Праці Мелетія Смотрицького і Памва Беринди використовувалися не лише в Україні, а й у Білорусі та Росії. Важливим внеском у розвиток української лексикографії стали роботи Єпіфанія Славинецького та Арсенія Корецького-Сатановського, які мешкали в Москві. Єпіфаній Славинецький створив «Філологический лексиконъ», що пояснював терміни Святого Письма, та словник «Книга Лѣксиконъ греко-славенолатинскій». Він також підготував латино-слов'янський та слов'яно-латинський словники, які широко переписувалися. Один зі списків слов'яно-латинського словника був доопрацьований Арсенієм Корецьким-Сатановським у 1650 роціВ. М. Русанівський. Україністика // — С. 700—706..
Кінець XVII—XVIII століття, період, коли Україна опинилася під повним контролем Московської держави, був несприятливим для розвитку української філології, а також науки і культури загалом. У 1720 році царським указом було заборонено друкувати церковні книги мовою, відмінною від офіційно прийнятої в Московській державі. Водночас на західноукраїнських землях, які залишалися поза межами Російської імперії, продовжували розвиватися філологічні традиції, започатковані Мелетієм Смотрицьким. Зокрема, у 1788 році на Закарпатті була опублікована граматика Арсенія Коцака.
Українське мовознавство у XIX столітті
У 20-х роках XIX століття в Західній Україні були створені важливі праці з граматики й мовознавства. Серед них — «Граматка языка славено-руского» Івана Могильницького (опублікована в 1910 році) та «Grammatica Slavo-Ruthena» («Граматика слов'яно-українська») Михайла Лучкая (1830), яка містила зразки закарпатських говірок української мови. Першою граматикою української розмовної мови стала «Грамматика малороссійскаго нарѣчія» О. П. Павловського, видана у 1818 році. У ній було розглянуто фонетичні та граматичні особливості української мови в порівнянні з російською, а також додано «Краткій малороссійскій словарь».
Вагомий внесок у дослідження історії української мови зробили Михайло Максимович, Ізмаїл Срезневський і Петро Лавровський, які відстоювали її самобутність. Ізмаїл Срезневський у 1834 році зазначав, що українська (або малоруська) мова є самостійною, багатою й гнучкою, здатною дорівнятися до культурних мов світу за багатством синтаксису, поетичністю та музичністюСрезневский И. И. Письмо проф. И. М. Снегиреву: Взгляд на памятники украинской народной словесности / Ученые записки Императорского Московского университета. Часть 6. — : В Универ. тип., 1834. — С. 134—150..
Значний внесок у вивчення української мови зробив Олександр Потебня, який аргументував право кожного народу на власну мову та її розвиток. Павло Житецький у своїй праці «Очерк звуковой истории малорусского нарѣчія» (1876)П. Житецкий. Очерк звуковой истории малорусского наречия. — Київ, 1876. здійснив систематичний аналіз історичної фонетики української мови та вивчав її літературну форму й мову фольклору. Основи української діалектології були закладені Костем Михальчуком.
У першій половині XIX століття з'явилися рукописні українські словники, серед яких найбільш значущим був словник Петра Білецького-Носенка, опублікований лише у 1966 році. Надалі видавалися друковані словники, зокрема «Словарь малорусского нарѣчія» Олександра Афанасьєва-Чужбинського (1855), «Опыт южнорусского словаря» Каленика Шейковського (1861—1886) та інші. Було видано і перекладні словники, такі як «Нѣмецко-руский словарь» (1866—1867) та «Малоруско-німецкий словар» Є. Желехівського й С. Недільського (1885—1886).
На Східній Україні розвиток мовознавства відбувався паралельно з піднесенням наукової уваги до української мови. У Західній Україні, зокрема в Галичині й Закарпатті, церковнослов'янську мову поступово замінювала народна. Тут створювалися підручники з української мови, зокрема роботи Івана Вагилевича (1845), О. Левицького (1849), Якова Головацького (1849) та Омеляна Огоновського (1889) та інші.
Українські мовознавці прагнули до створення єдиної літературної мови, беручи за основу мову письменників Наддніпрянщини. Їхні праці стали важливим внеском у національну культуру, зміцнюючи засади української літературної мови, яка перебувала під тиском царської заборони.
Українське мовознавство у XX ст
Прогресивна російська інтелігенція підтримувала право української мови на вільний розвиток. Це підтверджує, зокрема, доповідна записка Петербурзької академії наук, підготовлена в 1905 році, яка закликала до скасування обмежень на українське друковане слово. Серед її авторів були відомі академіки О. Шахматов, Ф. Корш, член Російської Академії Наук П. Фортунатов та інші.
Граматичну систему української мови, а також історію її розвитку від найдавніших часів описав А. Кримський («Украинская грамматика», т. 1—2, 1907—1908). Найповнішою лексикографічною працею свого часу є «Словарь української мови» за редакцією Б. Грінченка (1907—1909).
Після розпаду Російської імперії у 1917 році та початку національного відродження в Україні розпочався новий етап в історії українського мовознавства, який пройшов через кілька важливих періодів.
В історії українського радянського мовознавства виділяють чотири періоди:
I період (1917 — початок 30-х років). Характеризується активним дослідженням фонетики і граматики, історії й діалектології української мови, яскраво вираженим практичним спрямуванням мовознавчої науки; II період (30 — 40-ві роки). Період наступу на українізацію і репресивної політики ВКП (б) — КПРС, коли згорталися теоретичні дослідження і призупинилася практична робота; III період (50 — 60-ті роки). Характеризується намаганням оновити теорію мовознавства, увагою до розвитку граматичних досліджень, лексикографії та лінгвостилістики; IV період (70 — 80-ті роки). Відзначається не лише розвитком порівняльно-історичного мовознавства, а й творенням сумнівних прогнозів, що видавалися за соціолінгвістику.
1917 — початок 1930-х років
У перший період було засновано «Інститут української наукової мови» Всеукраїнської академії наук (1921), створено кафедри української та інших мов у вищих навчальних закладах. Інтенсивно велися мовознавчі дослідження, укладалися перекладні й термінологічні словники, зокрема «Російсько-український словник» за редакцією А. Кримського (т. 1—3, 1924—1933). З'явилися підручники і посібники з української мови (М. Грунського і Г. Сабалдиря в 1920 р., О. Синявського в 1923 р., М. Наконечного в 1928 р.; за редакцією Л. Булаховського в 1929-30 рр.), з історії й діалектології («Нариси української мови та хрестоматія з пам'ятників письменської староукраїнщини XI—XVIII вв.») О. Шахматова й А. Кримського в 1922 р., «Нарис історії української мови» П. Бузука в 1927 р., «Курс історії українського язика» Є. Тимченка в 1927 р.). Розпочалась робота над укладанням «Історичного словника української мови» (вийшло два випуски першого тому в 1930 і 1932 роках). Видано десятки термінологічних словників.
Крім української, досліджують інші слов'янські мови, а також германські, романські, тюркські й арабську мови (помітним явищем не тільки в українському, а й у світовому мовознавстві є дослідження з орієнталістики А. Кримського).
1930-ті — 1940-ві роки
На початку 30-х років інтенсивний розвиток українського мовознавства було призупинено. Розпочалась боротьба офіційної комуністичної політики проти української мови й культури. Широкого масштабу досягли репресії щодо провідних діячів української науки, літератури, мистецтва. Безпідставно були репресовані В. Ганцов, М. Гладкий, О. Курило, С. Смеречинський, М. Сулима, К. Німчинов, О. Синявський, О. Ізюмов, М. Йогансен, Н. Малеча, Н. Солодкий, Б. Ткаченко, Г. Сабалдир, згодом А. Кримський та ін. Адміністративне насаджували марризм. Хто не поділяв маррівського вчення, отримував тавро «буржуазного мовознавця». Розгорнувся масовий пошук «помилок» у працях лінгвістів попередніх років. З'являються публікації з критикою мовознавців. Самі назви статей у журналі «Мовознавство» засвідчують жорстокий терор на лінгвістичній ниві: «Добити ворога» (С. Василевський), «Проти буржуазного націоналізму й фальсифікації» (Г. Сабалдир), «Націоналістичні перекручення в питаннях українського словотвору» (П. Горецький), «Національне шкідництво в синтаксисі сучасної української літературної мови» (П. Горецький, І. Кириченко), «Термінологічне шкідництво і його теоретичне коріння» (О. Фінкєль), «Націоналізм в етимології» (Н. Ліперовська). У 1934 р. опубліковано брошуру К. Німчинова «Проти націоналістичного шкідництва в синтаксисі української літературної мови». Серед авторів «викривальних» статей є й ті, хто згодом був репресований і розстріляний.
Автори замовлених і часом не зі своєї волі написаних статей вдавалися до далеко не наукової лексики і фразеології з явними ознаками стилю судового вироку. Так, С. Василевський у статті «Добити ворога» пише: «Кримський, Курило, Тимченко, Сулима та інші сумлінно виконували замовлення свого умираючого класу — буржуазії, […] за „чистою наукою“ Тимченка, Кримського та інших ховалися фашистські інтервенціоністські плани», а Г. Сабалдир у статті «Проти буржуазного націоналізму і фальсифікації» виносить такий присуд: «Нариси» С. Смеречинського — «твір ворожий, що його негайно треба з н и щ и т и, бо важко, мабуть, найти виразніший націоналістичний твір в українському мовознавстві […], де так чітко й войовниче сформульовано ідеї українського фашизму в мовознавстві». Ці статті не мають жодного стосунку до науки.
Серед нечисленних вартісних праць 30—40-х років можна назвати «Історію форм української мови» М. Грунського і П. Ковальова (1931), «Історичний коментарій до російської літературної мови» (1936) і «Російська літературна мова першої половини XIX ст.» (т. І, 1941) Л. Булаховського та «Вступ до мовознавства» М. Калиновича (1940). Власне наукові проблеми досліджували мовознавці, які опинилися в еміграції: Є. Онацький, П. Ковальов, Ю. Шевельов, І. Огієнко, В. Чапленко та ін.
1950-ті — 1960-ті роки