Населення Норвегії. Чисельність населення країни 2015 року становила 5,207 млн осіб (121-ше місце у світі). Чисельність норвежців стабільно збільшується, народжуваність 2015 року становила 12,14 ‰ (163-тє місце у світі), смертність — 8,12 ‰ (95-те місце у світі), природний приріст — 1,13 % (108-ме місце у світі) .

Історія

Населення Норвегії до XIV століття Люди в Норвегії мешкали задовго до епохи вікінгів. 900—1000 років після того, як відступив останній Віслинський (Валдайський) льодовик, первісні мисливці та рибалки почали обживати норвезьке узбережжя. Приблизно 4000 року до н. е. почалось розселення племен по всій території країни.

У часи Середньовіччя населення Європи зазнавало величезних втрат через спустошливі епідемії, що знелюднили великі території. Найбільшим з них були: епідемія, що тривала між 540 роком і аж до початку VII століття. У Скандинавії, зокрема Норвегії, відбулися схожі процеси. Коли перша демографічна криза охопила Європу, тут також суттєво зменшилась кількість населення. Археологічні знахідки у Роґаланні й Аґдері свідчать про вимирання людей та занепад поселень наприкінці епохи Великого переселення народів. За часів вікінгів населення, навпаки, значно зросло, з'явилися нові хутори та поселення.

Неможливо встановити кількість мешканців Норвегії до першого перепису 1665 року. Усі дані про населення в давніші часи можуть бути дуже приблизними і ненадійними. Нині такі обчислення можна провести, підрахувавши кількість хуторів-садиб та пов'язавши їх із відомостями з розрізнених тогочасних і пізніших джерел. Найімовірнішу цифру дає підрахунок іменних садиб (кожна з власною назвою), які існували на зламі XII—XIV століть. Саме тоді — перед демографічною кризою пізнього Середньовіччя — населення країни було найчисельнішим. Підрахувати кількість садиб було не так важко, як кількість людей, які в них мешкали. По-перше, кожна садиба в епоху Середньовіччя поділялася на окремі господарства, а це дуже ускладнює обчислення. А по-друге, невідомо, скільки людей, серед них найманих, працювало на кожному хуторі. Згідно з переписом 1665 року на хуторі мешкало приблизно 6 осіб. Якщо керуватись цією цифрою і під час підрахунку середньої кількості населення в епоху Середньовіччя, то можна отримати приблизну загальну кількість населення Норвегії в ті часи — 400—500 тис. мешканців. Якщо взяти до уваги, що середня кількість населення, зайнята в господарстві, дуже приблизна, а деякі райони згодом відійшли до Швеції (Бугюслен, Ємтланн, Гер'єдален), то населення норвезького королівства близько 1300 року могло становити від 300 тис. до 550 тис. осіб.

Немає жодного сумніву, що чисельність мешканців Норвегії зростала упродовж періоду, що тривав від часів вікінгів до середини Середньовіччя. Експансію вікінгів важко було би пояснити без значного приросту населення. Яскравим свідченням цього стала поява численних землеробських осередків. З'явилися тисячі нових хуторів. Про стрімкий розвиток раннього норвезького суспільства свідчать назви хуторів із специфічними для тієї епохи мовними рисами. Особливо впадає у вічі 3 чи 4 тисячі власних назв, що закінчуються на -rud і -rød (місце, яке розчищають під оранку).

При цьому в Норвегії була невелика кількість міст у порівнянні з іншими Скандинавськими країнами Данією, Швецією, Фінляндією. Наприкінці епохи Середньовіччя Норвегія мала тільки 16 поселень зі статусом міста, у яких навряд чи мешкало більше ніж 20 тис. громадян. Берґен міг налічувати понад 5 тис., максимально — 7 тис. мешканців. Такими були середні за розмірами тогочасні європейські міста. Берґен же був тоді чи не найбільшим містом Скандинавії. Кількість населення Тронгейма, Осло та Тенсберґа визначалося, швидше за все чотиризначним числом, а в інших норвезьких містах кількість мешканців не перевищувала кількох сотень жителів.

Зважаючи на тогочасні відносини та спосіб життя в європейських країнах, а згодом і в Норвегії, можна зробити висновок, що тривалість життя норвежців була невисокою. Дослідження людських останків, знайдених у деяких середньовічних скандинавських церквах, свідчать, що пересічний вік не перевищував 30 років. Цей середній показник зумовлений ще й високою смертністю в дитячому та юнацькому віці. Інші ж нечасто доживають до старості, і шістдесятирічні люди були рідкістю. Факт, що чисельність населення все ж зростала, можна пояснити тим, що висока смертність стимулювала ще більшу народжуваність. Жінки народжували дітей, ледь досягнувши статевої зрілості. Ранні та надміру часті пологи пояснюють коротший життєвий вік жінок порівняно з чоловіками. Росту населення також сприяло збільшення виробництва продуктів харчування. Проте екстенсивне землеробство і визиск доступних ділянок родючої землі загальмували процес приросту населення і наприкінці епохи розквіту Середньовіччя кількість мешканців суттєво зменшилась.

Для кінця XII століття характерний наплив іноземців, насамперед англійців та німців, до Берґена, центру міжнародної торгівлі. Чужоземні «гості» щороку також прибували у мореплавний сезон до південних прибережних міст. Починаючи з кінця 1350-х років, у Берґені мешкали іноземні «зимувальники», передусім німецькі ганзейські купці, за ними вслід з'явилися німецькі ремісники. Іноземні поселенці поповнили також населення інших портових міст, зокрема Осло та Тенсберґа.

Демографічна криза, пов'язана з пандемією чуми XIV століття У другій половині XIV століття Норвегію охопила друга демографічна криза. У 1347—1351 роках усю Європу охопила пандемія чуми, названа згодом чорною смертю. Саме цю пошесть вважають часовою віхою, яка розділила епоху розквіту Середньовіччя від епохи пізнього Середньовіччя. Чума лютувала в Данії, на більшій території Швеції, але оминула Фінляндію та Ісландію. Таку ж картину спостерігали в більшості країн Північної і Західної Європи.

Чуму завезли до Бергена з Англії влітку 1349 року. Можливо, звідти вона сягнула Естланну та поширилась по всій країні. Норвегія знову і знову страждала від епідемій, як поверталися майже кожного наступного десятиріччя впродовж усього XIV століття. Джерелами інфекції були чорні пацюки, від яких до людей збудників переносили блохи. Для найпоширенішої під час Чорної смерті та надалі бубонної форми чуми характерними були збільшення лімфатичних вузлів (бубони) під пахами, на шиї та в паху. Без медичного лікування, як це було в Середньовіччі, гинуло до 70 % інфікованих. Чумна паличка потрапляла з бубонів у кров і спричиняла утворення нових вогнищ чуми — у легенях (легенева форма) та в більшості внутрішніх органів (сепсис), які становили набагато більшу загрозу людському життю, аніж бубонна чума.

Нова доба 1665 року вперше було зроблено перепис населення країни, яке налічувало тоді приблизно 440 тис. мешканців.

Зростання населення після проголошення незалежності 1814 року

Від 1945 року

Природний рух

Природний рух населення Норвегії в 1900—2010 роках