Гермене́втика (від  — пояснюю) — мистецтво і теорія тлумачення текстів, первинний зміст яких не зрозумілий внаслідок їхньої стародавності або неповноти; розкриття істинного смислу, закладеного автором у творі, який «дійшов до нас» у викривленому або неповному виглядіГерменевтика // . Термін багатозначний, не має єдиного визначення. Ширше поняття — інтерпретаціяГерменевтика // .

У філософії — спосіб встановлення смислів, який полягає в узгодженні об'єктивних підходів із суб'єктивними за допомогою парадоксального мислення, тобто оминаючи принцип несуперечливості (В. Дільзі, П. Рікер, М. Гайдеґґер, Г. Ґадамер)Германевтика // .

Зв'язок з іншими науками Герменевтика є допоміжною дисципліною тих гуманітарних (насамперед історичних) наук, які займаються писемними пам'ятками (історії літератури, історії філософії, історії релігієзнавства, мовознавства та ін.). У XX ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації.

Історія Герменевтика — термін грецького походження, що має кілька близьких значень: мистецтво тлумачення древніх релігійних та історичних текстів, літературних пам'яток, письмово зафіксованих проявів життя, вчення про принципи їх інтерпретації. Тривалий час герменевтика обмежувалася тлумаченням релігійних текстів і смислів, наприклад, інтерпретації оракулів і Гомера в Стародавній Греції, тлумачення Біблії в юдаїзмі (Філоном) і християнстві (Оригеном, Августином і герменевтів раннього протестантизму), але в XX столітті набула рис філософської дисципліни.

Джерелами герменевтика сягають часів античності і пов'язані з алегоричною інтерпретацією міфів, а в філософії — з трактатом Арістотеля «Про тлумачення» («Peri hermeneias»). Платон вживав термін «hermeneutike» (зокрема, в «Тимеї») як близький грецькому «mantike» — мистецтво передбачення; тут пророк як тлумач специфічного надрозумного сенсу названий герменевтом. В «Йони» герменевтів — інтерпретатором послань богів — називається поет. Завдання посередництва стоїть на передньому плані і в філософському вживанні слова «герменевтика», що примикає до грецького «hermeneia».

Герменевтика отримала потужний імпульс розвитку в працях Аврелія Августина, який звернувся до неї як до системи правил видобування справжнього сенсу Євангелія. Пізніше інтерес до цієї проблеми відродився в надрах протестантської теології, яка розробляла герменевтику як мистецтво істинної інтерпретації Нового завіту в полеміці з католиками-богословами. Величезний внесок у розвиток герменевтичного напрямки внесли: В. Гумбольт, який висловив ідею залежності мислення, мовлення, мовної свідомості, національного характеру народу від мови; Ф. Шляєрмахер, який вважав, що герменевтика здатна допомогти зрозуміти автора і його працю краще, аніж той розумів себе сам; В. Дільтей, який поставив проблему герменевтики як загальну методологічну проблему всіх гуманітарних наук («наук про дух») і відносив метод розуміння до прийомів безпосереднього осягнення духовної цінності (внутрішній світ людини, культура минулого), а згодом до способів осягнення будь-яких життєвих проявів. Загальна для всіх ранніх герменевтичних навчань — це те, що момент новизни, що привноситься в тлумачення, власне ставлення до твору, не враховувався.

Перше вживання латинського терміна «hermeneutica» вперше зустрічається лише в середині XVII ст., У І. К. Даннхауера. Сучасні наукознавчі підходи пов'язують з герменевтикою питання методологічного характеру, що становлять нову онтологію соціального пізнання (М. Гайдеґґер, Г.-Ґ. Ґадамер, П. Рікер та ін.).

Нині герменевтика являє особливий метод класичної науки, що дозволяє осмислено тлумачити письмові джерела, в тому числі й правові.

Розвиток герменевтики у XX ст.

Теоретичним фундаментом герменевтики кінця XX ст. стали твори Мартіна Гайдеґґера.

Основи герменевтики як загальної інтерпретації закладені протестантським теологом, філософом і філологом Фрідріхом Шляєрмахером (1768—1834). Вільгельм Дільтей (1833—1911) розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання, акцентуючи увагу на психологічному аспекті розуміння; основою герменевтики, за Дільтеєм, є «психологія, що розуміє», — безпосереднє осягнення цілісності душевно-духовного життя. Мартін Гайдеґґер (1889—1976) онтологізував герменевтику: з мистецтва тлумачення, з методу інтерпретації історичних текстів, яким вона була у Шляєрмахера та Дільтея, герменевтика стає «здійсненням буття». Підтримує цю тенденцію учень Мартіна Гайдеґґера — Ганс-Георг Гадамер, котрий став основоположником філософської герменевтики, вихідним пунктом якої є онтологічний характер герменевтичного кола.

Тезами Гадамера стали:

інтерпретація є принципово відкритою й ніколи не може бути завершеною; розуміння тексту є невіддільним від саморозуміння інтерпретатора.

Ці та інші положення філософської герменевтики (а в 70—80-ті нові положення сформулювали Поль Рікер, Е. Корет та ін.) справили великий вплив на представників літературної герменевтики (Г.-Р. Яусс, В. Ізер та ін.), яка застосувала філософію інтерпретації до тлумачення художніх текстів.

Див. також Герменевтика історична Герменевтика політична Музична герменевтика Мартін Гайдеґґер — один з теоретиків сучасної герменевтики Інтерпретація (літературознавство) Брудний Арон Абрамович

Примітки

Джерела

С. Кошарний. Герменевтика //

Герменевтика //  — С. 133. Герменевтика юридична //

Гермене́втика // ЕСУ

Посилання Герменевтика // Українська література 2024 Герменевтика у гугл-академії (15.07.2016) George, Theodore. Hermeneutics. Стенфордська філософська енциклопедія, вперше опубліковано 2005 р., George, Theodore - новий автор, стаття переписана, остання версія 9 грудня 2020 р.