О́скар Фі́нґал О'Фла́герті Вілс Вайлд (Oscar Fingal O'Flahertie Wills Wilde; Дублін, Ірландія, Велика Британія — 30 листопада 1900, Париж, Французька республіка) — ірландський англомовний поет, драматург, прозаїк, есеїст.
У 1880-х роках пробував писати в різних формах, а на початку 1890-х років став одним з найпопулярніших драматургів. Найбільше його пам'ятають за епіграмами і п'єсами, романом «Портрет Доріана Грея», а також обставинами його ув'язнення і ранньої смерті.
Народився в сім'ї успішних англо-ірландських інтелектуалів лікаря-офтальмолога Вільяма Вайлда і письменниці Джейн Франциско Елджі (). Ще в дитинстві вільно оволодів французькою і німецькою мовами. Здобув класичну освіту: естетичні погляди формувались у Триніті-коледжі (Дублін) та оксфордському коледжі святої Магдалени. Проте Оскар Вайлд йшов своїм шляхом, керуючись власною тезою: «Те, що дійсно треба знати, не розтлумачить ніхто». Став відомим завдяки участі в зароджуваній філософії естетизму, яку очолювали двоє його наставників, і Джон Раскін. Після закінчення університету переїхав до Лондона, увійшовши до модних культурних і громадських кіл.
Як представник естетизму пробував свої сили в різній літературній діяльності. 1881 року вийшла перша друкована збірка його віршів «Поезії». Виступав з лекціями в США і Канаді про нове «англійське відродження в мистецтві», а потім повернувся до Лондона, де з 1882 до 1888 року, щоб здобути кошти на утримання сім'ї, займався здебільшого журналістською діяльністю: редагував дамський журнал «Жіночий світ» (), часопис «Драматичне рев'ю» (). 1888 року вийшла друкована збірка казок «Щасливий принц та інші казки».
Знаний своєю гострою дотепністю, яскравими вбраннями і блискучим вмінням вести розмову, Вайлд став однією з найвідоміших особистостей свого часу. На рубежі 1890-х років розвивав свої ідеї про вищість мистецтва в серії діалогів і есе.
1891 року відзначився друкованою збіркою «Злочин лорда Артура Севайла та інші оповідання», критичними есе «Занепад брехні», «Критик як митець», «Душа людини за соціалізму» та єдиним романом «Портрет Доріана Грея» — найуславленішим його твором, який після публікації приніс досить неслави: скандал, процес, суд і дворічне ув'язнення за «моральні збочення».
Хист точно зображувати естетичні деталі і поєднувати їх з важливими соціальними темами спонукав Вайлда звернутися до драматичних творів. Написав п'єсу «Саломея» (1891) французькою мовою в Париж і, але йому не дали дозволу на постановку п'єси в Англії через цілковиту заборону на зображення біблійних сюжетів на англійській сцені. Не знітившись, підготував чотири суспільні комедії на початку 1890-х років, що зробило його одним з найуспішніших драматургів пізньо-вікторіанського Лондона. Успіх і визнання принесли автору його п'єси «Віяло леді Віндермір» (1892), «Жінка, не варта уваги» (1893), «Саломея», «Ідеальний чоловік» (1895). І все ж найкращою вважається п'єса «Як важливо бути серйозним» (1895).
На піку слави і успіху, коли в Лондоні ще ставили «Як важливо бути серйозним» (1895), Вайлд подав у суд на Маркіза Квінсберрі за нібито наклеп. Маркіз був батьком Вайлдового коханця, лорда Альфреда Дуґласа. Відкриті в судовому процесі подробиці змусили Вайлда відмовитися від позову і призвели до його власного арешту і суду через «особливо непристойну поведінку» з чоловіками. Після двох судових процесів його визнали винним і засудили до двох років , максимального покарання, тому з 1895 до 1897 року він провів у в'язниці. Упродовж свого останнього року у в'язниці написав «De Profundis» (опублікований посмертно 1905 року), довгий лист, у якому обговорює свій духовний шлях під час судових процесів, що утворив темний контрапункт до його попередньої філософії насолоди. Після звільнення відразу поїхав до Франції, щоб вже ніколи не повертатися до Ірландії та Великої Британії. Там написав свою останню працю, поему «Балада Редінзької в'язниці» (1898), присвячену жорстким умовам життя у в'язниці.
Останні роки добровільного вигнання з батьківщини провів у Франції, де після виходу з тюрми оселився під несправжнім ім'ям, зазнавши там матеріальної скрути, а ще більш — духовної. Жив у Парижі, де й помер від менінгіту в 46-річному віці. Похований на цвинтарі Пер-Лашез.
Раннє життя
Оскар Вайлд народився в Дубліні на 21 (нині домівка , Триніті-коледж), другим з трьох дітей у сім'ї сера Вільяма Вайлда і Джейн Вайлд. Мав старшого на два роки брата Вільяма («Віллі»). Мати майбутнього письменника хибно вважала, що має італійське походження і 1848 року під псевдонімом «Speranza» (в перекладі з італійської «надія») писала вірші для революційних . Все своє життя була ірландською націоналісткою. Вона читала Оскарові та Віллі вірші Молодих ірландців, прищеплюючи синам любов до цих поетівSandulescu (1994:53). Про інтерес леді Вайлд до неокласичного відродження свідчить наявність в її домі картин і бюстів Стародавньої Греції та Риму.
Вільям Вайлд був провідним в Ірландії хірургом-ото-офтальмологом (вухо і око) і 1864 року був посвячений в лицарі за свою службу медичним радником і помічником Уповноваженого з перепису населення Ірландії. Крім того, автор книг про ірландську археологію і селянський фольклор. Був відомим добродійником, а його диспансер для догляду за міськими бідняками в задній частині Триніті-коледжу в Дубліні став попередником Дублінської лікарні ока і вуха, яка нині розташована на Аделаїд-роуд. По батьківській лінії Вайлд був нащадком голландця Полковника де Вілде, який 1690 року вирушив до Ірландії з загарбницьким військом короля Вільгельма III Оранського. Серед пращурів по материнській лінії був муляр з графства Дарем, який емігрував до Ірландії десь у 1770-х рокахGoogle Books link to Pearce, Joseph The Unmasking of Oscar Wilde.
Вайлд був хрещений немовлям у в Дубліні — місцевій ірландській (англіканській) церкві. Коли храм закрили, то записи перенесли до сусідньої . Католицький священник в Гленкрі (графство Віклоу) теж твердив, що хрестив Вайлда та його брата Віллі: ".
Крім дітей від дружини, сер Вільям Вайлд був батьком трьох дітей, народжених до шлюбу: Генрі Вілсона, який народився 1838 року від однієї матері, а також Емілі й Мері Вайлд, які народились від іншої матері відповідно в 1847 і 1849 роках. Сер Вільям визнав батьківство своїх незаконнонароджених дітей і забезпечив їх освітою, але не виховував у сімейному колі з законними дітьми, а віддав на виховання родичамEllmann (1988:13).
1855 року сім'я переїхала на , 1. Новий дім Вайлдів був більшим, ніж попередній, а завдяки успіхові обох батьків у суспільстві, там невдовзі почало збиратися «унікальне медичне і культурне товариство». З-поміж інших їхній салон відвідували: Шерідан Ле Фану, , , Айзек Батт, Вільям Ровен Гамільтон і .
2 квітня 1857 року народилася сестра майбутнього письменника, Ізола Франческа Емілі. Дівчина була названа на честь Ізольди Ірландської, дружини Марка Корнвальського та коханки корнішського лицяря Трістана. Сестра Оскара Вайлда також носила ім'я Франческа на честь своєї мами та ім'я Емілі на честь тітки по материнській лінії. Вона померла в дев'ять років від пропасниці. У пам'ять про неї Вайлд написав вірша «Спочивай»Poems: Oscar Wilde. (1881) p 37.
До дев'яти років Оскар здобував освіту вдома, де французька і німецька гувернантка навчили його своїх мовRichard Ellmann: Oscar Wilde p 18. Далі, в 1864—1871 роках, навчався в в (графство Фермана)Ellmann (1988:20). До двадцяти з лишком років проводив літо на віллі Мойтура Гаус, яку батько побудував у селі (графство Мейо)Sandulescu (1994:55–56). Там молодий Оскар і його брат Віллі грались з Schwab, Arnold T.: Review of «George Moore: A Reconsideration», by Brown, Malcolm. Nineteenth-Century Fiction, Vol. 10, No. 4, March 1956. pp. 310—314..
У 1871 році, коли Вайлду було сімнадцять років, його старші зведені сестри Мері та Емілі померли у віці 22 та 24 років, смертельно спалені на танці в Друмаконі, штат Ко Монахан. Одна з сестер кинулася проти полум'я вогню або канделябри, а її сукня загорілася; у різних версіях, чоловік, з яким вона танцювала, носив її та її сестру вниз, щоб залити полум'я в снігу, або її сестра побігла її по сходах і згорнула в снігу, в результаті чого її власна сукня мусліну загорілася теж.
Університетська освіта: 1870-ті роки
Триніті-коледж (Дублін) Вайлд закінчив Портору королівським стипендіатом, і від 1871 до 1874 року вивчав класику в Триніті-коледжі в ДублініEllmann (1988:25), де ділив житло зі своїм старшим братом Віллі. Триніті, одна з провідних класичних шкіл, зблизила його з такими науковцями як , , , а також його наставником, Джоном Пентландом Магаффі, який пробудив у ньому інтерес до грецької літератури. В бутність студентом Вайлд допомагав Магаффі в роботі над книгою «Соціальне життя в Греції»Sandulescu (1997:59). Попри пізніші застереження, Вайлд називав Магаффі «своїм першим і найкращим учителем» і «науковцем, який показав мені, як любити все пов'язане з Грецією»Ellmann (1988:26). Зі свого боку, Магаффі хвалився, що створив Вайлда; утім згодом назвав його «єдиною плямою на своїй практиці наставника»Ellmann (1988:27).
Додаткову освіту давало , члени якого щотижня обговорювали інтелектуальні та художні теми на кшталт Росетті і Свінберна. Вайлд швидко став його визнаним членом — книга пропозицій на членство за 1874 рік містить дві сторінки жартів, що (добродушно) висміюють зароджуваний естетизм Вайлда. Він виступив з доповіддю під назвою «Естетична мораль»Ellmann (1988:29). В Триніті Вайлд зарекомендував себе як блискучий студент: у свій перший рік посів перше місце в класі, на другий рік виграв стипендію на конкурсному екзамені, а на випускному екзамені виграв Золоту медаль Берклі з грецької — найвищу академічну нагороду УніверситетуCoakley (1994:154). Його заохочували взяти участь у конкурсі на здобуття у в Оксфорді, й він його легко виграв.
Магдален-коледж, Оксфорд З 1874 до 1878 року Вайлд вивчав у Магдален-коледжі, й звідти подавався на вступ до , однак безуспішноДив. сторінки 183–5 книги Томаса Тафілла «The Ripper Code» (The History Press, 2008), у якій він згадує про своє дослідження в архівах Оксфорд Юніон. Ця книга також містить світлину неуспішної спроби вступу Вайлда в юніонське «Probational Members Subscriptions» (022/8/F2/1) for the period 1862—1890..
Вайлд подав заяву на вступ до масонської ложі Аполло в Оксфорді, яка привабила його своїм одягом, секретністю і ритуалами, і незабаром його піднесли до «найвищого ступеня Майстра-каменяра»Ellmann (1988:39). Коли на третьому курсі в нього відродився інтерес до масонства, він зазначив, що «буде дуже шкода з цим покінчити, якщо я полишу цю протестантську єресь»Ellmann (1988:65). Діяльна участь Вайлда у масонстві тривала лише під час навчання в Оксфорді, а його членство в університетській ложі Аполло припинилося після несплати членських внесків. Він серйозно подумував над переходом у католицизм, і кілька разів обговорював таку можливість з духовенством. 1877 року Вайлд позбувся дару мови після аудієнції в Папи Пія IX в РиміEllmann (1988:70). Зачитувався книгами Кардинала Ньюмена і став ще серйозніше про це думати в 1878 році, після зустрічі з преподобним Себастьяном Боуденом, священником з , який перед тим навернув кількох відомих людей. Ні його батько, який погрожував припинити фінансування, ні Магаффі, не мали наміру втручатись: однак сам Вайлд, вищої міри індивідуаліст, передумав в останню мить пов'язувати себе з будь-яким офіційним віровченням, й замість того, щоб з'явитись у призначений день хрещення, надіслав отцеві Боудену букет вівтарних лілій. Вайлд на все життя зберіг інтерес до католицької теології та літургіїSandelsecu (1994:375–376).