Каудильйо

Кауди́льйо ( ;  — «вождь») — військовий та політичний лідер в іспаномовних країнах.

Походження поняття

Термін виник як титул військового командувача в Іспанії за часів Середньовіччя. Пізніше використовувався як назва політичного керівника. В другій половині XIX століття в Латинській Америці так називали керівників воєн з Іспанією за незалежність.

В 1937–1975 роках титул каудильйо носив генерал Франциско Франко.

Використання поняття

Зараз цим терміном в Латинській Америці називають політичного чи військового лідера, що здійснює необмежену владу над військовою частиною, політичною партією чи бореться за встановлення диктатури над країною.

Каудилізм

Каудилізм — система панування в країнах Латинської Америки диктаторів, що приходили до влади та правили за допомогою військового насильства.

Таке явище, як каудилізм, було характерним лише для країн Латинської Америки та являє собою систему політичної диктатури, яка встановилася у цих країнах у ХІХ ст. після завоювання ними незалежності.

Уся влада зосереджувалася в руках тих чи інших угрупувань, очолюваних диктаторами — каудильйо. Каудалізм мав місце в латиноамериканських країнах і на початку ХХ ст. Влада місцевих каудильйо була у Венесуелі, Панамі, Гаїті та інших країнах. Влада каудильйо встановлювалася найчастіше силою (в результаті військових переворотів) або за допомогою імітації виборів, та утримувалася завдяки силі армії, великим землевласникам та харизмі каудильйо. Деякі каудильйо утримували владу десятиріччями, інші — скидалися майже щорічно.

Каудилізм зазвичай прикривався ліберальними конституціями, які будувалися за структурою конституції США. Президент (каудильйо) був водночас головою держави та головою виконавчої влади. Водночас, за свого володарювання каудильйо мало зважали, або й взагалі нехтували чинною конституцією держави. Конституції не мали дійсної сили, і окрім того, були нестабільними: вони часто змінювалися та перероблювалися у відповідності до потреб певного режиму або до бажань певного каудильйо. В результаті, в Болівії, наприклад, конституція змінювалася 10 разів, а в Еквадорі — 13.

У XIX столітті латиноамериканська двопартійна система лише зовні нагадувала свій англійський прототип. І консерватори, і ліберали були в цей час партіями тільки в умовному сенсі. Вони залишалися насправді лише угрупуваннями, напівфеодальними кліками, що вели між собою війну. Їхнє політичне кредо виражалося не в програмних документах, а у відвертій ставці на певного сильного лідера (каудильйо), який бачить перед собою єдину мету — захоплення влади і створення нового авторитарного режиму.

Часто й самі каудильйо, спираючись на власні збройні загони, робили ставку на одну з двох партій, які конкурували. У випадку, якщо той чи інший каудильйо домагався посади президента республіки, він розглядав державний механізм як свою дідизну і без будь-яких утисків призначав на державні посади своїх партійних прихильників, розплачуючись тим самим за надані йому політичні послуги. Але й каудильйо в боротьбі за президентську владу не покладалися тільки на партійну підтримку.

Сама із себе опозиційна партія на виборах наперед не мала шансів на перемогу. Чинний президент і керівнича партія використовували будь-які засоби для того, щоб не поступитися своїм політичним противникам державною владою під час виборів. Вони використовували всі правові та неправові засоби, щоб чинити тиск на виборців, йшли на підкупи, вбивства політичних супротивників, на фальсифікацію підсумків виборів і т. д.

Саме тому каудильйо робили основну ставку не на вибори і свою «кишенькову» партію, а на захоплення влади насильницьким шляхом, насамперед на державні перевороти (пронунсіаменто). Трудящі маси, низи населення, що знаходяться у владі каудильйо і лише поверхнево сприйняли християнські заповіді, залишалися байдужими до цих державних переворотів і до долі демократичних інститутів у цілому. Парадокс полягав у тому, що більшість диктаторів-каудильйо, попри найжорстокіші заходи, застосовувані до політичних противників, як правило, не могли довго зберегти у своїх руках державну (президентську) владу. На насильство з боку уряду його політичні опоненти також відповідали насильством. У результаті лише невелика кількість президентів у XIX ст. зберегли свій пост до закінчення терміну. Значна їх частина була не просто повалена в ході чергового перевороту, але й убита.

Феномен каудилізму нерозривно пов'язаний в Латинській Америці з тими винятковими привілеями, які зберегла за собою армія ще з епохи війни за незалежність. Авторитарні і диктаторські режими базувалися на мілітаризмі, який сягав своїм корінням у колоніальне минуле.

Вже незабаром після завоювання незалежності низка генералів і офіцерів, спираючись на свій військовий авторитет, на підтримку земельної олігархії та церкви, встановили у своїх країнах військові диктатури (Паес у Венесуелі, Санта-Крус у Перу, Флорес в Еквадорі тощо). Каудильйо були вихідцями з військової верхівки.

Політична нестабільність ставила армію у виключне становище, часто робила її арбітром в політичних конфліктах. Армія вважала себе поза конституцією. Після закінчення війни за незалежність протягом наступних десятиліть XIX ст. чисельність армії не тільки не скоротилася, а й збільшилася. Так, у маленькому Еквадорі всупереч обмеженням, встановленим безпосередньо в Конституції 1859 р., кількість високооплачуваних вищих військових чинів явно перевищувала всі національні потреби (6 маршалів, 6 дивізійних і 22 бригадних генерали).

У XIX столітті завдяки активному втручанню армії в політичне життя державні перевороти стали звичайним явищем в переважній більшості латиноамериканських республік. Їх число перевершило всі відомі попередні та наступні у світовій історії показники. З моменту завоювання незалежності і до кінця XIX ст. більш як сто переворотів у Латинській Америці закінчилися перемогою заколотників і поваленням старих урядів. Горезвісні латиноамериканські пронунсіаментос були не «революціями», як це зазвичай стверджували самі їх організатори, а типово військовими переворотами, які супроводжувалися простою зміною при владі різних фракцій керівничого блоку. Нові каудильйо мало що змінювали в наявній соціальній і політичній системі. Якщо вони виступали з обіцянкою реформ, то це було лише грубою популістською демагогією.

Таким чином, зворотною стороною каудилізму, як і будь-якого авторитаризму, побудованого на силі держави і на вмінні харизматичного лідера використовувати в політиці свої особисті якості, була його нестійкість. Каудильйо, як правило, швидко витрачав свій політичний авторитет, соціальна база його панування невблаганно звужувалася, а сам він ставав жертвою нової змови.

Характерні для Латинської Америки в XIX ст. величезні соціально-етнічні контрасти, злидні мас, їх безсилля перед всемогутньою державною владою неминуче викликали в міру подальшого розвитку суспільства чимраз більший соціальний і політичний протест. Але він в силу низького політичної свідомості низів суспільства не міг вилитися в організований рух проти диктаторських режимів і каудилізму як таких. Цей протест виступав у той час переважно у формі особистісних, локальних конфліктів.

Передумови виникнення каудилізму

Через низку особливостей історії державного становлення країн Латинської Америки, яке ускладнювалося зовнішнім втручанням з боку Великої Британії і, особливо, США (яке все більше зростало впродовж XIX століття), переважна більшість латиноамериканських країн характеризувалася конституційною і політичною нестабільністю: конституція Чилі 1833 була вже восьмою всього за півтора десятиліття історії нової держави, з 72 урядів Мексики за XIX століття лише 12 здали повноваження мирно, в Парагваї з другої половини XIX століття президенти не утримували владу понад два роки, у Колумбії відбулося 27 громадянських війн.

Визначальний вплив конституційного досвіду колишніх метрополій (Іспанії та Португалії) і США зумовив встановлення в усіх державах республіканського ладу — навіть у випадках, коли внутрішня соціально-політична ситуація створювала передумови для конституційно-монархічного ладу. Механічне перенесення демократичних норм без адаптації до реальних потреб країн Латинської Америки, зокрема, відмова від монархії та відсутність дієвих державних та політичних структур, спричинили виникнення конституційної нестабільності і військової диктатури.

Політичні деформації конституційного ладу значно ускладнили нормальну еволюцію латиноамериканських суспільств аж до кінця XX століття. Вони постійно провокували громадянські війни, заколоти і зростання то прихованої, то явної зовнішньополітичної залежності урядів від великих західних держав, у першу чергу — від США. США, на підставі так званої «Доктрини Монро» вже в XIX ст. оголосили Латинську Америку зоною своїх переважних інтересів, а з початку XX ст. повели проголошену президентом Тафтом політику «активного втручання» у внутрішньополітичні справи нових держав.

У цих умовах прагнення до централізації управління всередині країни та надзвичайне значення влади президента викликали появу характерного тільки для Латинської Америки явища — каудилізму.

Слабкість політичних партій, без яких не могла скластися система міцного парламентаризму, була другим джерелом цього явища. Владу нерідко захоплювали вихідці з військових кіл, спираючись на армію і поширене в Латинській Америці невдоволення соціальних низів аристократією і багатими.

Такі каудильйо узурпували собі (або наділялися напівконституційним шляхом) диктаторські повноваження, включаючи право законотворчості — і перелаштовували згодом під себе конституційний лад.

Х. К. Маріатегі пише, що «Поява військових каудильйо була природним результатом розвитку подій у період революції, яка так і не привела до утворення нового панівного класу. У цих умовах влада неминуче повинна була потрапити в руки військових, які брали участь у революції: з одного боку, вони користувалися відомим авторитетом, пожинаючи плоди своєї військової слави, а з іншого — могли залишатися при владі, спираючись на силу зброї. Зрозуміло, каудильйо не був вільний від впливу класових інтересів чи інших соціальних сил, які боролися в той час між собою. Каудильо спирався або на розпливчастий і риторичний лібералізм міського „демосу“, або на колоніальний консерватизм землевласницької касти».

Правова система та державний режим каудилізму Особливістю диктаторських режимів у державах Латинської Америки було те, що вони зовні прикривалися демократичними конституціями. Структура перших латиноамериканських конституцій і організація державних органів також випробували на собі помітний вплив європейського та північноамериканського конституціоналізму. Практично всі, навіть найбільш ранні конституції, містили декларації прав людини і громадянина та інші демократичні положення.

Перенесення передових демократичних державних інститутів на латиноамериканський ґрунт (виборність державних органів, політичні права і свободи тощо) носило чисто механічний характер, оскільки в жодній з латиноамериканських республік війна за незалежність не привела до корінних змін соціальної структури та політико-правових традицій. Тому в своєрідних умовах Латинської Америки передові конституційні ідеї зазнали істотних змін. У них отримали відображення особливості латиноамериканського суспільства першої чверті XIX ст. Еволюція латиноамериканського конституціоналізму до кінця цього періоду все більш виражалася в пошуках своїх власних конституційних зразків. Конституції зазвичай закріплювали унітарний устрій держав, передбачали централізовану систему адміністрації при збереженні муніципального самоврядування. Бразилія, Аргентина, Мексика, Венесуела мали федеративний державний устрій, але в них федерація була не національною, а адміністративною.

Латиноамериканські конституції зазвичай передбачали широкі права глави держави, обраного населенням, а не парламентом. Зазвичай президент був і главою держави, і главою виконавчої влади. Він керував урядом, державним апаратом, збройними силами.