Для загального ознайомлення дивіться статтю «Прийменник».

Прийме́нник — незмінна частина мови, що виражає залежність іменника, прикметника, числівника, займенника від інших слів у словосполученні та реченні.

Прийменник з іншими частинами мови може вказувати на: об'єкт дії: подарунок (для кого?) для сестри, писати (про кого?) про брата; напрямок: їхати (куди?) на море, йти (куди?) до лісу; місце: росте (де?) біля криниці; причину: заспівав (з якої причини?) від радості; мету: зібратися (з якою метою?) для роботи; час: залишити (на скільки?) до завтра.

Той самий прийменник може виражати різні смислові відношення: росте за хатою (місце) — прийти за годину (час) — купив за гривню (об'єкт).

Те саме значення може бути виражене за допомогою різних прийменників: росте біля дороги, росте при дорозі, росте край дороги, росте поблизу дороги.

Прийменники можуть вступати в синонімічні й антонімічні зв'язки: при, біля, поблизу, край, неподалік (синоніми), в — з, під — над (антоніми).

Основні підходи до статусу визначення прийменника в українському мовознавстві

У сучасному мовознавстві ще немає єдиного погляду на визначення, роль і місце прийменника в системі частин мови.

Найпоширенішою теорією є тлумачення прийменника як службового слова з послабленим лексичним значенням. Такого погляду дотримуються в українській, російській, білоруській, узагалі у слов'янській граматиці цілий ряд мовознавців: В. С. Бондаренко, А. М. Пашківський, І. Г. Чередниченко, А. С. Колодяжний, А. С. Мельничук, З. І. Іваненко та багато інших.

Прибічники іншої теорії характеризують прийменник як особливого роду морфему. До такого розуміння прийменника наближалися у своїх судженнях О. О. Потебня, І. О. Бодуен де Куртене, О. М. Пєшковський, В. О. Богородицький, В. В. Виноградов та інші. Теорію морфемної природи прийменника теоретично довів Є.Курилович. Поглибив, розбудував і послідовно використав на матеріалі прийменникової системи сучасної української літературної мови І. Р. Вихованець. У морфемній теорії прийменник має лише граматичне значення і цілковито позбавлений лексичного значення, тому що він не відображує предметів і явищ матеріальної дійсності, а лише свідчить про взаємозв'язки між предметами та явищами цієї дійсності. Лексичне ж значення асоціюється з семантикою відношень, які вони виражають. На користь такої точки зору прийменника вказує: нездатність окремого номінативного вживання; неспроможність самостійно поширювати словосполучення; неможливість паузи після цих слів у мовленні; морфологічна або семантична нерозкладність більшості з них; нездатність нести на собі смисловий наголос (за винятком тих випадків, коли відбувається протиставлення за контрастом); відсутність самостійного наголосу більшої частини службових слів; своєрідність граматичних значень, які розчиняють у собі лексичний зміст службових слів.

За третьою теорією, яка не знайшла поширення в мовознавстві, прийменник виділяється як самостійне слово. Дослідники, які вивчають прийменник як самостійне слово, ототожнять його лексичне значення з лексичним значенням повнозначних слів. Так, І. К. Кучеренко переконаний у тому, що прийменники є прислівниками узагальненого значення: основна роль прийменників полягає в тому, щоб утворювати складений член речення (прийменник + іменник = прислівник). Прийменник виконує в складеному члені речення роль повнозначної зв'язки, яку можна назвати обставиною. О. О. Потебня назвав прийменник зв'язкою об'єкта. Іменник же, який фактично є додатком, що характеризує по-своєму те, що виражається зв'язкою, у цьому разі як компонент складеного члена речення, тут конкретно — обставини, може бути названим іменною частиною складеної обставини. Отже, за І. К. Кучеренком, прийменник граматичними рисами схожий на ознаки дієслівної зв'язки. Щодо так званих післяйменників (слова або морфеми (за іншою теорією), що виражають синтаксичні відношення між іменними частинами мови та дієсловами), то їх прибічники цього погляду називають дієслівними суфіксами. Також існує думка, що прийменник не є ні словом, ні морфемою. Структурно він набуває ознак слова, функціонально — ознак морфеми. Такої думки дотримується О. П. Суник.

Історія Українські непохідні (або первинні) прийменники походять від праслов'янських прийменників. У більшості випадків для них можна встановити праіндоєвропейську етимологію. Прийменники мають те ж саме походження, що й приставки: від напівслужбових слів, близьких до прислівників. У положенні перед дієсловами ці слова злилися фонетично і графічно з ними, утворивши приставки, у позиції ж перед іменами вони зараз пишуться окремо і називаються прийменниками. Втім, прийменники теж не мають власного наголосу, примикаючи фонетично до наступних слів (такі синтаксичні одиниці називаються проклітиками).

Без Має те ж саме походження, що й приставка «без-». Існує в усіх слов'янських мовах. Для праслов'янської форми *bez реконструюють первісне значення «ззовні», «поза». В інших індоєвропейських мовах спорідненими лексемами вважаються , , («ззовні»), які теж виводять з .

Біля Прийменник «біля» являє собою фонетично змінене , утворене від прийменника і іменника *дьля («довжина») через незасвідчені форми *підля, *підлі. Звук [d] випав перед [l], початковий [p] замінилося на [b] під впливом синонімічного прийменника «близько», прикінцеве я виникло з давнішого ѣ (аналогічно «відкіля» < , «після» < ). Інша гіпотеза (О. М. Трубачов) виводить «біля» від , але вона має труднощі фонетичного характеру.

В/У Фонетичні варіанти — «у», «в», «ув», «уві», «вві». Прийменник «в/у» має те ж саме походження, що й приставка «у-/в-». З граматичного й етимологічного погляду в прийменнику «в/у» можна виділити два різних праслов'янських прийменники. Один, найбільш поширений, вживається з місцевим і знахідним відмінками і походить від (), у якому початкове *v- має протетичне походження, а *ъn вважається спорідненим з , , . Втрата прикінцевого *n сталася внаслідок закону відкритого складу майже у всіх позиціях, зберігся він тільки на початку деяких займенників (у них, у ньому, у неї). Другий прийменник трапляється у сполученні з родовим відмінком (у мене) і веде походження від () < . Первісним значенням цього прийменника-префікса було передавання віддалення від чогось (пор. утекти, упустити), надалі він також став позначати розташування поруч, біля чогось (заст. у воріт, у порога).

Від/Од Прийменник від (застаріла й розмовна форма од) походить від , форми з прикінцевим -д пояснюють аналогією до прийменників над, під; початковий в- має протетичне походження. Очевидно, походить від ранішої форми *ot; висловлювалося припущення, що в ньому збіглися два різні праслов'янські прийменники *otь (< *ŏtĭ) і *ot, а зміна редукованого *ь на *ъ могла статися під впливом *nadъ і *podъ. В інших індоєвропейських мовах спорідненими вважаються литовські приставки at-, ata-, ati-, , («але»), et («і»), («ще», «все ще»), що теж сходять до («через що», «назовні», «звідки»).

Для Прийменник «для» не має загальноприйнятної етимології. Припускають, що він утворений від внаслідок випадіння ѣ у ненаголошеній позиції. Праслов'янське *dělja пов'язують з *dělo («діло», «справа»). Інша версія виводить «для» від колишнього іменника *dьlja («довжина»).

У розмовному мовленні може вживатися прийменник «задля», утворений від за + для. Семантика його близька до прийменників «для» і «заради».

До Прийменник до походить від ; а вважають спорідненим з латинським елементом -do (у прийменнику endo — «у»), а також з  — енклітиком для вказання напряму (οίκαδε — «додому»), , . Реконструйоване , очевидно, пов'язане із займенниковим коренем *do, що дав також , .

З/Зі/Із Має те ж саме походження, що й приставка «з-». Фонетичні варіанти — «з», «із», «зі», «зо». З етимологічного і семантичного погляду в цьому прийменнику можна виділити три різних прийменники, які мають різне походження: від < ; від < ; від < або *eks. У першому значенні «з» (від ) вживається з орудним відмінком для позначення сумісності (зі мною, з нами), а також з родовим для позначення приблизності (з десяток, розміром з корову). Відповідна дієслівна приставка «з-» означає з'єднання. Праслов'янське *sъn вважається фонетичним варіантом *sǫ (пор. сусід, сумісний) і порівнюється з , , , дав.-ісл. sam-, («подібний»), . У праслов'янському *sъn ми маємо злиття двох праіндоєвропейських прийменників-приставок — *son і *kon. Відпадіння прикінцевого *n сталося внаслідок дії закону відкритого складу (аналогічно *vъn), він зберігся він тільки на початку деяких займенників (з ним < съ нимъ < сън имъ). У другому значенні «з» (від ) вживається з родовим відмінком для введення назв предметів, на поверхні яких знаходиться початковий пункт руху, дії (з поля, з води, з гір). Відповідний дієслівний префікс «з-» означає рух згори (злітити, збігти, з'їхати). Праслов'янське *sъn у цьому значенні вважається похідним не від , а від іншого праіндоєвропейського прийменника-префікса — *kon. Споріднені лексеми в інших індоєвропейських мовах: («з»), дав.-кімр. cant, ; перехід *k > *s пояснюють явищем сатемізації. Відпадіння прикінцевого *n сталося внаслідок дії закону відкритого складу (аналогічно *vъn), він зберігся він тільки на початку деяких займенників (з нього < съ него < сън ѥго). У третьому значенні «з» (від ) вживається з родовим відмінком для введення назв предметів, усередині яких знаходиться початковий пункт руху, дії (з хати, з України, витягти з води). Праслов'янське *iz (від ранішого *jьz) вважають спорідненим з , , , , , і виводять від або *eks. В українській мові, як і в деяких інших слов'янських, фонетично збіглося з .

Прийменник «з» може входити до складу складених прийменників (з-над, з-під, з-поміж, з-серед).

За Праслов'янське *za вважають спорідненим з , і виводять з («ззаду», «потім»).

Прийменник «за» може входити до складу складених прийменників (задля, заради).

Заради Прийменник «заради» є складеним, утвореним від двох прийменників за + ради; другий може вживатися й окремо в тому ж значенні. У праслов'янській мові *radi був післяйменником, тобто вживався після імен, деякі релікти цього вжитку збереглися досі (пор. ). Походження не зовсім ясне, припускають, що він являє собою наказовий спосіб дієслова *raditi («турбуватися») і споріднене з праір. radiy («ради»), («милість», «благословення»). Висувається припущення, що слов'янські та іранські прийменники є за походженням орудним відмінком іменника, утвореного від («бути веселим, збудженим»), звідки також походить («радий», «рад»). Гіпотеза про запозичення слов'янського слова з іранських мов недостатньо обґрунтована.

К Прийменник «к» (фонетичний варіант «ік») у сучасній українській мові вважається застарілим. У сполученні з давальним відмінком колись вживався замість прийменника «до»: «К Енею руки простягає» (І. П. Котляревський, «Енеїда»), «Увесь день були замуровані вікна, і к вечору мороз рогом поліз» (С. В. Васильченко, «Мороз»). Вже на початок XX ст. цей прийменник вживався дуже рідко: здебільшого для вказання часу і в лайливих висловах («Іди к нечистій матері!», «Туди к лихій годині!» тощо). «Словарь української мови» засвідчує і фонетичний варіант цього слова — «ґ»: «Добре ґ лежачій колоді і огонь класти», «Їден ґ лісу, другий ґ бісу» (із записів Матвія Номиса). Походження цього прийменника остаточно не з'ясоване. Праслов'янську форму відновлюють як *kъm (прикінцеве *m перестало вимовлятися згідно з законом відкритого складу) і порівнюють з вед.-санскр. kam (підсилювальний післяйменник після форми давального відмінка).

Коло У прийменнику «коло» злилися два давніх прийменники — та . Праслов'янський прийменник *kolo являє собою форму знахідного відмінка однини іменника *kolo («коло», «колесо»), а («навколо», «навкруги») утворений від *kolo доданням прийменника *o (буквально — «кругом кола», «вздовж кола»).

Спорідненими за походженням є прийменники «довкола» і «навколо», утворені доданням прийменників *do або *na до *o kolo. Звук [o] при цьому зазнав редукції і перейшов у [v].

Крізь