Сардинське королівство (; ; ; ; ; , ) — державне утворення, що існувало під владою різних династій в Італії з початку XIV-го до середини XIX століття.
Королівство було засноване в 1297 році папою Боніфацєм VIII, який надав його як феод під назвою «Королівство Сардинії та Корсики» () у володіння Арагонської корони. Територія утвореного папою королівства спочатку складалося з островів Сардинія та Корсика, які де-факто управлялись місцевиви правителями, що не підпорядковувались папській владі і які королям Арагону ще треба було завоювати. Починаючи з 1324 року король Арагону Хайме II і його наступники завоювали острів Сардинія і перетворили свою владу де-юре на де-факто. У 1420 році, після Сардинсько-Арагонської війни, арагонці викупили останні права на острів у місцевих юдикатів. Після об'єднання корон Арагону і Кастилії, Сардинське королівство стало частиною Іспанської імперії.
Іспанське панування на Сардинії припинилося на початку XVIII століття в результаті Війни за іспанську спадщину. Під час Війни четверного альянсу герцог Савойський Віктор Амадей II мусив погодитися віддати Сицилійське королівство австрійським Габсбургам в обмін на Сардинію. Обмін був офіційно ратифікований у Гаазькому договорі від 17 лютого 1720 року. Оскільки Сардинське королівство існувало з XIV століття, обмін дозволив Віктору Амадею зберегти титул короля, незважаючи на втрату Сицилії. До новоутвореного Сардинського королівства під владою Савойського дому з раніше самостійних держав Італії входили, окрім острова Сардинія, Савойське герцогство, князівство П'ємонт, герцогства Аоста і Монферрат, графство Ніцца і Генуя. Загальна площа об'єднаного Сардинського королівства становила 76 000 км², населення — 5 167 000 жителів (1857). Столиця — Турин.
Рання історія
У 238 році до н. е., в результаті Першої Пунічної війни острови Сардинія та Корсика перейшли з під влади Карфагена до Римської республіки і стали єдиною провінцією «Корсика й Сардинія». Римляни правили островами до середини V століття нашої ери, коли їх окупували вандали, які утворили власну державу в Північній Африці. У 534 році Сардинія була відвойована у вандалів Східною Римською (Візантійською) імперією.
Починаючи з 705—706 років, маври з Північної Африки та Піренейського півострова (нещодавно завойованих арабськими військами) здійснювали напади на прибережні міста Сардинії. Тим не менш, острів залишався візантійською провінцією до мусульманського завоювання Сицилії в IX столітті. Після цього сполучення Сицилії зі столицею Візантії Константинополем дуже ускладнилося, і місцеві родини перебрали на себе управління островом і захист його території.
Зіткнувшись зі регулярними арабськими грабіжницькими рейдами та загрозою завоювання ними острова, як це вже відбулось із сусідніми Сицилією та Балеарськими сотровами і не маючи майже ніякої зовнішньої допомоги від візантійської метрополії, Сардинія використала принцип translatio imperii («передачі правління») і продовжувала організовуватися за давньоримською та візантійською моделлю самостійно. Острів не був особистою власністю правителя та його родини, як це було тоді звичайною практикою в Західній Європі, а скоріше окремим утворенням, монархічною республікою як це було під час візантійського панування.
Відомостей про політичну ситуацію на Сардинії в наступні століття мало. Через напади маврів у IX столітті порт Таррос, після більш ніж 1800 років власної історії був покинутий населенням, яке перебралось в Ористано. Така ж доля спіткала Караліс, Торрес та численні інші прибережні поселення. Збереглись повідомлення про потужні морські напади у 1015—1016 роках маврів з Балеарських островів на чолі з Муджахідом аль-Амірі (латинізоване ім'я Мусето). Спроби маврів вторгнутися на острів були відбиті юдикатами за підтримки флотів Пізи та Генуї, молодих морських республік з сусіднього Аппенінського півострова. Папа Бенедикт VIII також звертався до обох морських республік з проханням про допомогу в боротьбі з арабамиB. MARAGONIS, Annales pisani a.1004–1175, ed. K. PERTZ, in MGH, Scriptores, 19, Hannoverae, 1861/1963, pp. 236–2 and Gli Annales Pisani di Bernardo Maragone, a cura di M. L.GENTILE, in Rerum Italicarum Scriptores, n.e., VI/2, Bologna 1930, pp. 4–7. «1017. Fuit Mugietus reversus in Sardineam, et cepit civitatem edificare ibi atque homines Sardos vivos in cruce murare. Et tunc Pisani et Ianuenses illuc venere, et ille propter pavorem eorum fugit in Africam. Pisani vero et Ianuenses reversi sunt Turrim, in quo insurrexerunt Ianuenses in Pisanos, et Pisani vicerunt illos et eiecerunt eos de Sardinea.».
Архонтів () або латиною юдиків ()C. Zedda-R. Pinna, La nascita dei giudicati, proposta per lo scioglimento di un enigma storiografico, su Archivio Storico Giuridico Sardo di Sassari, vol. n°12, 2007, Dipartimento di Scienze Giuridiche dell'Università di SassariF. Pinna, Le testimonianze archeologiche relative ai rapporti tra gli Arabi e la Sardegna nel medioevo, in Rivista dell'Istituto di storia dell'Europa mediterranea, Consiglio Nazionale delle Ricerche, n°4, 2010, які правили на острові з IX або X століття до початку XI століття, можна вважати справжніми правителями всієї Сардинії( — Господи, допоможи слузі Твоєму Туркотурію, володарю Сардинії, і слузі Твоєму ГетітуArcheological museum of Cagliari, from Santa Sofia church in Villasor)«Antiquitas nostra primum Calarense iudicatum, quod tunc erat caput tocius Sardinie, armis subiugavit, et regem Sardinie Musaitum nomine civitati Ianue captum adduxerunt, quem per episcopum qui tunc Ianue erat, aule sacri palatii in Alamanniam mandaverunt, intimantes regnum illius nuper esse additum ditioni Romani imperii.» — Oberti Cancellarii, Annales p 71, Georg Heinrich (a cura di) MGH, Scriptores, Hannoverae, 1863, XVIII, pp. 56–96Crónica del califa 'Abd ar-Rahmân III an-Nâsir entre los años 912—942,(al-Muqtabis V), édicion. a cura de P. CHALMETA — F. CORRIENTE, Madrid, 1979, p. 365 «Tuesday, August 24th 942 (A.D.), a messenger of the Lord of the island of Sardinia appeared at the gate of al-Nasir … asking for a treaty of peace and friendship. With him were the merchants, people Malfat, known in al-Andalus as from Amalfi, with the whole range of their precious goods, ingots of pure silver, brocades etc. … transactions which drew gain and great benefits», навіть якщо номінально вони залишались васалами візантійських імператорів. З цих суверенів відомі лише два імені: Туркотурій (Constantini Porphyrogeneti De caerimoniis aulae Byzantinae, in Patrologia cursus completus. Series Graeca CXII, Paris 1857 та Салусій ()R. CORONEO, Scultura mediobizantina in Sardegna, Nuoro, Poliedro, 2000Roberto Coroneo, Arte in Sardegna dal IV alla metà dell'XI secolo, edizioni AV, Cagliari 2011, які, ймовірно, правили у X столітті. Архонти все ще писали грецькою чи латинською мовами, але один із найстаріших документів, що залишився від юдикату Кальярі (так звана Carta Volgare), виданий Торхіторіо I де Лакон-Гунале в 1070 році, був уже написаний романською сардинською мовою, хоч і грецьким алфавітомFerrer, Eduardo Blasco (1984). Storia Linguistica Della Sardegna, pg.65, De Gruyter.
Сардинія була поділена на чотири володіння або королівства — юдикати Кальярі, Арборея, Галлура та Логудоро, що перебували під сильним впливом Пізанської та Генуезької морських республік, які через союзи з юдиками забезпечували свої політичні та економічні зони впливу на острові. У той час як інтереси Генуї були зосереджені переважно в північних і західних регіонах Сардинії, тобто в юдикатах Галлура і Логудоро, інтереси Пізи були в основному на півдні та сході, у юдикатах Кальярі та Арборея. Це стало причиною конфліктів, що призвели до тривалої війни між юдиками, які вважали себе королями, які воюють проти бунтівної знатіBarisone Doria: «La senyoria no la tenim ne havem haùda ne del rey ne da regina, e no som tenguts a rey ne a regina axi com eren los dits harons de Sicilia, abans de la dita senyoria e domini obtenim per Madonna Elionor, nostra muller, che és jutgessa d'Arborea e filla e succehidora per son pare per lo jutgat d'Arborea, la qual Casa d'Arborea ha D anys que ha hauda senyioria en la present illa» «We had our lordship not from any king or queen and have not to be loyal to any king or queen as sicilian Barons, because we had our lordship from Madonna Elionor, our wife, who is Lady Judge (Juighissa in Sardinian) of Arborea, daughter and successor of her father of the Judicate of Arborea, and this House of Arborea has reigned for five hundreds years in this island.» — Archivo de la Corona d'Aragon. Colleccion de documentos inéditos. XLVIII.
Сардинська церква ніколи не була під контролем Вселенського Патріархату Константинополя ; це була автономна провінція, що належала до Латинської Церкви і була лояльною до Риму, але протягом візантійського періоду зазнала значного впливу візантійської літургії та культури.
В XII та XIII століттях імператорами Священної Римської імперії двічі надавали різним особам титул короля усієї Сардинії, спочатку юдику Арбореї Баризону IIG. Seche, L'incoronazione di Barisone «Re di Sardegna» in due fonti contemporanee: gli Annales genovesi e gli Annales pisani, in Rivista dell'Istituto di storia dell'Europa mediterranea, Consiglio Nazionale delle Ricerche, n°4, 2010, а згодом Енцо Сардинському. Перший не зміг об'єднати острів під своєю владою, незважаючи на багаторічну війну проти інших сардинських юдиків, і він нарешті уклав з ними мирний договір у 1172 роціDino Punchu (a cura di), I Libri Iurium della Repubblica de Genova, Ministero per i Beni Culturali e Ambientali, Roma, 1996, n°390, pag.334. У Енцо не було такої можливості. Отримавши титул у 1239 році від свого батька, імператора Фрідріха II, незабаром він був відкликаний батьком і призначений імператорським вікарієм в Італії. Енцо помер у 1272 році, після 23 років полону у в'язниці в Болоньї, не маючи прямих визнаних спадкоємців.
Сардинське королівство під владою іспанських династій
Ідея утворення єдиного королівства для Сардинії та Корсики була знову висунута в 1297 році папою Боніфацієм VIII. Це мало бути політичне утворення Regnum Sardiniae et Corsicae («Королівство Сардинське та Корсиканське», з 1460 року — лише «Королівство Сардинське»Geronimo Zurita, Los cinco libros postreros de la segunda parte de los Anales de la Corona d'Aragon, Oficino de Domingo de Portonaris y Ursono, Zaragoza, 1629, libro XVII, pag. 75–76), засноване для Хайме II Арагонського згідно з секретним пунктом в Договорі Ананьї. Надання прав на поки ще не завойовані Сардинію та Корсику мало заохотити Хайме приєднатися до спроб папи повернути острів Сицилія, який тоді перебував під владою брата Хайме Фредеріка III, до складу Анжуйського Сицилійського королівства. Обидва острови, що мали увійти до складу нового королівства, як Сардинія, так і Корсика, на той час були зайняті іншими державами та володіннями. У Сардинії три з чотирьох юдикатів, які прийшли на зміну візантійському імперському правлінню в IX столітті, за 40 років до договору в Ананьї пройшли через об'єднання і розділ під прямим чи опосередкованим контролем Пізи та Генуї. Генуезька республіка також правила Корсикою з моменту завоювання острова майже два століття тому (бл . 1133 р.). Крім залучення Хайме II до вирішення сицилійського конфлікту на користь французької анжуйської династії, у папи Боніфація VIII були й інші причини для заснування Королівства Сардинії та Корсики під владою Арагону. Це мало завдати удару проімперській та гібелінській Пізанській республіці та самій Священної Римської імперії і призвести до зближення острова з Римом.