Адріан Вілларт (Willaert; бл. 1490, Брюгге — 7 грудня 1562, Венеція) — нідерландський композитор і педагог, представник франко-фламандської поліфонічної школи, основоположник венеційської школи.
Біографія Вчився у Жана Мутона, французького композитора. Працював переважно в Італії, куди переїхав приблизно в 1514 році. З 1515 перебував на службі (в історичних документах згадується як «співак Адріан») у кардинала Іполита д'Есте у Феррарі, в 1518 відвідав з ним Угорщину (можливо також Польщу). З 1527 керівник капели собору Св. Марка у Венеції. Основоположник венеційської школи, серед учнів — Андреа Габріелі, Джозеффо Царліно, можливо також Кипріан де Роре і Нікола Вічентіно.
Творчість Писав духовну (меси, мотети, гімни, багатоголосні псалми) і світську (італійські Вілланелла і мадригали, французькі шансони і річеркари) музику. Основна частина спадщини — 175 мотетів на канонічні і вільно складені латинські тексти, здебільшого на чотири, п'ять і шість голосів, п'ять мотетів — семи-і восьмиголосні. У ранніх мотетах (найвідоміші— «Christi virgo» ["Діва Христова"], «Saluto te sancta virgo» ["Радуйся, свята Діво"], «Magnum hereditatis mysterium» ["Велике таїнство зачаття"]) Вілларт активно експериментував в області контрапункту і гармонії, музичної декламації та ритму.
У загадковому (неоднозначно розшифровуваному) мотеті на гумористичний текст Горація «Quid ebrietas non dissignat» (бл. 1519) композитор послідовно проходить тональності квінтового кола, у тому числі незвичайні для свого часу тональності далеких ступенів споріднення (за сучасними уявленнями), керуючись незвичайним дидактичним завданням — навчити музикантів співу в натуральному строї.
Вершина творчості Вілларта — пізні мотети, масштабні композиції, зразки запаморочливої поліфонічної техніки (опубліковані у збірнику «Нова музика», 1559). Шести- і семиголосні мадригали (з того ж збірника) написані на повні тексти сонетів Петрарки з книги віршів «Канцоньєре», — приклади різноманітного і деталізованого трактування поетичного тексту. За музичною стилістикою мадригали Вілларта близькі мотетам. Рясне використання в них імітаційної поліфонії ускладнює безпосереднє сприйняття співаного тексту.
Видання творів Adriani Willaert Opera omnia, ed. H. Zenck and others // Corpus mensurabilis musicae. Vol.3 // Rome, 1950-.
Див. також 7620 Вілларт — астероїд, названий на честь музиканта.
Примітки
Література Lowinsky E. Adrian Willaert's Chromatic 'duo' re-examined // Tijdschrift voor Muziekwetenschap, 18 (1956), pp. 1–36. Maniates M. Mannerism in Italian music and culture, 1530—1630. Chapel Hill, 1979, pp. 284–287. Pirrotta N. Willaert and the Canzone Villanesca // Music and culture in Italy from the Middle Ages to the Baroque. Cambridge, MA, 1984, pp. 175–97 Fenlon I., Haar J. The Italian madrigal in the early sixteenth century. Cambridge, 1988. Wibberley R. Quid non ebrietas dissignat? Willaert's didactic demonstration of Syntonic tuning // Music Theory Online, 2004, No.1.