Джованні-Марія Артузі (; близько 1540 — 18 серпня 1613, Болонья) — італійський теоретик музики й композитор. Один із провідних італійських теоретиків епохи переходу від Ренесансу до бароко, який уславився консервативною критикою музичного авангарду свого часу.
Вчення У поглядах на контрапункт загалом поділяв теоретичні погляди свого вчителя Джозеффо Царліно, виступив на його боці в полеміці між Царлино і Вінченцо ГалілеємВ загубленому трактаті: Trattato apologetico in difesa dell'opere del <…> Zarlino da Chioggia <…> intorno alle differenze note frà il Dottissimo Zarlino, et … Vincenzo Galilej nobile Fiorentino (1590).. Велику увагу приділяв вживання дисонансу, розглядаючи його як дієвий засіб (Agente) для вираження драматичних афектів (скорботи, плачу, болю і т п.). Допускав розв'язання кварти в тритон і малої секунди в приму. Як естетично довершені зразки рекомендував композиторам музику Палестріни, Андреа Ґабріелі і Якоба Клемента.
Проблемою, яка привернула особливу увагу Артузі, стало узгодження звучання ансамблю, особливо інструментального. Він з жалем констатував недосконалість сучасного йому строю. Відкидаючи напружену (сінтонічну) діатоніку Птолемея, яку підтримував Царліно, вважав, що тільки реалізація ідеї Аристоксена щодо рівності тонів і півтонів здатна задовольнити потреби сучасної інструментальної музикиУ першому трактаті "Про недосконалість сучасної музики " (1600), ff.34r-34v..
Полеміка з Монтеверді У першому і другому томах трактату «Артузі, або про недосконалості сучасної музики» (1600, 1603), написаних у формі діалогу, піддав критиці нововведення (перш за все, вільне, «неправильне» вживання дисонансу в контрапункті, хроматизм в мелодиці, а також неналежне об'єднання ладів) якогось сучасного композитора (у трактаті 1603 року фігурує під псевдонімом Еміль Фогель) впевнено ідентифікованого як Клаудіо Монтеверді.
Монтеверді відповів на ці закиди у Посланні до своєї П'ятої книги мадригалів (1605). Для розрізнення двох композиторських підходів, сучасного і старовинного, Монтеверді використовує поняття другої практики (seconda pratica) і першої практики (prima pratica).
Вперше словосполучення Seconda Пратіка зустрічається в трактаті Артузі 1603 року. Артузі вкладає «другу практику» в уста свого опонента, якогось «академіка Оттузо». Під цим мається на увазі цілком конкретна сутність, а саме хроматичний півтон, що виникає в результаті дезальтераціі (зниження ступеня відразу після того, як вона з'явилася у вигляді підвищеної, або, навпаки, підвищення після того, як вона тільки що пройшла у вигляді зниженої). Пафос Артузі — в критиці дезальтерації й інших мелодичних і контрапунктичних вольностей.
На боці Клаудіо Монтеверді в полеміці з Артузі виступив його брат Джуліо Чезаре, який написав післямову до нового збірника Клаудіо «Scherzi musicali» (1607). Це післямова, що має характер маніфесту (оригінальна назва «Dichiaratione»), — важливий документ в історії західноєвропейської музики. Брати Монтеверді надають словами «перша практика» та «друга практика» не конкретне значення, а узагальнене. У «першій практиці», основи якої встановив Царліно, понад усе була краса контрапункту. У число чільних представників «першої практики» Джуліо Чезаре включає Йоганнеса Окегема, Жоскена Депре, П'єра де ля Рю та інших великих ренесансних поліфоністів.
У «другій практиці» на думку братів Монтеверді безроздільно панує поетичний текст, якому повинні підкорятися мелодія, гармонія і ритм. За законами «другої практики» особливі афекти тексту цілком виправдовують нерегулярності ритму і гармонії. Винахідником «другої практики» Джуліо Чезаре називає Кипріяна де Роре, а до її представників відносить Джезуальдо да Веноза, Маренціо, Луццаскі, Кавальєрі та інших італійських композиторів XVI — XVII початку століть.
На заперечення Клаудіо Монтеверді Артузі відповів (під псевдонімом Антоніо Браччіно Да Тоді) у трактаті 1605 року (не зберігся), а на заперечення Джуліо Чезаре — в трактаті 1608 року. На думку Артузі, домінуючу роль у творі багатоголосної вокальної музики повинен грати не текст, а ритм, якому повинні підкорятися і гармонія і навіть поетичний текст.
Твори З музичних творів Артузі збереглися тільки Перша книга канцонетт на 4 голоси (1599) і 8-голосова обробка псалму «Cantate Доміно» (1599).
Примітки
Трактати L'arte del contraponto ridotta in tavole (Venezia, 1586). Seconda parte dell'arte del contraponto, nella quale si tratta dell'utile et uso delle dissonanze(Venezia, 1589). L'arte del contraponto (Venezia, 1598). L'Artusi, overo Delle imperfettioni della moderna musica ragionamenti dui (Venezia, 1600). Seconda parte dell'Artusi, overo Delle imperfettioni della moderna musica (Venezia, 1603) [содержит приложение под названием «Considerationi musicali»]. Английский перевод в книге: Strunk O. Source readings in music history. New York: W.W. Norton & Co., 1950. Impresa del molto Rev. M. Gioseffo Zarlino da Chioggia <…> dichiarata (Bologna, 1604). Discorso secondo musicale di Antonio Braccino da Todi per la dichiaratione della lettera posta ne' Scherzi musicali del sig. Claudio Monteverdi (Venezia, 1608).
Література Arnold D. «Seconda pratica»: a Background to Monteverdi's Madrigals’ // Music and Letters, xxxviii (1957), pp. 341–52. Palisca C.V. The Artusi-Monteverdi Controversy // The Monteverdi Companion, ed. D. Arnold and N. Fortune. London, 1968, pp. 127–58. Carter T. Artusi, Monteverdi, and the Poetics of Modern Music // Musical Humanism and its Legacy: Essays in Honor of C.V. Palisca, ed. N.K. Baker and B.R. Hanning. Stuyvesant, NY, 1992, pp. 171–94. Palisca C.V. Giovanni Artusi // The New Grove Dictionary of Music and Musicians. London, N.Y., 2001. Palisca C.V. Prima pratica // The New Grove Dictionary of Music and Musicians. London, N.Y., 2001.
Посилання Chrissochoidis I. "The 'Artusi-Monteverdi' Controversy: Background, Content, and Modern Interpretations // British Postgraduate Musicology 6 (2004) (онлайн публикация). Електронні факсиміле деяких видань Артузі Перший трактат «Про недосконалості сучасної музики», електронний текст