Миха́йло Омеля́нович Гаври́лко (5 вересня 1882, Гаврилки — осінь 1920, Полтава) — український громадський та військовий діяч, художник, скульптор. Учасник перших визвольних змагань, четар УСС, хорунжий Армії УНР. Член стрілецької мобілізаційної комісії УСС у Львові (1914), командант саперського відділу УСС (1915), командарт Луцького та Ковельського комісаріатів УСС (1916), начальник команди зв'язку 3-го полку 1-ї козацько-стрілецької (сірої) дивізії (1918), начальник штабу Сірої дивізії Армії УНР (кінець 1919), повстанський отаман.
Відомий як один із організаторів українського військового та національно-культурного руху в роки Першої світової війни, а також як автор численних скульптурних творів на історичну й національну тематику. Навчався у Миргородській художньо-промисловій школі імені Миколи Гоголя, Центральному училищі технічного малювання барона Олександра Штігліца в Санкт-Петербурзі та Краківській академії мистецтв, удосконалював майстерність у Парижі. Через участь в українському революційному русі неодноразово зазнавав переслідувань і арештів у Російській імперії, після чого емігрував до Австро-Угорщини. З початком Першої світової війни вступив до Легіону УСС, працював серед українських військовополонених, брав участь у діяльності Союзу визволення України, а у 1915—1916 роках долучився до створення українських народних шкіл на Волині.
Як скульптор створив низку пам'ятників і погрудь Тараса Шевченка, Івана Франка, Маркіяна Шашкевича, Юрія Федьковича, діячів Українських січових стрільців та інших українських культурних і військових постатей. Більшість його мистецької спадщини була втрачена або знищена в радянський період. Під час визвольних змагань продовжив військову діяльність у лавах українських формацій. У 1920 році потрапив до рук більшовицьких каральних органів і, за найпоширенішою версією, був після катувань живцем спалений у топці паровоза, ставши однією з найтрагічніших постатей українського національно-визвольного руху початку ХХ століття.
Життєпис
Походження
Народився 5 вересня 1882 рок на Козацьких хуторах поблизу Рунівщини (Полтавський повіт, Російська імперія, нині у складі села Гаврилки Полтавського району) у багатодітній родині Омеляна Свиридовича Гаврилка та Марії Павлівни Домненко. Походив з давнього козацького роду. Мав трьох братів: Іван, Ничипір та Степан. За словами українського історика Романа Коваля, народився Гаврилко у степовому козацькому хуторі, що примостився на лівому березі річки Свинківка.
Навчання та громадська діяльність Навчався в Миргородській художньо-промисловій школі ім. М. В. Гоголя під керівництвом Опанаса Сластіона (1899—1904). Під час навчання, поширював українські революційні книги, що формувало національну свідомість в учнів. Гаврилко пропагував ідеї Миколи Міхновського. На фоні зростання напруження у навчальному закладі, Полтавська губернська земська управа звільнила Семена Масленникова з посади директора, після чого його обов'язки виконував Опанас Сластіон. Останній почав впроваджувати політики українізації навчального закладу, однак після призначення нового директора, вона згорнута на користь русифікації. Після школи, йому надали державну стипендію для продовження освіти у Санкт-Петербурзі. Навчався у Санкт-Петербурзького училищі технічного малювання імені барона Олександра Штігліца (1904—1905). Товаришував з українським поетом, байкарем прозаїком Володимиром Ярошенком з яким він увійшов до нелегального товариства українських студентів. Провівши півроку в училищі барона Штіггліца, Гаврилко потрапив до в'язниці як організатор студентського страйку. В результаті, він був звільнений за організацію демонстрації та студентського страйку. Півроку він відсидів у Петропавлівській фортеці, звідки зумів утекти й через Скандинавію добратися до Західної України, яка на той час була під Австро-Угорщиною.. Проживши деякий час у Львові, Михайло Гаврилко поїхав у Чернівці, потім до буковинського містечка Добринівці, а пізніше до Бессарабії в Хотинь. Його затримали в місті Кельменці на станції Ларга — виявилось, що перебуваючи у Чернівцях на нього зробив донос чоловік та видав його правоохоронцям. Михайло пробув у тюрмі шість місяців та шість днів, після чого повернувся на Полтавщину. З 1905 до 1907 був що найменше шість разів перебував в ув'язненні та перебував у нелегальному становищі на Полтавщині та Київщині.
На Полтавщині Приїхавши на Полтавщину та відчувши тиск з боку місцевої поліції переїхав у Лубни, де жив український громадсько-політичний і церковний діяч, Павло Крат, з яким Гаврилко був знайомий ще за часів РУП. У місті Лубни діяли брати Шеремети — Микола та Володимир, які були редакторами газети «Хлібороб». Українська лубенська громада боролась проти русифікації та навіть створила місцеву самооборону на чолі з колишнім рупівцем Андрієм Левицьким, яка складалась з шести бойових дружин. В одну з них вступив Михайло Гаврилко. На рідному хуторі Свинівка агітував проти царя та поміщиків, поширюючи революційні настрої серед місцевих. Після того як частину учасників революційного руху було заарештовано та заслано, Гаврилко переховувався у Миргороді. За словами Романа Коваля, Михайло Гаврилко деяких час жив у будинку родини Пищимух, в якому намалював картини Павла та його доньки Софії. Не маючи змоги вічно ховатись, він перебирався до Прилук, Ічні, Києва та Канева. У місті Канів разом з селянами побив поляків, які пиячили біля могили Тараса Шевченка. Гаврилка зловила поліція у Полтаві, через брак доказів відпустили, однак знову заарештували у Миргороді. Гаврилка звинуватили у державному злочині за статтею 129 за пропагування революційних настроїв та підбурювання до бунтів.
Еміграція до Австро-Угорщини Не дочекавшись вироку суду, емігрував до Австро-Угорщини та переїхав у Львів. Гаврилко знайшов притулок в Українському академічному домі, збудованого за кошти Євгена Чикаленка. Отримавши фінансову підтримку він Наукового товариства ім. Тараса Шевченка, родини доктора Лучаківського та стипендії під Наталії Кобрицької, вступив у Краківській академії мистецтв, де здобув освіту (1907—1912). Навчаючись на першому курсі, разом з друзями створив два погруддя Тараса Шевченка. Перший виставив у театральному будинку в Полтаві, а другий — у музей українських старожитностей Василя Тарнавського у Чернігові. Під час навчання, товаришував з В'ячеславом Липинським, Богданом Лепким. Окрім малювання та створення скульптурних композицій займався поезіями. Завдяки коштам Костя Паньківського під час навчання в Кракові у 1910 вийшла його єдина збірка поезій — «На румовищах». 1905 році полтавський та київський комітети об'єднались та створили окремий комітет з побудови пам'ятника Шевченка у Києві та офіційно оголосили про корпус у вересня 1919. Михайло Гаврилко дізнався про конкурс, однак через брак коштів не міг почати роботу для конкурсу. З фінансами йому допоміг митрополит греко-католицької церкви Адрей Шептицький. Удосконалював майстерність під час стажування в Парижі в Антуана Бурделя.
Гаврилко закінчує академію мистецтв в 1912 році, під кінець того ж року майбутній засновник українського Пласту, Іван Чмола, звернувся до голови Українського студентського союзу Описа Навроцького з пропозицію влаштувати зустріч для обговорення розпаленої війни на Балканах та загострення відносин між Австро-Угорською та Російською імперіями. В участі в дискусії взяли провідні українські журналісти Василь Панейко, Осип Назарук, Михайло Лозинський, Ярослав Весоловський, Степан Томашівський та Володимир Охримович. Заклик Чмоли створити власну мілітарну групу не знайшла належної підтримки, мотивуючи це тим що молодь повинна здобувати знання для української нації. Степан Томашівський визнав слушність слів Чмоли про можливість скорої війни, але не висловився про потребу створювати власну мілітарну групу. Гаврилко разом з членами молоді пропагував ідею створення мілітарних та парамілітарних організацій взимку 1913 року. Попри створив старшої частини громадян, українська молодь Австро-Угорщина займалась створенням організацій, таких як: Січі, Молоді Січі, Соколи та осередки Пласту. З 1912 по 1913 у Золочівській гімназії учні 2-го класу за участі учителя Антона Лотоцького заснували товариство "Молода Січ". Серед учнів був Іван Гаврилко, молодший брат Михайла.
Діяльність в СВУ Невдовзі після початку Першої світової війни, 30 липня 1914, Гаврилко разом з Володимиром Старосольським, Іваном Чмолою та Оленою Степанів сформував мобілізаційний комітет, який об'єднав розрізнені січові товариства. За кілька днів комітет створив першу бойову сотню Українських січових стрільців, яка під командою Чмоли на початку серпня відійшла на вишкіл до підльвівського села Гаї. З цієї сотні військову службу почав Михайло Гаврилко. Незабаром він зустрівся з Василем Дідушком, Никифором Гірняком та Михайлом Гайворонським у Львові, у Дяківському бурсі собору Святого Юра. Активну діяльність Гаврилко брав у Союзі визволення України, в якому об'єднались українські емігранти з Російської імперії. 3 серпня 1914 року, Гаврилко взяв участь у першій нараді СВУ. Головою СВУ було образно Дмитра Донцова, який 21 вересня вийшло з членства СВУ через низку незгод з членами організацій. Новим головою став Микола Залізняк. Залізняк пропонував терористичні методи боротьби проти російських окупантів, в чому його активно підтримував Гаврилко. Микола Залізняк отримав від австрійського уряду 250 тисяч австрійських крон та ще 200 від німецького представництва у Відні. Залізняк та Гаврилко готували низку терористичних актів проти генерала-губернатора Бобринського та лідера галицьких москвофілів Володимира Дудикевича. З вересня 1914 року був відправлений на фронт, де він був іменований старшим десятником УСС.
Перша світова війна Згодом працював серед українських військовополонених у Фрайштадтському та інших таборах. З початком I СВ у 1915 р. вступив до УСС, командир саперної чети. У 1915—1916 роках він разом з однодумцями відкриває на Волині понад 150 перших українських шкіл. 1916—1918 рр. — хорунжий. З 1918-го перебував у складі Сірої дивізії, на початку 1920-х років — отаман на Полтавщині. Згідно зі спогадами Юрія Липи, Гаврилко був язичником, перед боєм завше звертався до Перуна. Відзначався бурхливим, не завжди врівноваженим характером.
Загибель У жовтні 1920 року Гаврилка агентам ЧК нібито видав його кращий друг. Червоноармійці катували отамана, а потім спалили живцем у топці паровоза на станції Полтава (нині станція Полтава-Південна). Є декілька версій смерти — помер від тифу, розстріляний, після катувань живцем спалений у топці паровоза. Також в літературі наводиться, що страчений у Конотопі.
Творча спадщина Головні твори: «Ганнуся» (1909 p.), «Сироти», «Козак і дівчина», «Каменяр» (1915 р.), «Воля» (1916 p.). Виконав барельєф-медальйон та бюст для Полтавського театру (1919 p.), пам'ятник Т. Г. Шевченку в Кіцмані (на території приміщення гімназії, 1914; зруйнований при зайнятті російськими солдатами) і Косові. 1909 року видав збірку «На румовищах». Як скульптор створив 4 проєкти пам'ятників Тарасові Шевченку в Києві, погруддя Кобразя для Седнева, Чернігова, Кіцмані, Косова, Полтави та Полтавщини. Створив погруддя Маріана Шашкевича, Юрія Федьковича, Івана Франка, своєї майбутньої дружини Олени Гордієвської, курінного УСС Василя Дідушка. Більшість творів Гаврилка були знищені. У 1956 році, через три роки після смерті Сталіна, за вказівкою з Москви, всі його роботи зі Львівського художнього музею були винесені у двір, потрощені, а потім спалені. Тож ще більшою є цінність тих поодиноких робіт, що вцілілі у родині, приватних колекціях, музеях Європи. Дві студентські роботи Михайла Гаврилка зберігаються і у фондах Миргородського краєзнавчого музею. Це рисунок олівцем — портрет міщанина Пищимухи — та єдина відома олійна робота М.Гаврилка, що збереглася, — портрет Софії Пищимухи.
Родина