Жив цар Кірбіт Вірзалович і мав собі дочку, дорослу дочку мав. А кругом нього жили два князі, знатні князі, багаті. Одного князя, князя Гвидона, цар любив, а другого князя, князя Додона, дочка любила.
От дочка збирається заміж, а батько не хоче віддати за князя Додона, а тільки за князя Гвидона. Дочка ж любить Додона, та що вдієш, воля батькова, як батько скаже, так і буде.
Вийшла вона заміж за князя Гвидона. Рік-два прожили, народився у неї син і назвали його Бова Королевич — красень, і ріс не по днях, а по часах. І був він богатир Бова Королевич.
От минуло три роки, став він здоровий і сильний. А мати його замислила злодійське діло — знищити свого мужа князя Гвидона і вийти заміж за Додона. Кірбіт Вірзалович, її батько, вже на той час помер, зосталась вона сама.
Задумала злодійське діло і написала листа до князя Додона. Призвала одного гінця, дала листа і сказала:
— На! Завези князю Додону і привези мені відповідь, а не то голова з пліч!
Взяв гінець, завіз, здав Додонові.
А вона йому пише: «Милий і дорогий мій Додон, я тебе любила і люблю. А Гвидона я не люблю, віддав мене батько силою. Я три роки терпіла, більше терпіти не можу».
Додон їй написав: «Ти підлаштуй так, щоб я міг його де-небудь знайти і вбити».
Вона зразу ж написала другого листа, призвала гінця і послала. Пише йому: «Я Гвидона вишлю в ліс».
А в старі часи такі були князівства: місто, а кругом міста проведений канал, наповнений водою, річка і на всі чотири сторони ворота і мости. Знаться, хочуть кого впустити в місто — ворота відчиняють і міст опускають. А ні (ну, коли там нападав хто, чи що) — ворота замикаються і міст піднімається.
От вона вислала свого мужа. А як вона його вислала? Хитрощами! Вона було все прикидалася слабою. А коли Додон їй передав, що «візьму тебе заміж», так вона зробилась здорова й весела. А перед Гвидоном хвора. Прикликала мужа і сказала:
— Чоловіче мій, знаєш, у мене була ворожка й ворожила мені про мою хворобу. Загадала такі ліки: щоб ти, мій муж, виїхав у ліс і своїми руками вбив дике козеня, розрізав і витяг у нього серце, привіз додому і мені сам зварив. І як я його з'їм, тоді буду здорова.
Князь Гвидон нічого й не подумав лихого. Сам був мисливець. Призвав слуг, осідлали коня, взяв з собою одного провожатого, сіли верхи і помчали до лісу.
Тільки вони виїхали з двору, а вона зразу ж наказала підняти мости і замкнути всі ворота. А сама вийшла на башту (була така башта, щоб було видно кругом), вийшла на башту і дивиться. Дивиться й дивиться, баче — муж поїхав у ліс, гониться там за дичиною. Коли це князь Додон з військами летить прямо туди — за Гвидоном, у ліс. А вона все дивиться. Бігали вони, поки знайшли, де Гвидон. Гвидон же тільки з одним провожатим, а у Додона сотня душ озброєних. Побачив Гвидон — давай тікать, а ті давай гонитися за ним. Тікав Гвидон прямо до перших воріт, до першого моста. Прибіг — міст піднятий, ворота замкнені... Гайда до других! Пригнавсь до других, і там так. Об'їхав він кругом всього міста — всюди ворота були замкнені і мости підняті. Тоді він з розгону кинувся в річку, а Додон зверху давай стріляти. Та там і вбили його.
Зразу ж княгиня веліла відкрити ворота і спустити мости.
Відчинили, мости спустили, Додон з військом в'їхав у місто, музику наперед, і почали гостювать, гулять.
А Бові Королевичу було три годи. От вони там стільки гуляли, Додон захотів побачити її сина, говорить:
— У тебе ж є син, здається, його звуть Бова Королевич, як би його побачити?
Вона приказує нянькам:
— Ану ж бо, приведіть Бову Королевича!
А Бова Королевич уже почув од няньок, що мама зробила недобре діло: десь отця вислала і прийняла собі другого князя. Так він заховався і не схотів бачити Додона. Потім пішли няньки і мамки, почали його силою тягти, але нічого не могли зробити. Він, хоч і три годочки мав, а такий міцний був, як ті богатирі. Все ж притягли його силою. Він.тільки глянув раз на Додона і як рвонувся, вирвався і втік. Уже мали його знайти.
Додон розсердився, відчув, знаться, недовір'я пасинка, зрозумів, що він уже проти нього стоїть.
От Додон живе і все думає: «Як би його знищити того Бову?»
Одного разу прокинувся і говорить жінці:
— Знаєш, що мені снилось сю ніч? Такий сон страшний, що я боюся з тобою жити. Якщо ти Бову Королевича не вб'єш, то я тебе покину. Мені снилось, що я їхав десь полем верхи, а напроти мене Бова Королевич. І як налетів на мене, то так і нашпилив списом — заколов. Я боюсь, щоб цей сон не справдився, потому зведи Бову з світа, інакше я тебе покину.
Що робить? Жалко їй сина. Але ж любить Додона. От вона й говорить:
— Знаєш що, убить своїми руками, пролить кров сина — гріх, жалко. Давай я посаджу його в темницю, будем держать його без їжі, нехай він з голоду помре.
— Ну, давай!
Посадили Бову в тюрму. Сидить він там день, два... А все-таки їй жалко було сина. Призиває вона няньку, була в неї така, називалась Дівка-Чорнявка. От вона призвала Дівку-Чорнявку, дала їй хліба й до хліба і каже:
— На, увечері, як буде темно, занеси як-небудь і передай Бові Королевичу.
Взяла та нянька (а вона сильно любила Бову Королевича, хотіла його визволить) і занесла все в тюрму. Він почав просить її:
— Як будеш виходить, відчини тюремні двері і замкни ворота у двір княжого двору, то я втечу.
Вона відчинила і замкнула ворота. Вночі, як стало темно, Бова вискочив і давай тікать. Брав він путь прямо до моря. Біг він, біг, поки зморився, впав і заснув.
Йшли рибалки ловити рибу і знайшли сонного хлопця. Подивилися — такий красивий, хороший хлопець:
— Давай заберем його з собою!
Забрали його і пішли до моря ловити рибу. Якраз плив корабель. Плив, плив і пристав до берега.
— Що там у вас? Риба є на продаж? — питають.
— Є! — відповідають рибалки.
Ті прийшли, як глянули на того хлопця, так і кинулися:
— Продайте нам його!
А тим рибалкам що, де гроші взять? Краще хлопця продать...
Купці дали добрі гроші, і рибалки продали Бову.
Сів Бова Королевич на корабель і попливли.
Пливли вони, пливли, поки допливли до одного города. В тім городі княжив князь Зіндзівей Андронович. Мав дорослу дочку.
Да...
А в древні часи так було: корабель на пристані стає біля міста, і хто там княжить, князь який, чи що,— посилає послів: «Ідіть подивіться, що на кораблі на продаж є і що вони купляють?» Знаться, торгівля. У них куплять, а своє продавать.
От так пішли люди і від князя Зіндзівея Андроновича. Прийшли на пристань і як глянули на Бову Королевича, то й забули, чого їх князь послав туди. Тільки на Бову дивились і дивились.
Як вернулись, питає князь:
— Що там єсть?
А вони тільки за того хлопця і розказують:
— Такий хлопець, такий хлопець, такий хлопець!
А дочка князева як почула, та:
— Гайда, поїдем побачим!
Зразу ж князь узяв дочку, поїхали. Як побачили Бову Королевича, то й самі забули за все. І причепилися до команди корабля вже:
— Продайте нам його.
Ті не хотять, а ці:
— Ні, продайте, бо арештуєм корабель.
Ну, ті вже не мали що робить, продали Бову Королевича князеві Зіндзівею Андроновичу.
От той князь із дочкою ведуть Бову Королевича до себе та й питають:
— Як тебе звуть, хто ти такий, якого роду?
А він не признається, тільки каже:
— Батько мій музика, а мама прачка.
Та ці знов його випитують:
— Якого ти роду, хто ти такий, чий ти?
— Батько мій музика, а мама прачка.
— Ну,— каже князь,— якщо ти простого роду (а Бова уже виріс, стало йому п'ять років, а здоровий, як дорослий мужчина), то я тебе поставлю старшим на стайні, будеш там коням лад давати.
А він думає: «Це мені й треба, я буду собі коня шукать по своїй силі».
От побув він там на конюшні, роздивився, все взнав, найшов собі коня.
Коли це війна.
А раніше так бувало: коли який-небудь сусідський князь хоче взяти у другого князя заміж дочку, то присилає листа, пише:
«Дай твою дочку за мене заміж, а ні — зараз прийду і військом завоюю, заберу силою».
От присилає і до Зіндзівея Андроновича листа один князь, на прізвище Духопер. А в тім листі просить: «Оддай свою дочку за мене заміж, а якщо не оддаси, то прийду з військом, розіб'ю твоє військо, заберу твою дочку заміж нахалом».
От пішов князь Зіндзівей, засмутився, питає дочки:
— Що будем робить? От так і так.
Вона:
— Н-ні! Нікаких! Нікаким родом не хочу, не йду! (А їй уже Бова сподобався. Хоча він молодий, а красивий, здоровий!)
Той Духопер як прочитав листа, що не згодна дочка йти заміж за нього, враз зібрав своє військо, прийшов, окружив місто і давай визивать — виходь на бій (визивать трубою, що називалась бараний рог).
Зіндзівей зібрав своє військо, вийшов проти тих, а його дочка з Бовою Королевичем вилізли на башту й дивляться.
Почали битися. Раніше не було ще вогнепальної зброї, тільки руками билися, різні шаблі були, навіть сокири. Брали в руки що попало й билися.
Почали битися. Баче Бова Королевич, що вже ті війська душать ці. Він розсердився і каже:
— Я піду на поміч!
Вона не пуска:
— Куди ти підеш? Ти ще малий, чи ти битися вмієш?
— Піду!
Вона не пускає, а він виривається. Вирвався од неї силою і подавсь наниз. Прибіг на конюшню, кінь у нього вже є. Нема чим воювать — нема шаблі, нема меча. Була мітла така — з терну зв'язана дротом міцно. Він схопив у руки ту мітлу, сів на коня і полетів.
Як вилетів за місто, як почав тією мітлою направо і наліво: махне — так і лежать, махне — так і лежать! Пролетів напрольот те військо Духоперове і всіх положив — зробив дорогу. Повернув коня назад і другу дорогу проклав. Ті бачать, що нема де дітися, злякались — і навтьоки! Ці за ними. Розбили, розігнали то військо.
Тоді вже як побачив князь Зіндзівей Андронович, що зробив Бова Королевич, хлопець, батько якого музика, а мама прачка, стрів його з музикою і питає:
— Скажи правду, хто ти такий?
— Батько мій був славний хоробрий князь Гвидон, а мама Мілітриста Кірбітовна, а я Бова Королевич.
— Ага! Он хто ти, хопче! Привели його з музикою.
Там минув день-два чи й три — другий князь, ще й богатир, присилає знову листа, пише: «Оддай дочку заміж, а ні, то розіб'ю твоє військо і силою заберу».
Цей князь був богатир, і батько в нього ще був живий, сильний цар Султан Султанович. Син же називався Маркобрун Султанович. Мав він сильне військо і сам був дужий: голова в нього як пивний казан, між очима п'ятдесят сантиметрів, а очі були, як сито, здорові.
От як прислав він листа до князя Зіндзівея, то всі перелякались. Тільки одна дочка князева не злякалась, бо вже знає, що Бова Королевич — богатир над богатирями, розбив Духоперове військо, вже вона й не боїться.
Відмовила зразу й тому.
Ой той Маркобрун зібрав свої війська, вийшов напроти, ну куди ж там воювать?
А Бова Королевич в кладових свого князя найшов собі богатирський меч, кінь уже в нього є.
Тільки ті війська почали них душить, так він як узяв меч, як сів на коня, як вилетів напроти, і прямо до того князя-богатиря, та так його навпіл і розрубав. А потім почав його війська чистить, розбив, розігнав.
А в першого князя, Духопера, був дід колдун. Уже як Бова Королевич розбив ці війська, той колдун і каже своєму князеві:
— Знаєш що? Чим ти мене нагородиш, коли я зроблю так, що ти візьмеш дочку Зіндзівея за себе заміж?
Він каже:
— Як так? А Бова Королевич?
— Я його вишлю!
— Ну, все тобі буде, тільки зроби!
Зразу ж той колдун написав листа до батька богатиря Маркобруна Султанавича, пише:
«Цей, що дає тобі листа,— той самий, котрий убив твого сина-богатиря і розбив його військо. Візьми його і зроби з ним що хочеш».
Да... Пішов на хитрість!
Потім з тим листом пішов, уліз до князя Зіндзівея Андроновича в хату, прямо в спальню, де князь спить, зробився чистим князем Зіндзівеєм (перевернувся на нього). І вийшов з його спальні якраз, коли всі спочивали. Виніс того листа, признав Бову Королевича і сказав:
— На оцього листа, завези до царя Султана Султановича. Бова подумав, що його просить саме князь Зіндзівей Андронович, якому він служить. А то був колдун.
Узяв Бова Королевич листа, свій меч, свого коня, сів і поїхав.
А той колдун зробився пташкою і полетів уперед.