Ге́рберт Марку́зе (; 19 липня 1898, Берлін — 29 липня 1979, Штарнберґ) — теоретик марксизму, один із представників Франкфуртської школи, філософ, соціолог, психолог, громадський діяч. Німецький єврей за походженням, Герберт Маркузе велику частину свого життя прожив у США, де написав більшість своїх творів англійською.

Біографія Герберт Маркузе народився у єврейській сім'ї у Берліні.

Під час Першої світової війни служив у німецькій армії, доглядаючи за кіньми. Згодом став членом солдатської ради, брав участь у соціалістичному повстанні, очоленому «Союзом Спартака» і врешті-решт розгромленому силами Веймарської Республіки.

Після здобуття ступеня доктора філософії у 1922 році в Університеті Фрайбурга, Маркузе повертається до Берліна де працює продавцем книг. У 1929 він знову з'являється у Фрайбурзі де співпрацює з Мартіном Гайдеґґером. З приходом нацистів, що закономірно перешкодило його роботі над цим проєктом, Маркузе стає членом Франкфуртського інституту соціальних досліджень, очолюваного Максом Горкгаймером і залишає Німеччину того ж року, емігруючи спочатку до Швейцарії, а потім до США (1934).

У 1941 публікує Розум та Революцію — діалектичну роботу, що вивчає Геґеля та Маркса. Хоча Маркузе так ніколи й не повертається до Німеччини, він стає одним із основних ідеологів Франкфуртської школи, разом із Максом Горкгаймером та Теодором Адорно.

Упродовж Другої світової війни Маркузе починає свою роботу в офісі воєнної інформації (Office of War Information (OWI)), де працює над антинацистською пропагандою. У 1943 він переводиться до офісу стратегічних служб (Office of Strategic Services (OSS)), де займається вивченням нацистської Німеччини та проблем денацифікації. Після розпуску OSS у 1945 Маркузе прийнятий американським державним департаментом на посаду голови центрального європейського бюро, яку він обіймає до смерті своєї дружини у 1951.

1952 року розпочинає викладацьку кар'єру як політичний теоретик, працюючи спочатку в Університеті Колумбії та Гарварді, а потім в Університеті Брендейс (Brandeis University) з 1958 по 1965, де він стає професором філософії та політики і, врешті-решт, у Університеті Каліфорнії в Сан-Дієго. Протягом цього часу Маркузе був другом та співробітником історико-соціолога Баррінґтона Мура молодшого та політичного філософа Роберта Пола Уолффа (Robert Paul Wolff).

У повоєнний період, Маркузе продовжує бути найбільш виразно політизованим членом франкфуртської школи, дотримуючись лівого ухилу, і надалі ідентифікує себе як марксиста, соціаліста, та геґельянця.

Критика капіталістичного суспільства у працях Маркузе (зокрема його книги Ерос і Цивілізація (1955), яку часто називають синтезом марксизму і фрейдизму, та Одномірна Людина (1964)) звучала в унісон з ідеями студентського руху 60-х, зокрема лівого крила. Так, завдяки своїм чисельним виступам на студентських демонстраціях, Маркузе охрестили «батьком Нових Лівих» (зрештою, сам філософ недолюблював і відкидав це прізвисько). Його роботи здійснили величезний вплив на інтелектуальний дискурс популярної, масової культури та вчених що її досліджували. У пізніх 60-х та в 70-х, Маркузе читає багато лекцій та промов у США та Європі, помираючи 29 липня 1979, після інсульту пережитого ним під час візиту до Німеччини. Представник другого покоління Франкфуртської Школи, теоретик Юрґен Габермас був разом із ним у його останні дні.

Багато прогресивних дослідників та активістів перебували під впливом Маркузе, наприклад, Анджела Девіс та Еббі Гоффман — автор культової для покоління гіпі «Вкради цю книгу» (Steal This Book). Серед лівих, які критикували його погляди, варто відзначити лівого комуніста Пауля Маттика та марксистку-гуманістку Раю Дунаєвську. Написане Маркузе есе «Репресивна толерантність», у якому він стверджував, що капіталістичні демократії є тоталітарними за своєю суттю, зустріли гостру критику за тезу про те, що всі точки зору, окрім консервативних, повинні сприйматись толерантно.

Герберт Маркузе ніяк не був пов'язаний з літературознавцем Людвігом Маркузе (1894—1971), проте міг мати віддалені кровні зв'язки з берлінським сексологом Максом Маркузе (1877—1963).

Основні твори «Геґелева онтологія та теорія історичности» (Hegels Ontologie und die Theorie der Geschichtlichkeit, 1932) «Розум і революція. Геґель і виникнення соціяльної теорії» (Reason and Revolution: Hegel and the Rise of Social Theory, 1941) «Ерос і цивілізація. Філософське дослідження фройдизму» (Eros and Civilization: A Philosophical Inquiry into Freud, 1955) «Радянський марксизм. Критична аналіза» (Soviet Marxism: A Critical Analysis, 1958) «Одновимірна людина. Дослідження ідеології розвинутого індустріального суспільства» (One-Dimensional Man, 1964) «Заперечення. Нариси з критичної теорії» (Negations: Essays in Critical Theory, 1968) «Нарис про визволення» (An Essay on Liberation, 1969) «Контрреволюція і бунт» (Counter-Revolution and Revolt, 1972) «Естетичний вимір» (The Aesthetic Dimension, 1978)

Видання українською Герберт Маркузе. Одновимірна людина. Дослідження ідеології розвинутого індустріального суспільства [глави з книги] / пер. В. Курганський. // Сучасна зарубіжна соціальна філософія: Хрестоматія. — Київ: Либідь, 1996. — С. 87—134. Герберт Маркузе. Структура інстинктів і суспільство: філософське дослідження вчення Зигмунда Фройда / пер. О. Юдін. — Київ: Ніка-Центр, 2010. — 248 с. — ISBN 978-966-521-531-8

Див. також Франкфуртська школа Неомарксизм Нові ліві

Примітки

Література В. Бушанський. Маркузе Герберт // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с. 426 ISBN 978-966-611-818-2 Роман Тиса. Визволення людини. Нариси з історії суспільної думки XX ст. — Київ: «Вперед», 2023. ISBN 978-617-7699-44-5 Маркузе, Герберт //

Посилання

Твори Маркузе Розум і революція (1941) 33 тези (1947) Одновимірна людина (1964) Конец утопии (1967) По той бік одновимірної людини (1968) Перегляд поняття революції (1968) Революційний суб’єкт і самоуправління (1969) Поразка «нової лівиці»? (1975) Інтерв'ю журналу Crane Bag (1976) Уречевлення пролєтаріяту (1978) Протосоціялізм і пізній капіталізм: до теоретичної синтези, базованої на аналізі Баро (1979)

Про нього

Ґальвано делля Вольпе. Моралізм й утопізм Маркузе (1967) Анджела Девіс. Наследия Маркузе (1998) Лючіо Коллєтті. Післямова до Маркузе (1970) Іштван Месарош. Неґативність у Сартра та Маркузе. Спосіб порушення проблєми залежить від панівної ідеолоґії (2010) Роман Тиса. Герберт Маркузе у пошуках революційного суб’єкта (2021)