Балті́йські краї́ни, балті́йські держа́ви (, , ), також Приба́лтика — держави, що омиваються Балтійським морем. Найчастіше під Балтією розуміють Естонію, Латвію і Литву. З географічного погляду до Балтії іноді також зараховують Калінінградську область Російської Федерації.

Етимологія

Термін «Прибалтика» (тобто при Балтиці, порівн.: Приамур'я, Прикаспій тощо) є похідним від гідроніму Балтика в значенні Балтійське море (). Назва і моря, і балтійських мов, і племен балтів — одного кореня. Його називали латиною  — «міжнародною мовою» середньовічної Європи.

Німецькі народи, що заселили Західну і Північну Європу, за ознакою відносного розташування називали море Східним: , , , . Східні слов'яни ж за часів Рюрика звали це море варязьким, за ім'ям посередників, що «монополізували» вихід до його берегів і торгівлю на ньому. Пізніше варяги «персоніфікували» у російській історії як свеї, і море стали називати Свейським .

При Петрі I в регіоні утвердилася Російська імперія, і Швеція перестала бути господинею всього узбережжя. Море вже не було для росіян чужим, тільки Варязьким або Свейським, але разом з тим, географічно воно не було «Східним» (Ostsee). У підсумку ім'я, взяте з «німецьких» карт, не переклали, а транслітерували. Похідні від «остзейський» — остзейське право, остзейське дворянство тощо — поповнили ряд іншомовних запозичень, модних у петрівську епоху. Загальним ім'ям новостворених у 1713 році губерній Російської імперії Ризької та Ревельської (з 1796 — Курляндської, Ліфляндської та Естляндської) було «остзейські губернії» Військово-статистичний огляд Російської Імперії. Том 7. Остзейські губернії. Ч. I. Курляндська губернія. — СПб.: 1848; Ч. II. Ліфляндська губернія. — СПб.: 1853; Ч. III. Естляндська губернія. — СПб.: 1852 .

Німецькими остзейські губернії були до середини XIX століття не тільки за іменем, а й за мовою. Німецька мова з орденських часів стала тут державною. Після Реформації нею стали користуватись на богослужіннях, вести ділові справи, її викладали в усіх школах тощо. Та з 1841 року почалось «рознімечування Прибалтики». Відбувається ренесанс балтійських мов, національної прози, поезії і водночас ширше застосування російської мови, а в 1884 році Олександр III повернув заснованому псковичами Дерпту ім'я Юр'єв. Тоді ж «переклали на російську» і море, і загальне ім'я губерній: Прибалтійські губернії або ж узагальнено Прибалтійський край СР:

У літературі й публіцистиці до 1917 року поряд з «остзейський/прибалтійський» до регіону застосовувалося і ще одне збірне поняття — Інфлянти. Так у Польщі споконвіку називали територіальні утворення Прибалтики, що колись були під однією польсько-литовською короною. Це положення, втрачене Польщею у своїх війнах XVI століття зі Швецією, було відновлено, коли Царство Польське увійшло до складу Росії; його кордони з Інфлянтами, відповідно, зникли, і вони знову опинилися в єдиному геополітичному просторі. Крім остзейського краю, поняття Інфлянтів також стосувалося Віленської та Ковенської, а також частини Вітебської губернії. Через історичні причини (населення — литовці, поляки, а також білоруси, росіяни та євреї) ні остзейське право, ні німецькомовне лютеранство до цих місць не дійшли, і ці губернії жили за загальними для центральної Росії законами і традиціями.

У контексті районування СРСР отримав широке застосування збережений з дореволюційних часів прикметник «прибалтійський»: Прибалтійський економічний район, Прибалтійський військовий округ, Прибалтійська залізниця. В адміністративно-територіальному поділі Прибалтика включала території Литовської РСР, Латвійської РСР та Естонської РСР, а також Калінінградської області РРФСР.

У 1990-х роках з'явився термін «Балтія». Це слово народилося в ЗМІ, що виходять російською мовою в Латвії. За межами латиської мови термін Baltija не витіснив ні Baltimaad/Balti riigid (країни/держави Балтики) в естонській, ні Pabaltijys (прибалтійський) в литовській. У Європейському Співтоваристві поняття Baltija сприймається як місцевий синонім «Baltic(s)» у сенсі «регіон Балтійського моря». У міжнародних документах «країни Балтії» — вся сукупність країн балтійського узбережжя. Приклад: ,  — єврорегіон «Балтія» у складі: Росія, Польща, Латвія, Швеція, Данія, ЛитваFacts and figures about Euroregion Baltic.

Історія У IX—XX століттях після утворення сусідніх християнських держав Швеції, Данії, Польщі та Київської Русі землі сучасних балтійських країн залишалися «язичницькими» аж до XIII століття. Київська Русь прагнула їх завоювати, а в XI столітті оволоділа деякими землями; почало поширюватися православ'я. У XIII столітті військові ордени ченців, що базувалися на землях лівонців і прусів (Лівонські брати-мечоносці, Тевтонський орден, Лівонський орден) і Королівство Данія, завоювали більшу частину території сучасних балтійських держав та не дозволили естам, куршам, латишам (латгалам), лівонцям, пруссам, надрувцям, селонам, скальвам і земгалам створити власні держави. Створити власну державу вдалося лише литовцям, які проживали найдальше від центрів німецької колонізації. Велике князівство Литовське уклало Кревську унію з Польським королівством у 1385 році і разом протистояло просуванню орденів на схід. Під час секуляризації Тевтонського ордену було створено Прусське герцогство. У її північній частині — на землях литовців — сформувалася литовська історична область Мала Литва.

У XIII столітті на литовських землях почало поширюватися католицтво; естонці та більшість латишів у XVI столітті перейшли з католицтва до лютеранства. Через загрозу з боку Московії, Велике князівство Литовське та Королівство Польське уклали Люблінську унію 1569 року, утворивши Річ Посполиту. З XVI по XVIII століття об'єднана польсько-литовська держава воювала з Королівством Данія, Російською імперією та Шведською імперією за естонські та латвійські землі в Лівонській та Північній війнах. У середині XVII століття Швеція завоювала та заснувала губернії Естляндія та Ліфляндія (за винятком Курляндії, Латгалії). Після Північної війни обидві губернії увійшли до складу Російської імперії, під час поділів Речі Посполитої Російська імперія також анексувала Курляндію, Латгалію та всю Литву.

Міжвоєнний період і незалежність 1918—1940 років

Після закінчення Першої світової війни Литва проголосила незалежність, а . Естонія вже отримала автономію від царської Росії в 1917 році та проголосила незалежність у лютому 1918 року, але згодом була окупована Німецькою імперією до листопада 1918 року. Естонія вела успішну війну за незалежність проти радянської Росії в 1918—1920 роках. Латвія та Литва дотримувалися подібного процесу до завершення війни за незалежність Латвії та війни за незалежність Литви в 1920 році.

У міжвоєнний період три країни, а також Фінляндію та Польщу іноді разом називали державами-лімітрофами (з французької мови), оскільки вони разом утворювали «ободок» уздовж західного кордону Радянської Росії та Радянського Союзу. Вони також були частиною того, що Жорж Клемансо вважав стратегічним санітарним кордоном, усієї території від Фінляндії на півночі до Румунії на півдні, між Західною та Центральною Європою та потенційними більшовицькими територіальними амбіціями.

Усі три балтійські країни пережили період авторитарного правління глави держави, який прийшов до влади після безкровного перевороту: Антанас Сметона в Литві (1926–1940), Карліс Улманіс у Латвії (1934–1940) та Костянтин Пятс під час «Ери мовчання» (1934—1938) в Естонії відповідно. Дехто наголошує, що події в Литві відрізнялися від подій у двох інших країнах, оскільки Сметона мав інші мотиви, а також закріпив владу за вісім років до будь-яких подібних подій у Латвії чи Естонії. Попри значні політичні потрясіння у Фінляндії, жодна така авторитарна фігура не прийшла до влади. Однак у 1918 році вона була втягнута в криваву громадянську війну, чого не було в балтійських державах. Деякі суперечки оточують балтійські авторитарні режими — через загальну стабільність і швидке економічне зростання періоду (навіть якщо мале), деякі історики уникають ярлика «авторитарний»; інші, однак, засуджують таке «вибачливе» ставлення, наприклад, у пізніших оцінках Карліса Улманіса.

Радянська та німецька окупації 1940—1991 років

Відповідно до таємного протоколу в рамках пакту Молотова-Ріббентропа 1939 року, який поділив Європу на німецьку та радянську сфери впливу, радянська армія вторглася до східної Польщі у вересні 1939 року, а сталінський радянський уряд примусив Естонію, Латвію та Литву укласти договори про «взаємну допомогу», які надавали СРСР право розміщувати військові бази в цих країнах. У червні 1940 року Червона армія окупувала всю територію Естонії, Латвії та Литви та встановила нові, прорадянські маріонеткові уряди. Одночасно в усіх трьох країнах у липні 1940 року були організовані сфальсифіковані вибори (до яких дозволяли балотуватися лише просталіністські кандидати), щойно зібрані «парламенти» в кожній із трьох держав тоді одностайно подали заяву про приєднання до Радянського Союзу, а в серпні 1940 року увійшли до складу СРСР як Естонська РСР, Латвійська РСР і Литовська РСР.

Після цього в окупованих балтійських державах почалися репресії, розстріли та масові депортації. Радянський Союз намагався радянізувати свої окуповані території за допомогою таких засобів, як депортації та встановлення російської мови як єдиної мови. Між 1940 і 1953 роками радянський уряд депортував понад 200 000 людей з окупованих балтійських держав у віддалені місця Радянського Союзу. Крім того, щонайменше 75 000 були відправлені в ГУЛАГи. Близько 10 % дорослого балтійського населення було депортовано або відправлено в трудові табори. (Див. червнева депортація, радянські депортації з Естонії, )

Радянська окупація балтійських держав була перервана вторгненням нацистської Німеччини в регіон у 1941 році. Спочатку багато естонців, латвійців і литовців вважали німецьку армію визволителями, сподіваючись на відновлення незалежности кожної з трьох держав, але замість цього німецькі загарбники створили цивільну адміністрацію, відому як Райхскомісаріат Остланд. Під час окупації нацистська влада здійснила ґетто єврейського населення в Литві та Латвії. Було вбито понад 190 000 литваків, майже 95 % довоєнної єврейської громади Литви та 66 000 . Німецька окупація тривала до кінця 1944 року (в Курляндії — до початку 1945 року), коли держави були знову окуповані Червоною армією і радянська влада була відновлена за пасивної згоди Сполучених Штатів і Сполученого Королівства (див. Ялтинську конференцію та Потсдамську угоду).

Відновлення незалежності Наприкінці 1980-х років почалася масова кампанія громадянського опору радянській владі, відома як «Співоча революція». 23 серпня 1989 року Балтійський шлях, двомільйонний людський ланцюг, розтягнувся на 600 км від Таллінна до Вільнюса. На хвилі цієї кампанії уряд Горбачова приватно дійшов висновку, що відхід балтійських республік став «неминучим». Цей процес сприяв розпаду Радянського Союзу, створивши прецедент для виходу інших радянських республік зі складу СРСР. Радянський Союз визнав незалежність трьох балтійських держав 6 вересня 1991 року. Війська з регіону (починаючи з Литви) були виведені з серпня 1993 року. Останні російські війська були виведені звідти в серпні 1994 року. Скрунда-1, останній російський військовий радар у балтійських державах, офіційно призупинив роботу в серпні 1998 року.

XXI століття

Усі три держави сьогодні є ліберальними демократіями з однопалатними парламентами, які обираються всенародним голосуванням на чотирирічний термін: Рійгікогу в Естонії, Сейм у Латвії та Сейм у Литві. У Латвії та Естонії президент обирається парламентом, тоді як у Литві діє напівпрезидентська система, згідно з якою президент обирається всенародним голосуванням. Усі вони є учасницями Європейського Союзу (ЄС) і членами Організації Північноатлантичного договору (НАТО).