Раз за синіми морями, за скляними горами жив собі чоловік. Бідний-бідний! Убогий-убогий!
Був у нього один син Юрко.
А бідний чоловік завжди із чимось має клопіт. Так і цей бідолаха мав біду. В школі діти дражнили хлопчину: «Юрку, Юрку, чи хочеш ти гурку?» Він, неборак, хотів би, та звідки візьме гурку?
Як хлопцеві надокучило слухати ці прозивки, сказав:
— І їстиму гурки, скільки лиш у мене влізе!
І не скінчив школу, а записався у помічники до м'ясника. Тут їв гурок доста! І ріс як з води, і сила прибувала. На той час, як вивчився й дістав «свобідний лист» , таким став, як дуб.
— Но, Юрку,— говорить йому ґазда-м'ясник,— лишайся у мене. Ліпшу роботу ніде не знайдеш. Я звик до тебе, ти до мене. Маю дочку, оженишся і, як постарію, перебереш мою крамницю.
— Ні,— каже Юрко,— я йду світом глядати більше щастя
Так і вчинив. На ті гроші, що дістав од м'ясника, купив собі начиння: ніж, сокиру, точило. Узяв чого їсти в тайстру, вклонився ґазді й рушив у дорогу.
Йде день, другий, третій... В кожному селі заглядаються на нього дівчата: хлопчище порядний! Але Юрко йде все далі й далі. І ось натрапив на пустелю: ні дерева, ні ріки. А дуже велика спека!
Змучився хлопець та мандрує.
Одного дня зустрів у пустелі лева, орла й мурашка. Коло них лежить убитий кінь, і кожне би хотіло спробувати м'яса.
Лев риче:
— Я цар звірів. Кінь мені належить!
— Ні, бо я скорше увидів його,— говорить орел.
А мурашка:
— Я побачила коня!..
Вадяться-сперечаються, і нікому розсудити їх.
У ту хвилину, як Юрко надибав на цю сварку, мурашка таку фляцку левові вліпила, що тому аж зуби зацокотіли... Побачили людину, перестали гризтися і просять:
— Розсуди нас! — ричить лев.
— Розсуди нас! — клекоче орел.
— Розсуди нас! — пищить мурашка.
Подивився хлопець на них і на мертвого коня та й каже:
— Слухайте мене. Я вас поділю, якщо ви погодитесь з моєю дільбою.
— Погодимось!
— То добре.
Узяв ніж і сокиру, засукав рукави. Розрубав коня, вийняв нутрощі і загорнув у шкіру; повідрізувавши м'ясо, склав його окремо; кістки — у третю купку.
— Но,— говорить до орла,— тобі м'ясо треба. Се твоє,— дав йому всі нутрощі.
— Тобі, леве, буде ось,— показав на м'ясо.
— А ти, мур'яночко, залізеш під кістя й гризи, доки зуби не притупиш. Чи ви задоволені?
— Най буде!
Тоді Юрко зібрався в путь, та лев спинив його:
— Чоловіче добрий! Ти вчинив порядок межи нами, і я хочу віддячити.— Вирвав з гриви три волоски й додав:— На, сховай сі волоски. Як пальцями посучеш їх і подумаєш на те, аби статися левом, нараз бажання сповниться.
Узяв Юрко волоски й говорить сам до себе: «Не тяжке діло. Якщо і не придасться, то і не зашкодить».
Прискочив і орел:
— І я хочу віддячити тобі!
Висмикнув зі свого крила перо:
— Коли треба буде море чи ріку перелетіти, потягни оцим пером за вухом і тої ж миті станешся орлом. А як захочеш знову бути чоловіком, лиш проговори: «Доста вже був орлом».
Подякував Юрко левові й орлові та й рушає в дорогу.
— А я що? Я нич? — запищала мурашка.— Хіба я не годна нічим заплатити за мудру пораду? На, прийми й від мене волосок. Сховай, і буде тобі у пригоді. В ньому така сила, що як його пальцями погладиш, то відразу мур'янкою станеш. Світ великий, життя довге...
Подякував Юрко і мурашці, вклонився і йде далі.
Йде пустелею. Почало вечоріти. Раптом бачить — перед ним праворуч і ліворуч море. Кінця йому не видко!
«Що тепер робити? Вертатися назад?»
Зажурився Юрко, а тоді вдарив пальцем у чоло:
«А перо з орла нащо? Спробую, може, з того щось і буде!»
Вийняв перо, потяг поза вухом і... віруєте не віруєте... нараз став орлом!
Летить, летить... Добрі дві години. І долетів до другого берега. А там над водою високий палац з самого срібла-золота. Одне вікно відчинене, а у вікні красна дівчина, якої ще ніколи не бачив.
«Тут, мабуть, живе цар, а се — царева дочка»,— міркував Юрко.
Закружляв над палацом і злетів до дівочої кімнати.
Царівна швидко зачинила вікно й побігла до батька:
— Няньку, ходіть погляньте, який прекрасний орел залетів до моєї світлиці!
Цар прийшов, глянув і каже:
— Справді дуже гарний. Можна дати його до саду, там такого ще не є.
— Ой ні! Се мій, бо залетів до мене.
— Най буде по-твоєму,— засміявся цар і наказав зробити для орла золоту клітку.
Принцеса дуже полюбила птаха. Ходить за ним: годує і поїть. Якось вона захворіла і лягла спати без вечері. А коли смеркалося, орел оглянувся довкола, вийшов з клітки й стався легінем. Сів до столу, повечеряв, випив вина і став коло постелі — милується красою царівни. Як почало розвиднятися, знову обернувся на орла, зайшов у клітку і замкнувся.
Вранці служниця прибирала й похвалила принцесу:
— Добре, що ви поїли вечерю!
Дівчина глянула на стіл: справді, вечеря з'їдена! Чудується: «Хто би міг поїсти!.. Кімната ж була замкнена. Буду гадкувати...»
Як принесли вечерю, що стане й на двох, вона трошки поїла й лишила. Лягла у постіль і не спить. Але десь коло півночі все-таки заснула. А Юрко цього й чекав. Виліз із клітки, стався легінем і смачно поїв: помилувався ще красою дівчини і знову перекинувся в орла.
І цього разу служниця хвалила принцесу за добрий апетит.
А та дає тверде слово, що вже не засне і мусить дізнатися, що тут діється.
Як принесли вечерю, мало їла; лягла спати у постіль і прикинулась, що спить.
Юрко думав, що вона заснула, вийшов із клітки й сів до столу. Поїв і став коло постелі, дивиться на дівчину. А вона все бачила. Коли леґінь хотів був статися орлом і зайти до клітки, вхопила його за руку:
— Хто ти за один? Як сюди потрапив? Сядь і розкажи. Юрко усміхнувся, присів коло дівчини і став розповідати.
Вона слухала, слухала й говорить:
— Я тебе так полюбила, що без тебе і жити не можу! Але боюсь, що мій нянько нізащо не погодиться, аби я була твоєю дружиною. Він цар і сватає за мене королів, князів...
— Якось зробимо...
Домовилися, що Юрко лишатиметься вдень орлом, а вночі будуть зустрічатися.
Відтоді принцесі приносили подвійну вечерю. Батько й мати чудуються:
— Наша донька звикла мало їсти, а тепер їсть за двох!
І видко було на дівчині: розцвіла, як ружа.
Так велося діло із півроку. Але хоч яка довга таємниця, мусить мати кінець, треба про все розповісти нянькові. І таки наважилась. Підготувалася й зайшла до його кімнати. Але й Юрко в подобі мурашки на платті принцеси теж опинився там.
— Добрий ранок, няньку!
— Добрий ранок, доню! Як здоров'я?
— Я здорова і щаслива. Я хотіла би поговорити з вами. Няньку, чи ви не думали, що мені уже час віддаватися?
Цар аж підскочив з радості.
— Донечко моя дорога, я давно цього чекаю. Є для тебе царські сини, молоді царі, герцоги... Вибирай кого хочеш. Я згоден. Знаю, що ти вибереш собі чесного чоловіка.
І почав перелічувати: у того царя такий син, у того — такий, а той цар сам ще молодий і нежонатий... Стільки нарахував, що дівчина не могла і запам'ятати.
— Ви, няньку, сказали, що будете згодні з моїм вибором. Та я вже собі вибрала. Тільки жодного із тих...
— А кого? — скрикнув цар.
— Чесного, мудрого хлопця.— І розповіла про Юрка.
Коли цар почув, що його донька хотіла би піти за простого легіня, скочив на ноги, вхопив шаблю і, якби була не втекла, одрубав би їй голову.
— Геть! — закричав.— Не хочу видіти! Ганьбу мені знаходиш! За простака думаєш іти!..
Дівчина повернулася і лащиться до нього. Кінець кінцем батько пом'якшав і сказав:
— Не дам за такого, але хочу видіти, який ото хлопець, що ти його так любиш.
Не встиг цар проказати своє слово, а Юрко — дурк! — і став перед ним. Цар аж рота роззявив, так зачудувався. Дивіться — леґінь прекрасний! Рідко такого можна бачити. І так спритно з'явився. Каже:
— Добре, доню! Багатства у нас доста. Держава велика. Любиш його? Най буде! Поберіться!
Молоді дуже зраділи. Почали старого цілувати.
Настав день весілля. Було воно дуже багате і славне.
Але ми не будемо марнувати час коло свадьбування, а підемо далі. Юрко досяг того, чого довго шукав: має за дружину гарну дівчину і став царювати.
Одного ясного дня взяв жінку під руку і повів на прогулянку. Дерева й трави зеленіли, квіти цвіли, пташки щебетали. Юркові здалося, що і його життя розцвіло...
Зайшли глибоко в ліс. Раз лиш тхнуло на них неприємним духом. Аж голови запаморочило їм.
— Хотів би я знати,— говорить Юрко,— що то за сопух, звідки? Ану, ходімо у той бік.
Пішли і натрапили на глибоку яму, звідки й чути неприємний Дух.
— Вернімося, тобі може пошкодити,— каже Юрко дружині. Але вона побігла аж до краю ями, бо бачила дуже красиву квітку. Зірвала собі квітку, але ж тої хвилини з'явився бородатий чоловік, схопив її за руку і потяг у яму.
Юрко за ним. Та бородатий дідо перегородив йому дорогу:
— Не смій сюди ступати! Якщо ступиш, злою смертю загинеш!
— А моя жінка?
— Уже не твоя... Більше її ніколи не увидиш!
Юрко зажурився. Вернувся додому й усе розповів старому цареві.
— Я йду шукати жінку, аж би-м і загинув!
Цар умовляє:
— Сину, якщо донька пропала, то хоч ти залишся. Ти вже моя дитина...
Але Юрко вирішив іти; взяв плаття, в котрому колись ходив по світу, відклонився і просто у ліс. Заглядає в яму, а споду й не видно. Не завагався, скочив. Почав падати.
Не пам'ятав, як довго падав. Чи день, чи два... Упав на дно й зомлів. Коли опритомнів, розглянувся навколо й зрозумів, що він у дивній підземній державі. Тут ліс, поле, трава... А немає ні людей, ні звірів і ні птахів — усе обернено на камінь.
Налякався Юрко: «Що се за держава?»
Помалу став на ноги і рушив у путь — шукати жінку.
Йде, йде, йде... Ай-бо всюди лиш одне — каміння!
Понад вечір натрапив на палац. На воротах сторожа, але з каменю. І зброя камінна.
Відчинив Юрко двері й ступив до палацу. Ніде нікого! Так йому сумно, аж плакати хочеться. І ось, коли блукав з кімнати до кімнати, потрапив у світлицю. Розглянувся, а зверху ніби сонце світить — звідкись світло падає. На тому місці, куди впало світло, видно стілець-трон, а в ньому дрімає дуже старий бородатий дідо. Судячи з його лиця, може мати років тисячі дві, а то й три.
А хто то коло діда? Вона! Його жінка! Чеше сиву бороду старому, гладить сиву голову й приспівує так, як коли мати приколисує дитину.
Юрко тихенько приступив до жінки:
— Що ти тут робиш? Вона підняла палець:
— Тихо, бо пробудиш володаря цієї держави!
Тоді Юрко обняв свою жінку й поцілував. Зраділи, розвеселилися.
Дідо розплющив очі й питає:
— А це що за один?
— Мій чоловік, за котрого я тобі говорила. Юрко підступив до діда-царя:
— Айно, се моя жінка. Я прийшов по неї і поведу її до нянька. Дідо гірко усміхнувся:
— Гей, сину, я би й сам хотів її повести... Але се є неможливе діло. Більше свій край не увидите. Тут будете жити й помирати. Сядь, синку, коло мене, і я тобі розповім про сю державу.
Юрко присів, а старий почав:
— Ся держава, де тепер і люди, і звірі, і птахи перемінені на каміння, колись була багата й жива... Я — її цар. Але один змій-чарівник позаздрив і всіх поставив каменем. А мені зробив найгірше: смерть від мене відігнав. Мушу доти мучитись, доки не знайдеться мудрий чоловік, котрий мене визволить. Тут є залізна брама. Через неї веде шлях назад. Ай-бо знай: тої ями, котрою ти впав, більше нема — заросла і стяглася. Лиш залізна брама залишилася. Вона замкнена діамантовим ключем. Та й ключа нема. Його треба дістати, а се може зробити лиш мудрий чоловік. Не так далеко звідси є Чорна держава, десь миль за сімсот. Путь дуже тяжка: треба іти п'ятсот миль звичайною дорогою, сто миль навкарачки, а ще сто — таким вузеньким тунелем, що ледве палець у нього просунеш. Коби знайшовся такий мудрий витязь — але такого на світі не є,— який сю путь годен зробити, то й так ще не все виграв би. Бо ключ лежить у голові змія — в діамантовій шкатулці. Ну що ти скажеш на се, Юрку?
— Я спробую зробити сей шлях!
Попрощався з жінкою і дідом та й рушив у дорогу.
Перші п'ятсот миль того ж дня перелетів орлом. Ай-бо далі дорога ставала все вужчою й вужчою, а потім перед хлопцем відкрилася яма. Тоді Юрко стався чоловіком і навкарачки ліз сто миль.
Найтяжче проходив вузенький тунель. Обернувся на мурашку і почав повзти. Приклав усі сили й переліз.