Дяк (за походженням пов'язане з  — «служитель»): 1. Особа, що допомагає священнику під час богослужіння, псаломщик. З історії Української православної церкви — це світські люди. 2. У Київській Русі — переписувач князівської канцелярії, писар. Дяк і диякон — відмінні поняття.

Псало́мщик — офіційна російська назва (від 1885 року) дяка Православної церкви в Росії. В українській мові цей термін спочатку не прищепився і не вживався в українських православних юрисдикціях за кордоном. Перед відокремленням церкви від держави в Росії псаломщики звичайно вели метричні книги.

Історія дяківства У княжу добу дяки входили до категорії «церковних людей», підлягали т. зв. церковним судам і спочатку утримувалися на кошти церковної громади. Становище дяка визначало місцеве звичаєве право, залежно від єпархії, і навіть парафії, причому дяк був у більшій мірі залежним від громади, ніж священник. Дяки переважно користувалися частиною (раніше третиною, а здебільшого — меншою частиною, за місцевим звичаєм) церковної землі — і третиною інших звичаєвих прибутків від церковної громади та мешкали в церковному будинку. Подекуди дяки отримували натурою або грошима від родини т. зв. «роківщину». Здібніших із дяків іноді висвячували в диякони і священники. Це явище було досить поширене в час, коли підупала духовна освіта. У XVIII ст. таких священників називали в Галичині «дячками». Подекуди, в основному на Центральних і Східних землях, становище дяків займали особи, які перервали освіту в духовних школах, та вихованці братських шкіл.

Спеціальну професійну освіту дяків надавала і надає дяківська (регентська) школа. На Січі існувала на монастирському подвір'ї окрема школа, в одному відділі якої вчили тих козаків, що готувалися на дяків, паламарів.

Практична діяльність дяків Окрема частина діяльності давніх дяків — навчання грамоти: уже з XI століття вчили початкової освіти дітей багатших батьків приватно або усіх при церкві. У XVI–XVII століттях в Україні були широко відомі мандрівні дяки-учителі, які залишали Київську Академію чи інші колегії, — та за умовлену нагороду вчили дітей священників, козацької старшини чи міщан. Їх жартома називали «пиворізами». Перепис 1782 року в Росії припинив інституцію мандрівних дяків: їх прикріплено до певного місця, в якому могли виконувати церковні пісні. У парафіяльних школах до кінця XIX століття вчили переважно дяки-учителі. До їх обов'язків входили церковний спів і читання, керування церковним хором, супровід священика під час виконання душпастирських обов'язків. Інколи дякам надано привілей носити стихар під час церковного служіння (у католиків це вже не практикується). Дяків-учителів у XIV–XVIII ст. ще й називали «дидаскалами».

Примітки

Джерела та література Мицик Ю. А. Дяк // Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк: Вежа, 2000. УРЕ. — К., 1962. — т. 4. Христианство (словарь) / Под общ. ред. доктора філософських наук Митрохин Л. Н. и др. — М.: Республика, 1994. — С. 139, 383. Словник іншомовних слів / За ред. академіка АН УРСР О. С. Мельничука. — К., 1985. — С. 280. Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде життя»-«НТШ»; 1954—1989, 1993—2000. — Т. 7. — С. 2408.

Посилання

Дяк // Дяк //