Іракський Курдистан — курдське державне утворення в складі Іраку, що існує з 1991 року під мандатом ООН. Після повалення режиму Саддама Хусейна 2003 року Іракський Курдистан отримав широку автономію й де-факто став напівнезалежним.
б) «Курдистанський регіон» (, ) — курдське державне утворення у складі Іраку. За новою конституцією Іраку має статус широкої автономії (дещо нагадує положення члена конфедерації); де-факто напівнезалежний.
Територія Якщо етнічний Іракський Курдистан охоплює мухафази Ербіль, Дахук, Сулейманія і Кіркук, а також області Ханекін (мухафаз Діяла), Синджар і Махмур (мухафаз Найнава), з територією 80 000 км² і загальним населенням близько 6 мільйонів мешканців (що становить 1/6 терену та 1/4 населення всього Іраку), то «Курдистанський регіон» — тільки три перші мухафази з територією 38 000 км² і населенням 3,5 мільйони; доля решти територій знаходиться в «підвішеному» стані, хоча передбачалося, що наприкінці 2007 буде проведено референдум, який остаточно визначить їх приналежність. Фактичне становище цих областей також двозначне, так що їх не можна точно назвати ні включеними до складу «Курдистанського регіону», ні виключеними з нього, а скоріше залежними від нього територіями. На особливому положенні знаходиться Кіркук, де позиції курдських партій також досить міцні, але серед місцевого некурдського населення (арабів і туркоманів) у свою чергу сильні антикурдські настрої.
Природні умови Іракський Курдистан відрізняється гірським рельєфом і великою кількістю річок і озер. Річки Великий Заб і Малий Заб перетинають регіон зі сходу на захід. Тигр тече через Курдистан на південь. Найвища гора — Чик-Дар («Чорний шатер»), 3611 м. Площа лісу (наприклад, у провінціях Ербіль і Дахук) — 770 га; курдський уряд проводить інтенсивні лісопосадки.
Клімат Іракський Курдистан має поділ на три природні зони:
рівнинний південь з субтропічними кліматом, м'якими дощовими зимами і спекотним сухим літом з температурою до 40 °C; нагір'я, де літо спекотне, але зими холодні, зі снігом, проте температура майже не опускається нижче 0 °C; високогір'я з холодними зимами, температурами нижче 0 °C і снігом, який остаточно сходить лише в червні — липні.
Історія
Південний Курдистан до входження до складу Іраку
Відповідно до припущень вчених (зокрема О. Л. Вільчевського), територія Іракського Курдистану (трикутник Ербіль — Кіркук — Сулейманія в горах Загросу) стали місцем формування сучасного курдського етносу з іранських (мідійських) племен, які тут проживали. Під Сулейманією знайдений перший відомий текст курдською мовою — так званий «сулейманійський пергамент» VII століття, з невеликим віршем, що оплакує навалу арабів і руйнування ними святинь зороастризму. У 1514 сьогоденний Іракський Курдистан увійшов до складу Османської імперії. У пізньому Середньовіччі на його території існувало кілька напівнезалежних еміратів: Синджар (єзидський емірат з центром у Лалеш), Бахдинан (столиця — місто Амаді), Соран (столиця Ревандуз) і Бабан (столиця Сулейманія). Ці емірати були ліквідовані турками в 1830-х роках. Адміністративно територія Іракського Курдистану становила Мосульських вілайєт. Втім, через слабкість османської влади багатьом племенам, особливо які мешкали у важкодоступних гірських районах, вдавалося зберігати напів- або майже повну незалежність.
Під час Першої світової війни в 1917 англійці зайняли Кіркук, а російські війська — Сулейманію. Російський фронт після цього розвалився через революцію, але англійці на початку листопада 1918 взяли під свій контроль весь мосульський вілаєт. Незабаром англійські окупанти почали стикатися з опором курдів, у справи яких вони активно втручалися. Цей опір, що прийняв масовий характер, очолив Махмуд Барзанджі, що проголосив себе королем Курдистану. Початковою ідеєю англійців було створення в Мосульському вілаєті федерацію племінних курдських князівств, але після створення англійцями Іракського королівства було вирішено приєднати вілаєт до Іраку. Мабуть, вирішальну роль зіграло тут відкриття в 1922 нафти під Кіркуком: для її видобутку англійці мали потребу в стабільності й міцності державної влади, яку племінні князівства забезпечити не могли.
Туреччина деякий час висувала претензії на Мосульський вілайєт, стверджуючи, що англійці окупували його незаконно, тому що умови Мудроського перемир'я 1918 його не зачіпали. Питання було передано на розгляд Ліги Націй. 16 грудня 1925 Рада Ліги Націй ухвалила залишити Мосульський вілайєт за Іраком, прийнявши як основу демаркаційну лінію (т. зв. «Брюссельська лінія»), встановлену роком раніше.
Курдистан при іракській монархії
При передачі Мосульського вілайєта Іраку було продекларовано низку національних прав курдів: так, передбачалося, що чиновники в Курдистані будуть з місцевих жителів, курдська мова стане мовою діловодства, суду та освіти. Нічого цього на ділі виконано не було. Фактично 90 % чиновників були араби, освіта курдською мовою допускалося тільки в початкових школах, в область інвестувалася явно невідповідна до її значення кількість бюджетних коштів, промисловість не розвивалася. Крім того, курди відчували дискримінацію при наймі на роботу, у ВНЗ та військових училищ. Все це викликало невдоволення, помножене на загострено національні почуття.
До 1931 головним осередком національного руху іракських курдів була Сулейманія — столиця Махмуда Барзанджі; після придушення останнього повстання Барзанджі першорядну роль в курдському русі починає грати плем'я Барзан і його вожді — шейх Ахмед Барзані та, особливо, Мустафа Барзані. Під їх керівництвом барзанці піднімають цілу низку повстань проти центральної влади (1931—1932 — шейх Ахмед; 1934—1936 — під керівництвом Халіла Хошаві, і нарешті, найбільше повстання Мустафи Барзані в 1943—1945 роках). Одночасно (1939) виникає націоналістична організація іракських курдів «Хіва» («Надія»), до якої входив ціла низка політичних діячів самої різної орієнтації (від правих лібералів до вкрай лівих), включаючи, наприклад, особистого ад'ютанта регента Іраку майора Іззата Абдель-Азіза (повішений у 1947). Суперечності між правим і лівим крилом «Хіви» призвели до її розколу в 1944 і виділенню з неї лівої партії «Ризгарі курд» («Звільнення курдів»), члени якої разом з членами партії «Шорш» («Революція») в 1946 створили Демократичну партію Курдистану під головуванням Мустафи Барзані.
Вересневе повстання (1961—1975)
Повалення іракської монархії в 1958 на короткий час дало рівноправність курдам і посіяла надії на поліпшення ситуації як у соціально-економічній (аграрна реформа), так і в політичній (автономія) сфері. Розчарування курдів, як і поворот уряду Касема у бік арабського шовінізму, стали причиною Вересневого повстання (1961—1975), під проводом Барзані й ДПК. Офіційне гасло повсталих було: «Демократія Іраку — автономія Курдистану!» Вже в перший рік повстання Барзані бере під контроль всю гірську частину Іракського Курдистану з населенням 1 млн 200 тис. чоловік, яка отримала назву «Вільного Курдистану»; роль влади в ньому спочатку грали органи ДПК, у 1964 були створені «Рада Революційного Командування Курдистану» (парламент) і «Виконавча рада» (уряд). 11 березня 1970 між Барзані й Саддамом Хусейном був підписаний договір, який принципово визнав за курдами право на автономію. Передбачалося, що конкретно закон про автономію буде розроблено протягом чотирьох років за обопільною згодою. Проте 11 березня 1974 Багдад в односторонньому порядку проголосив закон, який не влаштовував курдів (Барзані назвав пропоновану автономію «паперовою»). Передбачалося створення автономії на території Ербільської, Дахукської і Сулейманійської провінцій зі столицею в Ербілі; на цій території курдська мова оголошувалася офіційною, створювалися законодавча (парламент) і виконавча (уряд) ради. Низка положень закону передбачало найщільніший контроль над діяльністю автономною владою уряду. Але курдів найбільше обурило встановлення меж, в результаті чого до складу автономії не увійшла половина Іракського Курдистану, включаючи нафтоносний Кіркук. У Кіркуку, частково у Синджарі уряд вже кілька років проводило енергійну арабізацію, виганяючи курдів і поселяючи на їх місці арабів. У цьому ж руслі сприйняли курди вигнання в Іран на початку 1972 40 тис. курдів-файлі (шиїтів). У результаті Барзані почав нове повстання, яке тривало рік і зазнала поразки після укладення Алжирського договору між Іраком і Іраном (6 березня 1975), що передбачав в обмін на прикордонні поступки припинення Іраном підтримки повстання й спільне з Іраком виступ проти повстанців у разі його продовження.
Епоха Саддама Хусейна
Поразка Вересневого повстання супроводжувалося масовою еміграцією курдів в Іран. У травні 1976 ДПК і новостворений Патріотичний союз Курдистану на чолі з Джалялем Талабані відновили збройну боротьбу, але вона далеко не досягала колишньої сили. На території трьох провінцій була встановлена автономія, яка носила в значній мірі маріонетковий характер. За їхніми межами, проводилася досить жорстка політика арабізації. Так, до 1980 було зруйновано близько 600 курдських селищ і депортовано в особливі селища до 200 000 осіб.
З початком ірано-іракської війни (1980) Іракський Курдистан стає полем бою між іракцями, з одного боку, іранцями і підтримуваними ними іракськими курдами — з іншого. 22 липня 1983 іранці вторглися на його територію, а вже до жовтня, за активної підтримки ДПК і ПСК, контролювали 400 км² в районі Пенджвіна. Новий іранський наступ у Курдистані почалося в березні 1987; іранці й курди дійшли до Сулейманії, але були зупинені на підступах до міста. Але у травні 1988 іракські війська витіснили іранців з Курдистану. У ході цих боїв іракці активно застосовували хімічну зброю як проти курдських воєнізованих загонів (пешмерга), так і проти населених пунктів. Особливо відоме газове бомбардування Халабджі 16 березня 1988.
На кінцевому етапі війни (1987—1988) Саддам Хусейн зробив «чистку» Курдистану, відому як операція «Анфаль». 182 тис. курдів було «анфаліровано» (вивезено на армійських вантажівках і знищено), ще 700 тис. депортовано з Курдистану в особливі табори; за підрахунками Масуда Барзані до 1991 з 5000 населених пунктів у Курдистані було знищено 4500. Села і невеликі містечка зносилися бульдозерами; для того щоб зробити середовище непридатною для проживання, вирубувалися ліси і бетонувати колодязі, Так наприклад був повністю знищений у червні 1989 року 70-тисячне місто Кала-Діза (район Ханекін): населення було вигнано, всі будівлі підірвані динамітом і зруйновані бульдозерами, так що на місці міста залишилося тільки три старих дерева.
Відразу ж після закінчення війни Саддам Хусейн почав масований наступ на пешмерга (25–30 серпня 1988), в ході якого повністю витіснив їх з Іраку до Ірану. Всього було вбито 5 тис. чоловік, 100 тис. жителів втекло до Туреччини.
«Вільний Курдистан»
Курдські партії, які об'єдналися в 1987 в «Національний фронт Іракського Курдистану», знову активізувалися з початком кувейтської кризи 1990—1991 років. Поразка Саддама у Війні в Затоці вилилося в загальноіракське повстання. Масове повстання в Курдистані почалося 5 березня; вже 7 березня була звільнена Сулейманія, 11 березня — Ербіль і 13 березня — Дахук. Зі звільненням Кіркука (20 березня) пешмерга контролювали вже весь етнічний Курдистан.
Проте Саддам Хусейн, до того часу уклав мир з коаліцією, зумів перегрупувати свої сили, перекинув на північ елітні дивізії Республіканської гвардії і несподівано для курдів почав наступ. Особливо дезорганізуючий вплив справили чутки, що іракці знову застосують хімічну зброю. 3 квітня іракці взяли Сулейманію, після чого Саддам Хусейн офіційно оголосив про «придушенні заколоту». У страху перед новим «Анфаль», курди кинулися до кордонів з Іраном і Туреччиною. За оцінкою Генсека ООН в кінці квітня в Ірані перебувало близько 1 млн біженців з Іраку, в Туреччині — 416 тис.; від 200 тис. до 400 тис. ос. шукали укриття у високогірній місцевості Іраку. З районів Кіркук та Ербіль утекло до 70 % населення.