Російська правосла́вна це́рква за кордо́ном (за версією РПЦвУ, Руська правосла́вна це́рква за кордо́ном; скорочено: РПЦЗ, , ) — група самоврядних приходів Східної Церкви, які не визнають над собою опіку Московської патріархії позиціонуючи себе як Руська і Російська Церква за кордоном, що були створені наприкінці 1910-х — на початку 1920-х років унаслідок масової еміграції мільйонів громадян колишньої Російської держави (імперії) і держав (республік) у складі СРСР, головним чином діячів або прихильників антибільшовицького білого руху (за що отримала як одну з неофіційних назв «Біла Церква»); вбираючи в себе всі наступні хвилі російської і радянської еміграції. Довгий час існувала з неврегульованим канонічним статусом, свій нинішній статус має з 17 травня 2007 року з підписанням «Акту про канонічне спілкування». Використовує у своїй літургії візантійський обряд та в деяких парафіях західні обряди (римський), новомосковський ізвод церковнослов'янської мови (але широко поширені місцеві мови) та юліанський календар, хоча деякі парафії використовують новоюліанський календар, є частиною Східної Церкви на Заході.

РПЦЗ була створена на початку 1920-х років як фактично незалежна церковна юрисдикція східного православ'я, спочатку через відсутність регулярних зв'язків між центральною церковною владою в Москві та деякими єпископами через їх добровільне заслання після Громадянської війни в Росії. Ці єпископи разом з іншими росіянами мігрували до західноєвропейських міст та країн, включаючи Париж та інші частини Франції, а також до США та інших західних країн. Пізніше ці єпископи відкинули безумовну політичну лояльність Московського патріархату до більшовицького режиму в СРСР. Формально ця лояльність була оприлюднена Декларацією від 20 липня 1927 р. Митрополита Сергія (Страгородського), заступника патріарших місцевих жителів. Митрополит Київський і Галицький (УПЦ МП) Антоній (Храповицький) був засновником і став першоієрархом РПЦЗ.

Після 80 років розлуки з розпадом СРСР 17 травня 2007 року Російська православна церква за межами Росії офіційно підписала Акт канонічного причастя з Московським патріархатом, відновивши канонічний зв'язок між церквами. Це призвело до розколу, який утворив Російську православну церкву за кордоном — Тимчасову вищу церковну владу, яка залишилася незалежною від Московського патріархату.

Юрисдикція РПЦЗ налічує близько 400 парафій по всьому світу та, за оцінками, більше 400 000 осіб. З них 232 парафії та 10 монастирів знаходяться у США; вони мають 92 000 оголошених прихильників і понад 9 000 постійних відвідувачів церкви. РПЦЗ налічує 13 ієрархів із чоловічими та жіночими монастирями у США, Канаді в Америці; Австралії, Нової Зеландії та Європи.

Історія

ХХ століття Громадянська війна в Росії, що розділила країну лініями фронтів, стала причиною порушення зв'язків між патріархом Тихоном і єпархіями на територіях під контролем білих сил. Така ситуація створювала масу проблем на місцях, так як кількість питань, пов'язаних з церковним життям і вимагали санкції вищої церковної влади, постійно зростала. У травні 1919 року в Ставрополі — на території, що контролювалася Білим рухом, — було утворено Тимчасовий вище церковне управління на Південно-Сході Росії (ВВЦУ ЮВР). Ще перебуваючи в Росії, ВВЦУ ЮВР стало брати на себе вирішення проблем, пов'язаних із зовнішньою діяльністю Російської церкви, через неможливість московської церковної влади контактувати зі своїми зарубіжними місіями і парафіями, Помісними церквами і інославних світом. 2/15 жовтня 1920 року ВВЦУ Півдня Росії в Сімферополі призначило керівником західноєвропейськими російськими церквами архиєпископа Євлогія (Георгієвського) на правах єпархіального архиєрея. Установа ВВЦУ було легітимізовано виданням «Постанови Патріарха Тихона, Священного синоду і Вищої церковної ради» № 362 від 7/20 листопада 1920 року. Хоча зв'язок з Патріархом Тихоном була втрачений, емігранти, як правило, не допускали й думки про перехід в інші Помісні Церкви — занадто незрозумілим і чужим здавався їх церковний побут. Крім створення парафій необхідно було вирішувати і питання про поліпшення богослужіння, про розвиток видавничої діяльності, про створення братств і сестринств, про проповіді. Все це вимагало значних матеріальних засобів, вишукування яких було під силу лише єдиної церковної організації. З'явилися в еміграції політичні партії претендувати на роль об'єднувачів не могли — вони були нечисленні, бідні і роздроблені. Вигнанці потребували священиків не тільки як в звершує Таїнство і хранителів російських традицій, а й як в патріотичних лідерах. Ні грецьке, ні болгарське, ні сербське духовенство не могло взяти на себе ідейне лідерство в російській еміграції, не могло в належній мірі зрозуміти її сподівань. Все це підштовхувало до збереження Тимчасового вищого церковного управління в еміграціїКострюков А. А. Зарубежное Высшее церковное управление в Константинополе // Журнал Московской Патриархии. 2021. — № 3. — С. 68—69.

14 жовтня 1920 року, ще перебуваючи в Криму, ВВЦУ ЮВР постановило, що всі «російські церкви за кордоном» Вище Церковне Управління вважає знаходяться в своєму підпорядкуванні — надалі до встановлення зв'язку з патріархом Московським і всієї Росії. До середини листопада 1920 року в окупований тоді військами Антанти Константинополь (Османська імперія) прибуло і стало на рейді колишні під командуванням Головнокомандуючого Збройними силами Півдня Росії в Криму генерала Петра Врангеля понад 125 кораблів російського і іноземних флотів, переповнені біженцями з Криму в числі близько 150 ти тисяч. Серед них була група архиєреїв на чолі з митрополитом Антонієм (Храповицький). 19 листопада того ж року на борту пароплава «Великий князь Олександр Михайлович» відбулося перше за кордонне засідання ВВЦУ ЮВР, в якому взяли участь митрополит Антоній (Храповицький), митрополит Платон (Рождественський), архиєпископ Феофан (Бистров) і єпископ Веніамін (Федченко). У грудні того ж року ВВЦУ ЮВР було перетворено у Вище російське церковне управління за кордоном (ВРЦУЗ), в підпорядкування якого увійшли не тільки єпископи-емігранти, а й ті частини Російської церкви, які опинилися поза межами колишньої Російської Республіки: численні парафії в Західній Європі, Північно-Американська, Камчатська, Владивостокська єпархії, причому до останньої до листопада 1922 року ставилися парафії в Маньчжурії. Увійшли в Закордонну церква також духовні місії в Китаї, Палестині, Урмии, Кореї і прихід в Тегерані. Разом з тим, єпархії, що опинилися на території міжвоєнної Польщі, країн Балтії та Фінляндії, відмовилися входити в РПЦЗ в значній мірі через політичну позицію, зайняту керівництвом цих країн. Положення російських біженців в Константинополі було досить важким і політично небезпечним (з огляду на тісні відносини між кемалістами і більшовиками), що спонукало російських біженців переміщатися в інші країни, зокрема на Балкани, головним чином в Королівство сербів, хорватів і словенців, де встановився сприятливий для них стійко антирадянський монархічний режим. 21 квітня 1921 року ВРЦУЗ ухвалило рішення про переїзд в Сремських Карловці, де патріарх Сербський Димитрій віддав у розпорядження російських архиєреїв патріаршу резиденцію (колишніх карловацький патріархат). 31 серпня 1921 Архиєрейський собор Сербської православної церкви надав ВЦУ за кордоном право юрисдикції над російським духівництвом, які не перебувають на службі в Сербської церкви. 21 листопада — 3 грудня 1921 року в Сремських Карловцях відбулося Всезагранічное російське церковне зібрання, згодом перейменоване в Собор. На Соборі були прийняті «Звернення до воїнів російської армії», «Послання чадам Російської православної Церкви, в розсіянні і вигнанні сущим», а також «Послання до Генуезької конференції» із закликом не допускати на цю конференцію представників радянської держави. Ряд заяв Собору носив чисто політичний характер, зокрема, заклик до відновлення на російському престолі «законного православного царя з дому Романових» і прямий заклик до світових держав надати допомогу для збройного повалення режиму в РРФСР. Собор утворив Вища російське церковне управління за кордоном (ВРЦУ), яке складалося з Архиєрейського синоду і Вищої церковної ради під головуванням митрополита Антонія, якому було засвоєно звання заступника патріарха. 5 травня 1922 року в Москві в з'єднаному присутності Священного синоду і Вищої церковної ради під головуванням патріарха Тихона було винесено постанову, що визнає існування "Карловацький Собор закордонного російського духовенства і мирян не мають канонічного значення і послання його про відновлення династії Романових і звернення до Генуезької конференції не виражає офіційного голосу Російської православної церкви ". Вище Церковне Управління за кордоном скасовувалося з огляду на те, що воно «захоплюється в область політичного виступу, — а з іншого боку, закордонні російські парафії вже доручені піклуванню проживає в Німеччині Преосвященного Митрополита Євлогія». 2 вересня 1922 Архиєрейський собор в Сремських Карловцях формально виконав волю патріарха Тихона, розпустивши ВРЦУ, але, припускаючи, що указ патріарха Тихона було дано під тиском радянської влади, заснував «з метою збереження правонаступництва Вищої Церковної влади» Тимчасовий закордонний Архиєрейський синод з п'яти чоловік «з обов'язковою участю митрополита Євлогія». Передбачалися регулярні скликання Архиєрейських соборів. Митрополит Євлогій відмовився прийняти на себе владу в Зарубіжної церкви і заявив, що вона повинна належати Архиєрейським соборів, а в перервах між ними Архиєрейському синоду.Цит. по: Попов А. А. Российское православное зарубежье. — М., 2005. — С. 245—246.Шкаровский М. В. Возникновение Русской Православной Церкви Заграницей и религиозная жизнь российских эмигрантов в Югославии // Христианское чтение. — № 4. — С. 106—193.

Після 1923 року стали погіршуватися відносини між Архиєрейським Синодом РПЦЗ і митрополитом Євлогієм (Георгіївським), який все менше озирався на Архиєрейський синод і незабаром припинив поминання митрополита Антонія за богослужінням. Митрополит Євлогій погоджувався визнати за Архиєрейським Синодом тільки моральний авторитет, домагаючись самостійності для себе і своєї єпархії, в той час як Архиєрейський синод наполягав на централізації церковного управління, бачачи свою мету в збереженні єдності Російської церкви в еміграції. Конфлікт підігрівався відмінностями в політичних поглядах між оточенням митрополита Антонія і митрополита Євлогія. 29 червня 1926 митрополит Євлогій демонстративно покинув Архиєрейський собор в Сремських Карловцях. У відсутності митрополита Євлогія Собор ухвалив рішення про виділення самостійної Берлінської єпархії і виведення з його підпорядкування парафій в Південній Америці. Кульмінацією поділу була заборона митрополита Євлогія в священнослужінні рішенням Архиєрейського синоду від 26 січня 1927. Реагуючи на це рішення, митрополит Платон (Рождественський) і четверо з п'яти вікарних архиєреїв Північно-Американської єпархії, також прагнули до самостійного існування, звернулися 31 січня 1927 року до американської пастви із заявою про неканонічність Архиєрейського синоду РПЦЗ. Який заявив про свою підтримку Синоду РПЦЗ єпископ Сан-Францисский Аполлінарій (Кошовий) 1. лютого того ж року був звільнений митрополитом Платоном. 31 березня того ж року Архиєрейський синод РПЦЗ визнав це звільнення неканонічним і доручив єпископу Аполлінарію тимчасове управління новоствореній Північноамериканської єпархією РПЦЗ. У юрисдикції митрополита Платона (Рождественського) перейшли близько 200 парафій, в РПЦЗ залишилися близько 60.