Украї́нське шкільни́цтво в діа́спорі — україномовне шкільництво, зазвичай зорганізоване духовенством та інтелігенцією для дітей емігрантів та біженців, які опинялися з різних причин поза історичною батьківщиною.

Історія

Першими поселеннями поза українськими землями були Банко (середина 18 ст.) і Срем (19 в.) на території нинішньої Юґославії. Тут при греко-католицьких парафіях поставали початкові школи (найстарші з них у с. Руський Керестур і Коцура та в м. Новий Сад). Учителі здебільшого приїжджали з Закарпаття, звідки також одержувано до 1919 року підручники. Деякі початкові школи зберегли навчання місцевою бачвансько-руською говіркою під час королівського уряду Юґославії та за угорської окупації за другої світової війни. Після 1945 уряд соціалістичної Юґославії відкрив для української меншості в Бачці початкові школи (тепер їх 6) та 1 гімназію (Руський Керестур) бачванськоруською мовою, для яких держава видає підручники. У Боснії, де живе значно менше українців, у 1960-х роках уведено для українських дітей в сербо-хорватських школах навчання української мови як предмету. Для цих шкіл останнім часом видають підручники.

США За океаном українські емігранти почали закладати власне шкільництво, коли постали перші релігійно-громадські осередки на нових місцях поселення. У США перша українська доповнююча школа постала при греко-католицькій церкві в Шамокіні (Пенсільванія) у 1893, а згодом виникли й інші: у 1894 було 6 таких шкіл. Ці школи були призначені для навчання української грамоти; вчителями були дяки-вчителі, іноді й священики. Навчання відбувалося поза нормальними годинами в американських публічних школах, а приміщення й підручники були незадовільні. Більшу увагу звернув на українське шкільництво після 1907 єпископ С. Ортинський, який заснував у Філядельфії школу-інтернат та почав видавати підручники для мережі церковних доповнюючих шкіл.

З 1920-х років за єпископа К. Богачевського Українська Католицька Церква почала закладати при більших парафіях цілоденні приватні школи: в 1940 їх було 12 у Філядельфійському екзархаті; в 1965 у 3 українських католицьких єпархіях було 33 початкові і 5 середніх шкіл, у яких вчилося разом 9 тисяч учнів. У 1965 у 2 закарпатських греко-католицьких єпархіях було 33 початкові і 3 середні школи з 7,5 тисяч учнів. У 1970-х pp. І. приватних (кат.) шкіл в США значно зменшилося, зокрема при українських парафіях; у Філядельфійській митрополії 1985 було 28 початкових і 5 середніх шкіл з 4 370 учнями, а в Пітсбурзькій (закарпатській) — 18 шкіл і 2 650 учнів. У цих школах навчання відбувається англійською мовою, а українська мова і культура, іноді релігія — українською мовою (у закарпатських школах лишилося тільки навчання східного обряду).

Українознавча освіта краще поставлена в суботніх школах українознавства, що їх ведуть «Рідні Школи», об'єднані в централі опікунів шкіл українознавства, або товариства молоді під наглядом Шкільної Ради при Українському Конгресовому Комітеті Америки (УККА) (заснована 1953). Усіх цих шкіл у 1960-х роках було понад 50 (більшість мала лише нижчі класи, а деякі — 11 клас, цебто давали середню українознавчу освіту з матурою). 1985 шкіл було 30 (з них 19 повних з матуральними класами), у яких навчалося 2100 учнів. Навчання відбувається українською мовою (є і двомовні) по 5—6 годин тижнево. Шкільна Рада видає власні підручники або користується виданими в інших країнах (Канада, Австралія). Українська Православна Церква має власну мережу недільних шкіл релігії та українознавчих шкіл (1986—87 всіх шкіл 34, деякі дуже малі). При консисторії Української Православної Церкви в США діє також Шкільна Рада. Якщо 1965 приблизно 18 тисяч дітей було охоплено якоюсь формою українознавчого навчання (у тому числі й релігії), то 1985 це число впало до 8 тисяч.

Для вишколу вчителів Шкільна Рада при УККА влаштовує щорічно краєві, регіональні учительські конференції, семінари, двотижневі учительські курси тощо. У 1960-х pp. Шкільна Рада при УККА спільно з АНТШ вела Педагогічні курси, що згодом співпрацювали з Українським Вільним Університетом (УВУ) у Мюнхені. УВУ провадить вишкіл учителів українознавства на щорічних літніх курсах.

Учителі були організовані в учительських громадах.

Про дошкілля — див. Дошкільне виховання.

При СКВУ діє Світова Координаційна Виховно-Освітня Рада (СКВОР), яка координує виховно-освітні справи всієї діяспори в західному світі.

Канада

Українські школи почали закладати в Канаді з кінцем 19 століття: місцеве законодавство в західних степових провінціях сприяло двомовним школам — і їх масово відкривали в фермерських районах на початковому (1- або 2-класному) рівні. Звичайно ці школи були однокімнатними та за числом учнів малочисельні; разом їх було приблизно 250 у трьох степових провінціях (Манітоба, Саскачеван, Альберта) Канади. Згодом, зі зміною в політиці уряду по лінії канадизації емігрантів за Першої світової війни, двомовні англо-українські школи було закрито.

Незважаючи на їх тимчасовість, уряд Манітоби відкрив у 1905 Українсько-руську учительську семінарію () для підготовки вчителів для двомовних шкіл у Вінніпезі (згодом її перенесено до Брендону), яка свого часу випустила таких учителів із 120. Двомовних учителів готували також тимчасово засновані педшколи Альберти й Саскачевану.

Після Першої світової війни української мови і українознавства можна було навчати лише у приватних школах: деякі з них діяли при українських католицьких парафіях як цілоденні школи, інші діяли як доповнюючі — у вільні від навчання дні. Останні організувалися при церквах або культурних і громадських організаціях під традиційною фірмою центральних освітніх установ «Рідна школа» або новітньою — «Українська школа».

Із цих Українська Православна Церква Канади утримувала переважно т. зв. недільні школи: у системі цих шкіл навчалося в 1958 році 18 тисяч дітей (650 учителів), але це число значно зменшилося до 9 тисяч у 1981 році(ледве 10 % усіх дітей шкільного віку) з 510 учителями. Здебільшого це школи початкового рівня; існують ще в більших містах скупчення головно післявоєнної еміграції школи середньошкільного рівня (т. зв. курси українознавства з матурою), в котрих в 1980-х учащало близько 1 200 учнів.

Конґрес Українців Канади намагається координувати організацію, діяльність та програми цих шкіл через крайову (заснована 1971) та провінційні шкільні ради. Крім шкіл, що діють протягом року, в Канаді головним чином церкви і молодіжні організації засновують літні школи і табори для освічення українських дітей та включення їх у місцеву українську громаду.

У Канаді Українська Католицька Церква відкриває щораз більше т. зв. сепаратних шкіл (приватні цілоденні школи, підтримувані урядом) з подовженим днем, у яких додатково вивчають українську мову й культуру. У 1985 році 4 такі школи діяли в Торонто. Натомість, у степових провінціях за бажанням батьків у 1970-х роках постала можливість розвинути двомовне навчання в державних школах на початковому та середньошкільному рівнях. У цих школах ведеться навчання англійською й українською мовами різних предметів (останньою — українознавства та гуманітарних дисциплін, музики, фізкультури тощо).

У 1985 році двомовні школи в Альберті відновили свою діяльність — і охоплювали понад 3 тисячі учнів. Двомовне навчання в Альберті почалося у 1971-му, Саскачевані у 1974-му і Манітобі 1978-му роках.

Деяку українознавчу інформацію давали учням середніх і вищих шкіл українські бурси, т. зв. інститути, що їх почали засновувати в більших містах ще в 1920-х років.; тепер діють 3 православні і 2 католицькі інститути (Едмонтон, Саскатун і Торонто). Отці редемптористи східного обряду вели середню школу типу малої семінарії (Колеґія св. Володимира в Роблині, Манітоба), а в Онтаріо короткочасно діяли в 1960 — 70-х роках середні хлоп'яча (Торонто) і дівоча (Анкастер) школи. З 1950-х років можна було добровільно вивчати українську мову в західних провінціях Канади.

Серед вищих установ духовної освіти в Канаді находяться Колеґія св. Андрея (УПЦК) в Вінніпезі та Семінарія св. Духа (УГКЦ) в Оттаві. Більшість учителів українознавчих шкіл, у тому числі двомовних, набуває освіту на відділах славістики канадських університетів, де українська мова й література добре представлені: Оттава, Торонто, Вінніпеґ, Саскатун, Ріджайна, Едмонтон. Учителі Канади організовані в Об'єднанні Українських Педагогів.

Бразилія Приблизно за того ж часу, що й у Канаді, почали організовувати власне Ш. укр. поселенці в Бразилії. Це були приватні доповнюючі школи по малих «колоніях» (іноді в приватних хатах), які деякий час давали яке-небудь знання грамоти дітям емігрантів. Церква і духовенство були єдиними організаторами цих шкіл. 1913 постав Шкільний союз для нагляду над цими школами, яких було 35 (їв самій муніципії Прудентополіс — 22) з 630 учнями. Між війнами діяло бл. 40 цих шкіл, але з приходом до влади націоналістичного уряду (през. Ж. Варґас) ці школи ліквідовано. Проте збереглися школи, керовані черницями (Сестри Служебниці), португальською мовою. Отці Василіяни відкрили 1935 сер. школу (Малу семінарію) в Прудентополісі. У 1970 — 80-их pp. Сестри Служебниці мали 32 початкові і 3 сер. школи, в яких українська мова вивчається як предмет. Крім цього, існують кінцетижневі, вечірні школи та літні (табори), якими керують організації, церкви та рел. згромадження (Сестри Катехитки).

Аргентина

В Аргентині першу українську школу засновано 1910 року вчителем з Києва Пилипом Баком, але тут українське шкільництво не розвинулося поза рівень додаткових шкілок для вивчення української мови. Існують тільки 4 початкові школи, що ними керують Отці Василіяни, в яких навчання відбувається іспанською мовою; останньо впроваджено українську мову як предмет. Товариство «Рідна Школа» в 1980-их pp. керувало близько 20 доповнюючими школами українознавства, ними піклувалися різні громадські організації: «Просвіта», «Відродження» і Спілка Української Молоді. Ці школи (на 1985) охоплювали заледве 300 дітей. При філії Українського Католицького Університету в Буенос-Айресі діють середні українознавчі курси (т. зв. гімназія).

Парагвай

Основним центром українського шкільництва традиційно був південно‑східний департамент Ітапуа та місто Енкарнасьйон, куди в 1936–1939 роках масово прибували переселенці, переважно вихідці з Волині та Полісся.

Австралія

По другій світовій війні українське шкільництво розвинулося в Австралії. Як і в інших країнах, місцеві церкви, громади і молодіжні організації почали творити суботні українознавчі школи. Їх координували в окремих стейтах стейтові громадські централі — і заснована в 1956 Центральна шкільна рада. Число цих шкіл у 1960 (на рівні початкових і середніх) дійшло до 40 з понад 2-ма тисячами учнів, але в середині 1970-х років воно зменшилося вдвоє. У 1980-х роках знову дещо більше дітей ходить до цих шкіл. У більших школах є також 2-річні педкурси для підготови учителів. Центральна шкільна рада видала низку підручників; деякі з них вживаються і в школах Північної Америки.

Країни Європи

В сх. і центр.-евр. країнах, де перебували українці в діаспорі, поставали укр. школи, як тільки з'являлася достатня кількість дітей чи молоді. У Ґмюнді (дол. Австрія) за війни 1914—18 був табір для укр. виселенців з Галичини, в якому створено укр. початкову школу та гімназію. У таборах укр. полонених у Німеччині (1914—1918), що були під культ.-осв. опікою Союзу Визволення України, існували школи грамотности та разні курси й велася осв. праця серед полонених (Вецляр, Зальцведель, Раштат, Фрайштадт). У Чехії на поч. війни засновано початкову школу в Нуслях б. Праги для біженців з Галичини та гімназію (1917 — 18) в Свято-Божицькому таборі.