Лангоба́рдське королі́вство, або Королі́вство лангоба́рдів (; ) — монархічна християнська держава на Апеннінському півострові. Створена 565 року германським плем'ям лангобардів під проводом Альбойна, які захопили готські землі в Північній Італії. Керувалася виборними королями. Столиця розташовувалася в місті Павія. Панівною релігією було християнство — аріанство (до 653) та католицизм. Офіційною мовою була латинська, простонародними — народна латина і лангобардська. Базовою валютою був римський треміс. Вели війни із Візантійською імперією. Підкорена франками Карла Великого в 774 році, за коронування Дезидерія. Північні терени королівства успадкувала Каролінзька імперія франків, південні — герцогства Беневентське і Сполетське, центральні — Папська держава. Пізня назва — королівство всієї Італії (). Від імені королівства Лангобардії походить назва краю Ломбардія.
Історія
Лангобарди, мабуть, на початку першого тисячоліття проживали на берегах Ельби, потім, в V столітті, стали переселятися на Дунай, і приблизно в цей же час прийняли аріанство.
У 566 в союзі з аварами вони розгромили гепідів і завоювали Паннонію. Звідти лангобарди на чолі з королем Албойном вторглися в Італію, завоювавши її північні території і давши їм своє ім'я — лангобардів (звідси назва Ломбардія).
У 572 після трирічної облоги лангобарди захоплюють Павію і роблять її столицею своєї держави. Це порушило політичну єдність Італійського півострова, який опинився розділеним між лангобардами та візантійцями, згідно з кордонами, що могли змінюватися з часом, враховуючи особливості лангобардського поселення та коливання балансу сил.
Перший король лангобардів Албойн славився незвичайною жорстокістю. Він довірив контроль над Східними Альпами одному зі своїх найдовіреніших військовиків Гізульфу, який став першим герцогом Фріулі. Герцогство з резиденцією у Форум Юлії (в подальшому перейменовано на Фріулі), потсійно воювало зі слов'янськими племенами. Згодом у головних містах королівства були створені інші герцогства: рішення було продиктоване насамперед військовими потребами (герцоги були, перш за все, полководцями, завданням яких було завершити контроль над територією та захистити її від можливих контратак), але воно посіяло зерна структурної слабкості королівської влади Ломбардії.
Зрештою лангобарди поділилися між Великою Лангобардією (північна Італія, що тяжіла навколо столиці королівства, звідси й назва сучасного регіону Ломбардія) та Малою Лангобардією (герцогства Сполето та Беневенто), тоді як території, що залишилися під контролем Візантії, називалися «Романією» (звідси й назва сучасного регіону Романья) і мали своїм центром Равеннський екзархат.
Після вбивства Альбоїна 572 року зібралися на зборах у Павії 35 герцогів, проголосивши Клефа королем. Новий володар розширив кордони королівства, завершивши завоювання Туски та обложивши Равенну. Клеф намагався послідовно проводити політику Альбоїна, метою якої було руйнування правових та адміністративних інституцій, що зміцнилися під час остготського та візантійського правління, ліквідуючи значну частину латинської аристократії, окуповуючи їхні землі та привласнюючи їхні активи. Втім у 574 році він також став жертвою змови його оточення, можливо, спровокованої візантійцями.
Міжкоролів'я
Після цього лангобарди протягом одинадцяти років не обирали короля. Ця нестабільна ситуація, яка тривала з часом, призвела до остаточного краху римсько-італійської політико-адміністративної структури. Герцоги обрали нового короля лише перед обличям небезпеки: Лангобардській державі загрожувала експансія Візантії і Австразії (одне з франкських королівств). Скориставшись періодом анархії, король Гунтрамн переміг лангобардів, анексувавши Аосту та Сузи у 575 році. Ці два міста завжди були слабкими місцями в обороні королівства в північній частині, будучи двома дуже важливими воротами до ІталіїPaolo de Vingo, Aristocrazia e poteri locali nella necropoli longobarde nel Regnum Langobardorum centro-occidentale, in Gausac, n. 34-35, Grup d'Estudis Locals de Sant Cugat del Vallès, 2009.
Війни з франками і візантійцями Третім королем лангобардів став Автарій, син Клефа. Він прийняв титул Флавія, яким мав намір проголосити себе захисником усіх римлян, присутніх на його території: це було чітке посилання, зроблене в антивізантійському ключі. У 585 році він відтіснив франків на територію сучасного П'ємонту та спонукав візантійців вперше з часу вторгнення лангобардів до Італії попросити перемир'я. Після закінчення перемир'я він окупував останній візантійський оплот у північній Італії: острів Комачина на озері Комо.
Для протистояння франків було укладено союз з герцогством баварським, закріплений шлюбом між лангобардським королем і принцесою Теоделіндою. Союз з баварцями призвів до зближення між франками та візантійцями, але Автарію вдалося у 588 році та 590 року, незважаючи на деякі серйозні початкові невдачі, відбити напади франків.
Коли Автарій помер у 591, його вдова Теоделінда стала дружиною Агілульфа, герцога Туринського, який став таким чином королем. Агілульф сповідував аріанство, але його дружина й син були католиками. Вплив королеви на політику Агілульфа був помітним, і основні рішення приписуються їм обомJörg Jarnut, Storia dei Longobardi, traduzione di Paola Guglielmotti, Torino, Einaudi, 1995 , p. 44.
Після придушення повстання кількох герцогів у 594 році, Агілульф і Теоделінда розробили політику консолідації в Італії, закріплюючи кордони за допомогою мирних договорів з франками та аварами. Перемир'я з візантійцями систематично порушувалися, і десятиліття до 603 року ознаменувалося помітним відновленням просування лангобардів. На півночі Агілульф окупував, серед інших міст, Парму, П'яченцу, Падую, Монселіче, Есте, Кремону та Мантую, тоді як на півдні герцоги Сполето та Беневенто розширили володіння лангобардів.
Агілульф зробив кілька символічних рішень, спрямованих як на зміцнення власної влади, так і на її закріплення серед населення латинського походження. Церемонія сходження на престол його сина Адалоальда в 604 році відбулася за візантійським обрядом Також він обрав своєю столицею вже не Павію, а Мілан та Монцу як літню резиденцію, а сам у вотивній короні визначив себе Gratia Dei rex totius Italiae («З Божої ласки король усієї Італії»)Jarnut, p. 43.
Після смерті Агілульфа в 616 році трон перейшов до його неповнолітнього сина Адалоальда. Регентство здійснювала королева-мати Теоделінда, яка доручила військове командування герцогу Сундариту. Теоделінда продовжувала свою політику умиротворення з візантійцями. Але у 624 році повстав королівський швагер Аріоальд, герцог Туринський. Адалоальда було повалено в 625 році.
Аріоальд переніс столицю назад до Павії. Йому вдалося відбити напад аварів у Фріулі, але він не зміг обмежити зростання франкського впливу в королівстві. Після його смерті 636 року вдова Гундеперга стала дружиною Ротарі, шерцога Брешиї, що став новим королемJarnut, p. 56. Останній очолив численні військові кампанії, в результаті яких майже вся північна Італія перейшла під владу королівства. Він завоював Лігурію 643 року, зокрема Геную, Луні, Одерцо, у битві при Скултенні (біля річки Панаро) завдав ніщивної поразки військам Равеннського екзархатуPaolo Diacono, Storia dei Longobardi, a cura di Lidia Capo, Segrate, Mondadori, 1992, IV, 45. Усередині країни Ротарі зміцнив центральну владу на шкоду герцогствам Великої Лангобардії, тоді як на півдні навіть беневетський герцог Беневенто Арехіз I визнав владу короля Ротарі.
Після дуже короткого правління сина Ротарі, Родоальда, герцоги обрали королем Аріперта I, герцога Асті та онука Теодолінди. Таким чином, баварська династія повернулася на престол, що свідчить про перевагу католицької фракції над аріанською. Правління Аріперта насправді відзначилося жорстокими придушеннями аріанства. Після його смерті 661 року заповіт розділив королівство між його двома синами, Перктаритом і Годепертом.
Розділ негайно призвів до протистояння між Перктаритом, який оселився в Мілані, та Годепертом, який залишився в Павії. Останнього підтримав беневентський герцог Грімоальд. Той втрутився зі значними військовими силами, щоб підтримати Годеперта, але щойно він досяг Павії, він убив короля та зайняв його місце. Перктарит втік до аварів. Грімоальд вимушен був боротися з прихильниками поваленого короля. Перктарит перебрався до франків Нейстрії, які напали на Грімоальда в 663 році. У відповідь лангобардський король уклав союз з Австразією. В битві у Рефранкорі, поблизу Асті, він переміг армію Нейстрії і зберіг владуJarnut, p. 58. Того ж року Грімоальд відбив спробу візантійського імператора Константа II відвоювати ІталіюJarnut, p. 59. За цим призначив вірних йому герцогів у Сполето та Фріулі.
Внутрішня боротьба Після смерті Грімоальда в 671 році, Перктарит повернувся з вигнання та поклав край короткочасному правлінню Гарібальда, сина Грімоальда, який тоді був ще дитиною. Він негайно досяг угоди з іншим сином Грімоальда, Ромуальдом I, герцогом Беневенто, вимагаючи його вірності в обмін на визнання автономії його герцогства. Перктарит досяг миру з візантійцями, які визнали суверенітет лангобардів над більшою частиною Італії.
679 року почалося повстання трентського герцога Алагіза, якому король вимушен був передити герцогство Брешію. У 688 році, після смерті Перктарита, Алагіз знову повстав, згуртувавши навколо себе тих, хто виступав проти прокатолицької політики баварців. Його син і наступник, Куніберт, спочатку зазнав поразки та був змушений шукати притулку на острові Комачина; лише в 689 році йому вдалося покласти край повстанню, перемігши та вбивши Алагіза в битві при Коронаті, поблизу Адди.
У VII столітті Папа Римський отримує в Італії дедалі більший вплив, і відносини між королями лангобардів і папами ускладнюються. Їхня боротьба, в якій брали участь і франки, набула характеру затяжної війни.
Смерть Куніберта в 700 році ознаменувала початок серйозної династичної кризи. Сходження на престол неповнолітнього Лютперта було негайно оскаржено туринським герцогом Рагімпертом. Останній переміг прихильників Лютперта — його опікуна Анспранда, герцога Асті, та Ротаріта, герцога Бергамо, у битві під Новарою та на початку 701 року зійшов на престол. Втім він помер лише через 8 місяців, залишивши престол своєму синові Аріперту II. Анспранд і Ротаріта негайно відреагували та ув'язнили Аріперта, повернувши престол Лютперту. Аріперту, у свою чергу, вдалося втекти. У 702 році він переміг Ротаріта і Анспранда у битві при Павії, ув'язнив Лютперта та захопив трон. Невдовзі після цього він остаточно розгромив опозицію: убив Ротаріта та втопив Ліутперта. Анспранду вдалося втекти до Баварії. Невдовзі після цього Аріперт II придушив нове повстання, повстання фріульського герцога Корвула. У 712 році Анспранд повернувся до Італії з армією, зібраною в Баварії. Незважаючи на те, що битва не виявила переможця, Аріперт II втік й невдовзі ойго було вбитоDiacono, VI, 35Jarnut, p. 44. Трон перейшов до Анспранда.
Піднесення Анспранд помер лише через 3 місяці правління, залишивши трон своєму синові Лютпранду. Його правління, найдовше з усіх ломбардських правлінь в Італії, характеризувалося майже релігійною шаною, яку виявляв королю його народ, який визнавав у ньому сміливість, звитягу та політичну далекоглядність. Завдяки цим якостям Ліутпранду вдалося уникнути двох замахів на своє життя.