Діяльність Організації українських націоналістів (ОУН) на Донбасі велася в 1940-х і 1950-х роках. У роки Другої світової війни на Донбасі була розгорнута широка мережа ОУН (б) на чолі з Євгеном Стахівим, активно діяли кілька представників ОУН (м)Джон Армстронг. Географические вариации национализма // Украинский национализм. Факты и исследования. / Пер. С англ. П. В. Бехтина. — М: ЗАО Центрполиграф, 2008. — С. 299—325. — 368 с. — ISBN 978-5-9524-3894-1. Організовані ними підпільні групи піддалися репресіям спочатку з боку німецької адміністрації, а потім і з боку радянських органів держбезпеки, і були повністю ліквідовані наприкінці 1940-х років.
За оцінкою американського політолога Джона Армстронга, в цей період оунівці не мали широкої підтримки на Донбасі через відсутність конструктивної програми, пристосованої до потреб мешканців сходу України, а також через наполегливість у спробах усунення неукраїнських елементів суспільства, хоча були зроблені кроки щодо зміни програми з метою задоволення запитів східних українцівАрмстронг, Джон. Перспективы национализма военного времени // Украинский национализм. Факты и исследования. / Пер. С англ. П. В. Бехтина. — М: ЗАО Центрполиграф, 2008. — С. 325—338. — 368 с. — ISBN 978-5-9524-3894-1.
На початку 1950-х років ОУН (б) повторила спробу розгортання мережі підпільних організацій. Вона досягла деяких результатів у пропаганді ідей націоналізму, проте через ефективну протидію з боку органів державної безпеки загалом успіхи були скромнішими, ніж у 1940-х роках. До 1958 року всі підпільні групи були виявлені та ліквідовані.
Вторгнення німецьких військ на територію Донбасу У 1941 році німецькі війська, швидко просуваючись у напрямку до Донбасу, прагнули у якомога короткий термін здобути контроль над вугледобувними шахтами регіону, який мав важливе стратегічне значення. Як пише американський історик Гіроакі Куромія, спочатку серед місцевого населення переважали патріотичні настрої. Невдалий хід війни та, зокрема, погана організація евакуації, політичний хаос, а також зловживання і репресивні заходи з боку радянської влади щодо «контрреволюційних, антирадянських елементів» сприяли озлобленню населення Донбасу. Відступ Червоної армії та евакуація місцевого керівництва супроводжувалися повсюдною панікою, грабежами та бандитизмом. Так, мали місце випадки побиття міліціонерів, офіцерів і керівних працівників. Дві шахтарські дивізії, імовірно зібрані з людей похилого віку, замість оборони Донбасу збунтувалися і розійшлися по домівках. Направлені в регіон представники ЦК констатували, що немає організованості та дисципліни, «багато засідань і мало відповідальних за виконання постанов центру і власних постанов»Куромія, Гіроакі. Війна і окупація // Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870—1990-ті роки = Freedom and Terror in the Donbas: A Ukrainian-Russian Borderland, 1870s-1990s. — Київ: Основи, 2002. — С. 370—392. — 510 с. — BookSources/9665002325 ISBN 966-500-232-5..
За словами Куромія, жителі Донбасу часто позитивно сприймали прихід німців або щонайменше вважали можливим жити за німецької влади, однак через кілька місяців настрої кардинально змінилися. Вбивства мирних жителів, грабежі та надмірна жорстокість окупантів призвели до того, що їхній режим став сприйматися ще гірше, ніж радянський. За оцінкою Куромія, на цьому тлі різко зросла популярність релігії — і традиційного православ'я, і баптизму; також різко зріс інтерес до всього українського, зокрема, і до націоналістичних ідей. Посилаючись на концепцію спонтанної десталінізації М. Гефтера, Куромія пише, що в умовах війни населення було залишене напризволяще; необхідність прийняття рішень сприяла появі політичних альтернатив нацизму і сталінізму. Однією з доступних альтернатив для жителів Донбасу став український націоналізм. Ця альтернатива знайшла прихильників і серед неукраїнців Донбасу — росіян, греків, татар, кавказців. Наприклад, в Рутченковому діяла підпільна група, що складалася з етнічних росіян. Вона співпрацювала з ОУН, а її члени, згідно з Куромією, сприймали себе громадянами України, які борються і проти німців, і проти комуністівКуромія, Гіроакі. Альтернативи // Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870—1990-ті роки = Freedom and Terror in the Donbas: A Ukrainian-Russian Borderland, 1870s-1990s. — Київ: Основи, 2002. — С. 392—420. — 510 с. — ISBN 966-500-232-5..
Поява на Донбасі ОУН (б) З моменту вторгнення німецької армії на територію СРСР позаду фронту рушили похідні групи ОУН, сформовані з емігрантських кадрів. До їхніх завдань входило встановлення контролю над органами місцевого самоврядування, створення потужних оунівських організацій і ведення націоналістичної пропаганди серед населення окупованих областей УкраїниНікольський В. М. Похідні групи // Підпілля ОУН (б) у Донбасі / НАН України. Інститут історії України. — К., 2001. — С. 19-26. — 178 с. — ISBN 966-02-1961-X..
З точки зору керівництва ОУН, така діяльність мала показати німцям, що народ України підтримує уряд Ярослава Стецька, який проголосив у Львові створення незалежної Української держави. Передбачалося, що в цьому випадку уряд Стецька буде визнано законним представником українського народу. В іншому випадку, створені націоналістичні організації мали продовжити активну діяльність, спрямовану на створення незалежної України. За первісним планом, підготовленим в умовах глибокої конспірації, таємно від німців, оунівське підпілля і батальйон Нахтігаль повинні були захопити найближче велике українське місто (Львів) до підходу німецьких військ, проголосити незалежність України й поставити німецьку владу перед фактом існування української державності. Але через присутність у Львові німецьких військ реалізувати цей довоєнний план не вийшлоУкраїна в Другій світовій війні: погляд з XXI століття. Історичні нариси / Ред. кол.: В. А. Смолій (голова колегії), Г. В. Боряк, Ю. А. Левенець, В. М. Литвин, О. Є. Лисенко (відп. ред.), О. С. Онищенко, О. П. Реєнт, П. Т. Тронько; Рецензенти: О. С. Рубльов, В. Ф. Шевченко. НАН України. Інститут історії України. — К.: НВП "Видавництво «Наукова думка, НАН України», 2011. — Кн. 2. — С. 396—397. — 943 с — ISBN 978-966-00-1162-5.
У вересні 1941 року Третя (Південна) похідна група прибула в Дніпропетровськ і приступила до створення крайової організації. Зі складу групи було виділено один рій, який висунувся в Сталінську область. 8 жовтня рій Василя Болгарського-Булавського у складі 12 осіб прибув до Маріуполя. Члени рою стали працювати поліцаями та перекладачами, Болгарський-Булавський очолив відділ освіти Мар'їнського району. У лютому члени групи були арештовані й вислані з ДонбасуО. Добровольський. Українське відродження на Донбасі в роки Другої світової війни //Діяльність підпілля ОУН на Сході України. Збірник статей / Упорядник Хобот П. В. — Дніпропетровськ: Східноукраїнський дослідницький центр «Спадщина», 2010. — С. 50-68. — 132 с.. За чотири місяці роботи група Булавському встигла створити великі організації в Маріуполі, Горлівці, Волновасі та Костянтинівці. Згодом, з кінця лютого 1942 року на Донбасі почала діяти група під керівництвом Євгена Стахіва та Івана Клима. У цей період створено два керівні центри в Горлівці та в Маріуполі, які об'єднали відповідно північні та південні райони області.
Український історик Володимир Нікольський, перераховуючи керівництво ОУН (б) у Донбасі, крім Стахіва, пише про Михайла Кривошапка (один із основних керівників Сталінської обласної організації, імовірно застрелений поліцаєм в Умані), Володимира Нофенка (був редактором Маріупольської газети, в 1943 році відкликаний з Маріуполя обласним керівництвом), Тимоша (зв'язковий між обласною та маріупольською організаціями, в березні 1943 року відкликаний з Маріуполя), Федора Личмана (зв'язковий між обласною та маріупольською організаціями, заарештований кримінальною службою у Маріуполі), Федора Грицива (вважався рейхсдойче, працював перекладачем у відділі пропаганди, керував радіотехнікою маріупольської організації), Миколу Стасюка (редактор Маріупольської газети та один із керівників міжрайонного керівництва), «Графа» (член міжрайонного керівництва), Степана Кащенка-Держка (член північної похідної групи, організаційний керівник, у 1942 році заарештований гестапо, в цьому ж році помер у в'язниці в Сталіно), Андрія Ірей-Авраменка (керівник маріупольської Просвіти, один з керівників місцевого центру ОУН), Максима Бернацкого (редактор газети «Нове життя» у Ворошиловграді, організатор місцевої Просвіти, в 1945 році засуджений до страти військовим трибуналом)Нікольський В. М. Оунівські осередки в регіонах та їхні кадри // Підпілля ОУН (б) у Донбасі / НАН України. Інститут історії України. — К., 2001. — С. 26-38. — 178 с. — ISBN 966-02-1961-X..
На початку окупації велика частина кадрових оунівців жила і працювала легально. Як пише Нікольський, їхня несподівана поява в місцевих адміністраціях, поліції, господарських організаціях справляла враження не тільки легальності організації, але і, частково, можливої приналежності до окупаційного режиму. В результаті пропагандистської роботи на бік ОУН перейшли місцеві націоналісти, а також інші ідейні противники радянської влади (прихильники Союзу Визволення України, петлюрівці, гетьманці, деякі церковні діячі). Крім цього, до ОУН приєдналися представники інших груп населення, що постраждали від дій радянської влади (наприклад, розкуркулені). На думку Нікольського, частина з них зробила це з корисливих мотивів, вважаючи, що ОУН є представником німецької влади, і до них треба триматися якомога ближче. За даними Нікольського, спочатку приєднувалися до ОУН в основному люди середнього та старшого віку, молоді було мало. Разом з тим, Куромія пише, що за даними радянської розвідки оунівці в основному приймали у свої ряди інтелігенцію (вчителів, лікарів) і молодь.
На першому етапі діяльність організації проходила під гаслами «Україна для українців» і «Україна понад усе», які, за оцінкою Нікольського, часто викликали нерозуміння або навіть вороже ставлення. Надалі від цих гасел представники ОУН (б) відмовилися. Наприклад, Стахів, спершу орієнтувався на режим Франко, після численних бесід з донеччанами став виступати за демократичну, багатопартійну і вільну Україну без дискримінації національних меншин. Цей відхід ОУН від націоналістичної ідеології Куромія відніс до «дійсно значних явищ». Вже 21-24 вересня 1943 року на Третьому Надзвичайному Великому з'їзді ОУН ці та інші зміни, що враховували радянську дійсність, були внесені в офіційні програмні документи ОУН (б). Порівнюючи зміни у програмних документах ОУН (б) і зміст бесід з донеччанами, викладеними Стахівим у своїх мемуарах, Нікольський пише, що не виключається розробка цієї нової програми або її ключових принципів у СталіноНікольський В. М. Версія Є.Стахіва // Підпілля ОУН (б) у Донбасі / НАН України. Інститут історії України. — К., 2001. — С. 56-68. — 178 с. — ISBN 966-02-1961-X..
За спогадами Стахіва, після цього приплив людей в організацію значно посилився, стало більше молоді й робітників, з'явилися представники інших національностей — росіяни, греки, татари. Але найбільш сприятливий час для залучення нових членів вже було втрачено, а через півтора тижня після зміни програми радянські війська вигнали німців з території Донбасу.
Поява на Донбасі ОУН (м) За даними Куромія, представники ОУН (м) спочатку прибули в Сталіно і сформували поліцію, де виконували найжорстокіші німецькі накази. Через два тижні їх вислали у Львів. Добровольський керівниками цієї групи називає Ореста Зибачинського, його дружину Марту Зибачинську-Мойсюк і мельниківця Михальчевського.
За чисельністю мельниківці на Донбасі поступалися бандерівцям. За даними Нікольського, з діяльних осередків ОУН (м) певно відомо лише про маріупольськийНікольський В. М. Висновки // Підпілля ОУН (б) у Донбасі / НАН України. Інститут історії України. — К., 2001. — С. 131—135. — 178 с. — ISBN 966-02-1961-X..
Місцеві організації та їхні кадри