Каджари — тюрко-перська династія перських шахів, що у 1787-1925 роках керували Великою імперією Іран. Походить від назви тюркського племені північного Ірану.
Історія Передумови У результаті тесту ДНК, що був проведений 2007 і доповнений у 2013 роках, представника династії Каджар було визначено як тип J1-Y271395, BigY700 термінальний Y-SNP, який виявлено поки що виключно серед населення Габалинського району сучасного Азербайджану, а саме у жителів с. Нохургишлаг, що свідчить про пряму патернальну спорідненість династії Каджарів безпосередньо з цією популяцією Azerbaijan DNA Project Y-DNA Results . Племінний союз каджарів переселилився із Середньої до Передньої Азії разом із монгольськими завойовниками у XIII—XIV століттях. До Ширвана частина цих племен була переселена при Тимурі та Міран-шахуПетрушевский И. П. Очерки по истории феодальных отношений в Азербайджане и Армении в XVI - начале XIX вв. — Л., 1949. — С. 48.
Документальні джерела як на найраннішного предка династії вказують Кара Пірі-бека Каджара на призвисько «Тозкопаран» («той, що розриває пил») (XV ст. – 1512), що був 1501 року призначений шахом Ісмаїлом I першим Карабаським беклярбекомƏ. Çingizoğlu. Qacarlar və Qacar kəndi. Bakı, “Şuşa”' nəşriyyatı, 2008, s. 326. З цього часу цією провінцію Сефевідської імперії правили представники роду Каджарів до 1702 року (з невеличкими перервами). Син Пірі-бека — Рустам-бек 1513 року отримав цю посаду, після однорічної втрати беклярбекства Каджарами. Після смерті сина останнього Уммат-хана, цей рід розділився на декілька менших родів. Правнука Кара Пірі бека — Халіл-хан, сина беглярбека Шахвердисултана Зіядогли Каджара (1508—1568), що став засновником роду Зіядоглу, наприкінці XVI ст. було призначено шахом Аббасом I Астрабадським беглярбекомНестеров А.Г., Каджар М.И. Каджары Зийадоглу и создание Карабахского беглярбекства в XVI веке. Научный диалог. 2019;(6):351-361. Внаслідок цього відбувся поділ Каджарів на гянджійських і астрабадських, адже інший син Шахвердисултана — Ібрагім-хан Зіядоглу став бекляркбеком Карабаху. Астрабадська гілка зрештою не зберегла прізвище Зіядоглу. Згодом астрбадські поділилися на клани кованлу (кувінлу, кюнлу) — «погоничі баранів» та довалу — «погоничі верблюдів». При цьому, з 1604 року вони обіймали дрібні посади в Астрабадському беклярбекстві. На початку XVIII ст. виокремилися гілки ашагі-баш («нижніх каджарів») і юкарі-баш («верхніх каджарів»). Шах-Кулі-хан спробував об'єднати гянджійських і астрабадських Каджарів, але без значного успіху. Його син Фатх Алі-хан Каджар і онук Мухаммед Гасан-хан Каджар боролися за владу в Астрабаді під час кризи Сефевідської імперії.
Заснування Засновником династії був Ага Мохаммед хан Каджар, очільник племені каджарів. Він почав боротьбу з представниками династії Зендів після смерті у 1779 досить сильного володаря Персії Карім-шаха Зенді. Ага Мохаммед був проголошений шахом у 1787.
У 1794 він захопив останнього представника із Зендів Луф Алі-хана. Внаслідок вдалої кампанії проти Росії та Грузії у 1795-1796 новий шах встановив владу над значною частиною Кавказу. Водночас він переніс свою столицю з Ісфагана до Тегерана, де вона і залишилася.
Найбільш жорстокий і ненависний зі всіх іранських монархів, Ага Мохаммад в кінцевому результаті поклав кінець періоду анархії; він вдало воював проти зовнішніх ворогів, відновив шиїзм як державну релігію.
Убитий у військовому таборі своїми ж слугами в 1797 у місті Шуша (Карабах).
Результат правління першого з Каджарів — зростання військової та політичної могутності Ірану на Кавказі та у Середній Азії.
Розвиток
У часи правління нащадків Ага Мохаммада поступово відбувається політичний занепад держави. Водночас відбуваються суттєві зміни у соціальному та економічному житті Ірану, вплив технологічного прогресу на країну. За часів спадкоємця та небожа Ага Мохаммеда — Фатх Алі-шаха (1798—1834) відбувається розквіт образотворчого мистецтва. За його наказом створена корона шаха, яка з цього часу передавалася у спадок. Цей шах з династії Каджарів відіграв значну роль у розбудові Тегерана.
За часів шаха Фатху Алі іранці, претендуючи на внутрішні області Кавказу (Азербайджан, Грузію, Вірменію і Дагестан) були втягнуті росіянами в тривалу боротьбу, яка закінчилася Гулістанським (1813) і Туркаманчайським (1828) договорами, за якими Іран був вимушений поступитися вищеназваними кавказькими землями.
Наступний володар з династії Каджарів — Мохаммед Шах Каджар (1834—1848) — не залишив значного сліду в історії. Герат, рисова долина на Геріруд, бувши частиною древньої Перської імперії, була захоплена афганцями у 1837—1838. Здійснив декілька невдалих спроб повернути цю територію. При всьому за часів Мохаммад-шаха продовжився розвиток Тегерана як адміністративного й культурного центру.
За Насер ед-Дін-шаха (1848—1896) відбувається соціальна, культурна та політична розбудова Ірану. Будуються нові заводи та фабрики, залізниці, відбувається реформа державного устрою та становлення регулярної армії. При цьому Іран продовжує втрачати територію на користь сусідніх держав і потрапляє під зростаючий тиск європейських держав, особливо Російської та Британської імперій. Кампанії з повернення цієї землі закінчилися британською інтервенцією в Афганістан і визнанням Іраном незалежності Афганістану в 1857.
У 1884 Іран втрачає Мервську оазу на користь Російської імперії.
Проблеми, що виникли за попереднього шаха, торкнулися й Мозаффар ед-Дін-шаха (1896—1907). Почалися масові протести проти абсолютної влади шаха, що паралізувало роботу державних органів та суттєво погіршало економічне становище країни.
У серпні 1906 відкрився іранський парламент — меджліс. 30 грудня 1906 прийнята Конституція Ірану. Відкриття нафти на початку ХХ ст. посилило суперництво Великої Британії та Росії за вплив в регіоні.
Новий шах династії Каджарів — Мохаммад Алі-шах (1907—1909) — спробував відновити владу шахів. 24 червня 1907 він розігнав парламент. Це викликало внутрішні проблеми, соціальне та політичне напруження, остаточну втрату незалежності країни, перетворення її на напівколонію. Тим часом, англо-російське суперництво продовжувалося і в 1907 вилилося в англо-російську угоду (анульована після Першої світової війни), яка розділила Іран на сфери впливу.
У 1909 революціонери — прихильники конституції — скинули Мохаммад Алі-шаха з трону. Конституційний режим було відновлено.
Падіння Ахмад Шах Каджар (1909—1925) став останнім представником династії Каджарів на престолі Ірану. Новий шах не намагався протистояти Меджлісу.
Період, що передував Першій світовій війні, був періодом політичних і фінансових труднощів. У 1911 Морган Шустер, американський фінансист, був запрошений в Іран як фінансовий радник і головний скарбник Ірану. Були здійснені деякі реформи, але конфлікти з росіянами призвели до припинення цієї місії в 1911 — війська Російської імперії вдерлися до країни, в результаті чого Меджліс було розпущено, а конституцію анульовано.
Під час війни Іран окупований Великою Британією і Російською імперією, але залишався нейтральним. Після війни Іран прийнято в Лігу Націй як член-засновник.
У 1919 Іран уклав торгову угоду з Великою Британією, в якій Британія формально ще раз підтвердила незалежність Ірану, але насправді намагалася встановити повний контроль над ним.
У 1921 Іран визнав Радянську Росію, яка відріклася від імперіалістичної політики царизму і відкликала окупаційні сили з Ірану.
У лютому 1921 офіцер іранської армії Реза-хан Пехлеві за допомогою Великої Британії здійснив державний заколот й захопив владу. Ахмад-шах на той час знаходився у Європі. Лише 31 жовтня 1925 Меджліс офіційно оголосив династію Каджарів усуненою. 12 грудня 1925 новим шахом став Реза-хан Пехлеві.
Сучасність Представники роду Каджарів до сьогодні живуть як в Ірані, так й за його межами, займаючі різне соціальне становище.
Населення У 1790-х—1800 роках держава нараховувала близько 4,4 млн осіб, з яких 1,7 млн осіб — кочівників, 1,7 млн осіб осілого населенняBehrooz, Maziar (2023). Iran at War: Interactions with the Modern World and the Struggle with Imperial Russia. I.B. Tauris, p. 54. У 1809 році чисельність населення Азербайджанського вілаєтустановила від 500 до 550 тис. осіб. У 1812 році, населення становило близько 9 млн осіб. У 1850 року чисельність населення становила 10 млн осіб, а 1873 році — бл. 6 млн осіб, у 1917 році — 19 млн осіб, у 1923 році — бл. 9 млн осібFloor, Willem (2005). "Review of The Great Famine and Genocide in Persia, 1917–1919". Iranian Studies. 38 (1): 192–196Messkoub, Mahmood (2006). "Social Policy in Iran in the Twentieth Century". Iranian Studies. 39 (2): 227–252.
22% становило міське населення. У Мешхеді проживало бл. 20 тис. осіб. Шираз на півдні і Тебриз на північному заході нараховували близько 50 тис. осіб, тоді як Ісфаган був найбільшим містом на той час, з населенням близько 200 тис. осібBehrooz 2023, pp. 38–39. Столиця, Тегеран, мала близько 40 -50 тис. мешканців, але лише тоді, коли там перебував шахський двір. Влітку двір переїжджав до прохолоднішої місцевості з пасовищами, як-от у Солтанії, поблизу Хамсе, або в Уджані поблизу Тебриза. Інші жителі Тегерана влітку переїжджали до Шемірана на півночі Тегерана, який розташовувався на більшій висоті і, отже, мав прохолодніший клімат. Ці сезонні переміщення призводили до скорочення населення Тегерана до кількох тисячBehrooz 2023, p. 39.
Голод 1870–1871 років спричинив великі втрати населеня. За оцінками, близько 1/10 населення померло від голоду протягом цих років (бл. 1 млн осіб), хоча дискусію щодо цього тривають досі, дослідники називають різні цифри: від 0,2 до 3 млн осібSeyf, Ahmad (2010), "Iran and the Great Famine, 1870–72", Middle East Studies, 46 (2), Taylor & Francis: 289–306Melville, Charles (December 1988), "Persian Famine of 1870–1872: Prices and Politics", Disasters, 12 (4), Overseas Development Institute: 309–325Okazaki, Shoko (February 1986), "The great Persian famine of 1870–71", Bulletin of the School of Oriental and African Studies, 49 (1), University of London: 183–192. Під час голоду 1917-1919 років померло за різними оцінками від 25% до близько 40% населення Ірану (8—10 млн осіб) через власне голод, недоїдання та спричинені ним хворобиMajd, Mohammad Gholi (2003). The Great Famine and Genocide in Persia, 1917-1919. University Press of America, p. 72.
Символіка Прапор Каджарів складався з зеленого, білого, червоного кольорів,на білій смузі зображувався лев, що тримає в лапі меч, позаду якого видніються відблиски сонця. Зображення на прапорі лева і меча позначали як уряд, так і релігію, а це в свою чергу пояснюється тим, що у Каджарів релігія не була в відриві від держави; і релігія, і влада велися в однаково і організовано.
Одним із найкрасивіших і незвичайних регалій, що збереглися, є золотий егрет у вигляді павича і портретами (медальйонами) з бірюзою (корона, що прикріплюється за типом шпильки) шаха Насер ед-Діна.
1873 року було затверджено гімн Великої Держави Іран, також відомий як «Здоров'я Ша́ха» ( / Саламатіє Шах) та «Вітання Шаха» ( / Саламе Шах), що не мав слів, а музика була написана франко-іранським композитором Альфредом Жан Батистом Лемером.
Устрій До 1906 року була абсолютною монархією, де шахові належала уся влада. Монарх володів абсолютною повнотою законодавчої, виконавчої та судової влади, яка не була обмежена жодними законами. Уряд сприймався як власність шаха, головна функція уряду полягала у зборі податків. Каджарські шахзаде, що загалом панували у всіх сферах управління, були головним чином зосереджені на губернаторських постах, де втілювалися в життя два атрибути шахського уряду, а саме, здійснення влади та збір податків. Зазвичай посади вищих сановнкиів обіймали шахські слуги, за окремими виадками інколи шахзаде. Найближчим слугою шаха був дафтардар (особистий секретар), що очолював службу дафтар-хана-є гомаюнRajabzadeh, H. (2020). "Daftar-ḵāna-ye homāyūn". Encyclopaedia Iranica Online. Brill..