Гама́рник Ян Бори́сович (справжнє ім'я Гама́рник Я́ків Цу́диковичЗапис про народження Якова Цудиковича Гамарника в метричній книзі рабинату по місту Житомиру // ДАЖО. Ф. 67. Оп. 3. Спр. 522. Арк. 439зв–440.; , Житомир, Волинська губернія, Російська імперія — покінчив життя самогубством , Москва, РРФСР, СРСР) — радянський партійний, державний і військовий діяч, армійський комісар I рангу (20.11.1935). Керівник київських більшовиків у 1917–1918 роках. Голова Київського губревкому, губвиконкому та міськради в 1920–1923 роках. Кандидат у члени ЦК КП(б)У в липні 1918 — березні 1919 року. Член ЦК КП(б)У в березні 1919 — квітні 1920 року. Член Бюро ЦК КП(б) Білорусі з 1 грудня 1928 по 5 листопада 1929. Кандидат у члени Центрального Комітету ВКП(б) (1925–1927), член Центрального Комітету ВКП(б) (1927–1937). Член Оргбюро ЦК ВКП(б) з 17 листопада 1929 по 31 травня 1937 року. Член ВЦВК і Центрального виконавчого комітету СРСР. Входить до списку осіб, що підлягають декомунізації в Україні.

Біографія Народився року в Житомирі в єврейській родині сквирського міщанина Цудика Мошковича Гамарника. У 1904–1913 роках навчався в Одеській чоловічій гімназії, заснованій О. П. Ровняковим, закінчив її зі срібною медаллю. З 1909 року підробляв репетиторством.

1914 року поступив у Петербурзький психоневрологічний інститут. У 1915 році перевівся на юридичний факультет Київського університету св. Володимира.

Член РСДРП(б) з вересня 1916 року.

З 1917 року — член, а згодом секретар Київського комітету РСДРП(б). Один із керівників боротьби за встановлення радянської влади в Києві, Член Київського військово-революційного комітету в жовтні 1917 року та під час Січневого повстання в 1918 році. З березня 1918 року — член бюро Харківського губернського комітету РКП(б). За часів Української Держави перебував на підпільній роботі в Одеській, Київській та Кримській більшовицьких організаціях. З травня 1919 року — голова Одеського комітету КП(б)У, член Ради оборони Одеси.

З 1919 року — у Червоній армії, з серпня по вересень 1919 року — член Революційної військової ради (РВР) Південної групи військ 12-ї армії РСЧА, яка в грудні 1919 року здобула Київ. У листопаді 1919 — квітні 1920 року — військовий комісар 58-ї стрілецької дивізії РСЧА.

У лютому — липні 1920 року — голова Одеського губернського комітету КП(б)У, член Одеського губернського революційного комітету.

У 1920 році — відповідальний секретар Київського губернського комітету КП(б)У.

18 жовтня 1920 — липень 1921 року — голова Київського губернського революційного комітету.

У липні 1921 — липні 1923 року — голова виконавчого комітету Київської губернської ради та Київської міської ради.

У вересні 1923 — червні 1924 року — голова виконавчого комітету Приморської губернської ради.

У жовтні 1923 — 15 березня 1926 року — голова Далекосхідного революційного комітету.

У березні 1926 — березні 1927 року — голова виконавчого комітету Далекосхідної крайової ради.

У березні 1927 — 25 жовтня 1928 року — 1-й секретар Далекосхідного крайового комітету ВКП(б).

Одночасно, з квітня 1927 по жовтень 1928 року — член РВР Сибірського військового округу.

1 грудня 1928 — 5 листопада 1929 року — 1-й секретар ЦК КП(б) Білорусі.

Одночасно, з грудня 1928 по жовтень 1929 року — член РВР Білоруського військового округу.

11 вересня 1929 — 20 червня 1934 року — член РВР СРСР.

У жовтні 1929 — 30 травня 1937 року — начальник Політичного управління РСЧА.

Одночасно в жовтні 1929 — 1930 року — відповідальний редактор газети «Красная Звезда».

2 червня 1930 — 20 червня 1934 року — заступник голови РВР СРСР.

2 червня 1930 — 30 травня 1937 року — 1-й заступник народного комісара з військових і морських справ (народного комісара оборони) СРСР. 13 березня — 30 травня 1937 року — уповноважений Народного комісаріату оборони при РНК СРСР.

30 — 31 травня 1937 року — член Військової ради Середньоазіатського військового округу.

Делегат X—XVII з'їздів ВКП(б).

Покінчив життя самогубством у передбаченні репресій проти себе, по «справі Тухачевського». Посмертно реабілітований 6 серпня 1955 року, поновлений в КПРС 7 жовтня 1955 року.

Нагороди Нагороджений орденами Леніна (21.02.1933) та Червоного Прапора (20.02.1928).

Вшанування пам'яті Подільський провулок міста Харків, у 1968–2015 роках мав назву вулиця Гамарника. Попри повернення первісної назви провулку на будівлі 10/2 до вересня 2019 року була пам'ятна табличка із зазначенням, що вулиця названа на честь радянського партійного і військового діяча СРСР Я. Б. Гамарника, зараз демонтована.

У 1964—2016 роках на честь Яна Гамарника називалася вулиця Миколи Сціборського в Житомирі.

2015 року після прийняття Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» прізвище Гамарника Українським інститутом національної пам'яті було включено до списку осіб, чия діяльність підпадає під дію законів про декомунізаціюПідстава: «Учасник Січневого заколоту проти УНР 1918 р., працював у більшовицькому підпіллі в часи Української Держави П. Скоропадського; брав участь в захопленні Києва Червоною Армією в 1919 р., голова Київського губревкому (1920–1921 рр.).»..

Галерея

Див. також Київські навчання 1935

Примітки

Посилання Ян Гамарник. Воспоминания друзей и соратников.  —  : Воениздат, 1978. — 191 с.

Джерела Бойко О. Д. Гамарник Ян Борисович //

Гамарник Ян Борисович // Справочник по истории Коммунистической партии и Советского Союза (1898–1991). Горлов В. М. Я. Б. Гамарник на Україні // Український історичний журнал. — 1989. — № 6 (340). — червень. — С. 110–117.

Київ. Історична енциклопедія. 1917–2000 рр. Київський губернський революційний комітет. Протоколи засідань президії губревкому та накази, постанови, циркуляри відділу управляння // ДАКО, ф. Р-1, оп. 1, спр. 1. — 46 арк. Косовська Лана. Вершити долю столиці киянам не дано чи не дають? // Дзеркало тижня. Україна. — 2003. — № 29. — 1 серпня.  Салій І. М. Обличчя столиці в долях її керівників / Іван Салій; [ред. В. Ковалинський]. — Київ : Довіра, 2008. — С. 48 -49.  — ISBN 978-966-507-226-3. Шаповал Ю. І. Гамарник Ян Борисович //