Посацький Степан Львович (*9 січня 1911 — †20 червня 1985) — український науковець у галузі опору матеріалів, педагог, автор першого підручника з опору матеріалів, написаного українською мовою.
Сім'я Дід Іван Посацький народився на Гуцульщині у Рахові (нині Закарпатська область) у 1841 р. і був учителем. Батько — Лев Посацький народився у с. Стецевій біля Снятина (нині Івано-Франківська область) у Східній Галичині. Лев Посацький (1878—1951) зміг отримати юридичну освіту у Львові та Відні з правом праці у нотаріальних конторах.
Мати — Іванна Губчак (донька отця Ігнатія Губчака) з Калуша; з нею Лев Посацький одружився в 1910 р. У пошуках праці їм довелося переїхати у Західну Галичину у невеличке містечко Ліманова (близько 1800 мешканців у 1900 р.) у південно-східних околицях Кракова. Ліманова була на той час невеличким містечком і досить популярним місцем відпочинку для незаможних краківських міщан, сюди приїжджали помилуватися краєвидами та дихати свіжим гірським повітрям невисоких, покритих ялиновими лісами Бескидів. Напередодні першої світової війни у Лімановій існувала невелика українська колонія вихідців зі Східної Галичини.Степан Львович Посацький. 1911—1985 : до 95-ї річниці від дня народження / Нац. ун-т «Львівська політехніка», Наук.-техн. б-ка; [уклад. Б. С. Посацький; ред. рада: О. В. Шишка (голова) та ін.] — Л., 2005. — 60 с. — (Біобібліографія вчених Львівської політехніки; вип. 37).
Тут у Лева Посацького та Іванни Посацької (1880—1963) народився 9 січня 1911 р. син Степан.
Дитинство Перед початком війни Левові Посацькому вдалося отримати працю у канцелярії нотаріуса Телесніцкого у Делятині і сім'я переїхала туди. З початком першої світової війни його призвали до 36 Коломийського полку оборони крайової в Делятині і після служби в Угорщині, Чехії та на Волині він після розпаду Австро-Угорської монархії повернувся до Делятина осінню 1918 р. Знову став працювати помічником нотаріуса у Делятині, але орієнтовно у 1919 р. сім'я вдруге переїхала у Ліманову, де Лев Посацький працював у канцелярії нотаріуса Ганзінского. Однак там ситуація виявилася несприятливою і довелося шукати праці у Ряшеві у Малопольщі (Східній Галичині). Можна гадати, що родина Посацьких переїхала до Ряшева у 1920 р.
У Ряшеві сім'я Посацьких наймала квартиру на невеликій вуличці Під каштанами біля замку, однак згодом змушена була переїхати на дешевшу квартиру неподалік на вулицю Шопена, 37.
Навчання Степан Посацький закінчив гімназію ім. Ст. Собінського в Ряшеві у 1929 р. і мав намір продовжувати освіту. У тодішній Польщі українцям чинилися всілякі перепони у здобутті вищої освіти, поступити до Львівської чи Краківської політехнік було майже неможливо. Тому багато українців-галичан шукали можливостей вчитися у інших вищих навчальних закладах. Хто мав змогу, виїжджав за кордон, дехто навчався у підпільних українських вищих навчальних закладах, а дехто не знав, що робити далі.Степан Посацький. 1911—1985. / Нац. ун-т «Львівська політехніка», Наук.-техн. Б-ка; [уклад Б. С. Посацький; ред. рада: О. В. Шишка (голова) та ін.] — Л., 2011. — (Біобібліографія вчених Львівської політехніки; вип. 44).
Навчання в Данцигу
У 1922 р. у пресі Галичини з'явилися оголошення про можливість навчатися у Вищій технічній школі у Данцигу, яка мала статус політехніки. Тодішній Данциг (тепер Гданськ у Польщі), де переважало німецьке населення, з 1919 р. був проголошений вільним містом під протекторатом Ліги Націй. Виїзд до Данцига з території Польщі не вимагав закордонного паспорта, курс валюти був рівнозначний польському, на політехніку приймали без вступних іспитів, навчання проводилося німецькою мовою, уклад діяльності вузу був побудований згідно з німецькими університетськими традиціями.
Програма навчання була складена таким чином, щоб поєднувати вивчення теорії з практичними заняттями. Окрім того, абітурієнт мусів перед вступом пройти однорічну практику на виробництві (фабриці чи будові) і таким чином ознайомитися з своєю майбутньою професією. Будучи прийнятим до політехніки, студент мусів виконувати багато креслень практично з усіх навчальних дисциплін, навіть завдання з математики вимагали графічного представлення. Тому ті студенти, які серйозно ставилися до навчання, майже весь час поза аудиторними заняттями проводили у креслярському залі.
Кожен студент отримував тут своє робоче місце і професори та асистенти відвідували креслярські зали згідно з певним розкладом і надавали охочим необхідні консультації. Це мобілізувало студентів до постійної праці, а викладачам дозволяло вести облік «поточної успішності» і мати уявлення про рівень знань того чи іншого студента перед екзаменами. Система іспитів у Данцигській політехніці була розрахована на серйозного і свідомого своєї мети «пруського студента». Не було обов'язкових іспитів по завершенні того чи іншого лекційного курсу у кінці семестру. Для отримання диплому інженера вимагалося скласти два іспити: так званий вступний або попередній і дипломний.Пропам'ятна книга данцігерів. Історичні нариси та спомини колишніх студентів Політехніки Вільного Міста Данцігу 1921 — 1945. — Накладом Архівної Комісії Данцігерів. Філядельфія — Торонто — Нью-Йорк. 1979. — С. 151, 152, 154, 217.
До складання першого іспиту допускалися ті студенти, які прослухали визначені лекційні курси і виконали усі необхідні практичні завдання протягом перших чотирьох семестрів. Склавши перший іспит, студент ставав кандидатом інженерії чи кандидатом механіки, що загалом відповідало освітньому ступеневі бакалавра у американській вищій школі. Протягом наступних чотирьох семестрів студент відвідував лекції і виконував практичні завдання з спеціальних дисциплін згідно з обраною спеціальністю і міг бути допущений до кінцевого іспиту при умові виконання окремої дипломної роботи на задану тему. На будівельному факультеті термін виконання дипломної роботи (проекту) становив шість тижнів. Після прийняття комісією дипломної роботи студент допускався до іспиту і після успішного його складання отримував титул дипломованого інженера ().
Рівень вимог у данцигській політехніці був високим, обсяг занять значним, вимагалося досконале знання німецької мови, тому з українських студентів майже ніхто не вкладався у чотирирічний термін навчання, нормальним вважалося завершення навчання за п'ять років. У данцигській політехніці основна маса студентів була німцями, кожен з яких належав до тої чи іншої «студентської корпорації», тобто громадського об'єднання, сформованого згідно з основними зацікавленнями його членів. Корпорації були політичними чи релігійними угрупуваннями або спортивними чи мистецькими об'єднаннями. Кожна корпорація мала свої барви, гусарського крою уніформи та кольорові кашкети.
Українські студенти теж організували свою корпорацію у 1922 р. і надали їй назву «Основа», згодом формуються корпорації «Чорноморе», «Галич», «Зарево». До корпорації «Чорноморе» в часі навчання на політехніці належав і Степан Посацький. Будівлі данцигської політехніки займали великий квартал у передмісті Лянгфур (нині Вжещ) і студенти часто відвідували пляжі відомого сусіднього курорту Цопот (нині Сопот) — балтійські пляжі нагадували їм про чорноморське узбережжя.
Степан Посацький склав перший іспит у 1932 р. і став кандидатом інженерії, у 1935 р. склав дипломний іспит на будівельному факультеті Технічної вищої школи Вільного міста Данцига (Technische Hochschule Der Freien Stadt Danzig) за спеціальністю «залізобетонні конструкції» та отримав диплом інженера.
Після навчання Однак молодий спеціаліст ще рік залишався у Данцигу, виконуючи різні дрібні проекти і наглядаючи за їх виконанням, оскільки на будівельному ринку Польщі важко було знайти працю за фахом. Повертатися до Ряшева, де проживали батьки, все ж довелося і почалися пошуки праці у самому Ряшеві, його околицях і навіть у Львові. Безпосередньо після закінчення вузу С. Посацький працював інженером-геодезистом у Ряшеві.
Почалися клопоти з визнанням диплому у Польщі, для цього довелося отримати його повторне підтвердження у Данцигу у 1937 р. і повна нострифікація (визнання) була отримана на будівельному факультеті Варшавської політехніки тільки у 1939 р. Незважаючи на формальні клопоти, Степан Посацький займався дрібними будівельними працями, зокрема працював три місяці 1937 р. у Кооперативі інженерських робіт (КІР) у Львові. Цей кооператив заснував у 1931 р. випускник будівельного факультету Данцигської політехніки А. Мілянич, який таким чином допомагав спеціалістам-українцям знайти і виконувати працю за фахом.
Маючи певний фаховий досвід, Степанові Посацькому у 1938 р. вдалося отримати посаду виконавця робіт (виконроба) на будівництві автошляхового моста на ріці Віслок південніше Ряшева містечку Стшижув. Цей міст відносно добре зберігся донині, його конструкція складається з трьох залізобетонних монолітних аркових прогонів. В найближчій околиці через Віслок побудовано декілька подібних мостів, можна гадати, що їх споруджували згідно з «типовим» проектом.
Наступним значним об'єктом, на якому Степан Посацький працював виконавцем робіт, був будинок головної пошти у Ряшеві. Будинок мав складний монолітний залізобетонний каркас, в ході будівництва виникали певні зміни, деякі вузли, зокрема сходи, доводилося заново проектувати безпосередньо на будові. Будинок був загалом завершений у 1939 р. напередодні нападу гітлерівської Німеччини на Польщу, нині існує у дещо зміненому вигляді після пізніших добудов. На добру згадку на завершення будівництва у серпні 1939 р. робітники подарували «вельможному пану інженеру» срібний портсигар.
Після окупації Польщі німцями у вересні 1939 р. Ряшів (перейменований на Райхсгоф) став одним з міст так званого Генерального губернаторства. Степан Посацький став працювати у будівельному відділі магістрату, займався мостінням вулиць і ремонтом будинків. Зокрема, за його участю був відновлений будинок ратуші, який перебував у аварійному стані.
У 1941 р. Степан Посацький одружився з Ольгою Кушнір, донькою греко-католицького священника Євстахія Кушніра з села Гориці над Саном біля Сєняви (повіт Пшеворск). У червні 1942 р. у Степана та Ольги Посацьких народився син Богдан. Сім'я проживала тоді на вулиці Шопена, 37 у трикімнатній квартирі разом з батьками Степана Посацького. Батько — Лев Посацький працював нотаріальним перекладачем.
Після вступу до Ряшева армії СРСР у 1944 р. почалася післявоєнна відбудова, однак для українців знову виникли труднощі з працевлаштуванням, цього разу у новоповсталій Польській Народній Республіці (ПНР). Після тимчасової праці у 1945 р. у Ряшеві влаштуватися на постійну роботу вдалося тільки близько 80 км західніше, Степан Посацький був прийнятий на посаду інженера-виконроба у Державному підприємстві відбудови залізниць у Тарнові, куди щоденно потрібно було їздити до праці. Так продовжувалося до червня 1946 р., коли йому було «запропоновано» виїхати з Польщі до Радянського Союзу.
Переселення до СРСР
Переселення українців з прикордонної до СРСР території (смуга близько 80 км від кордону) почалися ще у 1945 р. і спочатку відбувалися на менш-більш добровільних засадах. Репатріанти могли забирати з собою майно, меблі, худобу тощо. У половині 1946 р. ситуація змінилася, про добровільність уже не згадували і забрати з собою можна було тільки ручний багаж. Саме з кількома валізками і кошиками родина Степана Посацького була привезена 4 червня 1946 р. у кузові вантажівки «полуторки» на ряшівський вокзал і «завантажена» у товарний поїзд. Разом з Степаном Посацьким виїхали його дружина Ольга з сином Богданом і батьки Лев та Іванна Посацькі.
Після тижневої подорожі поїзд прибув 13 червня на станцію Зборів у Тернопільській області. Тут переселенці були фактично кинуті напризволяще і кожен став собі шукати якогось пристановища. Степан Посацький поїхав 19 червня 1946 р. до Львова і випадково зустрів когось з колишніх знайомих. Йому повідомили, що організовується Технологічний інститут і там потрібні працівники з будівельною освітою.
Робота в Технологічному інститут