У різні історичні періоди на території України одночасно використовувалися декілька мов, найчастіше їх було принаймні три: для церкви, для офіційного вжитку та розмовна мова.
Історичні назви Київська Русь За часів Русі, коли паралельно вживалися три мови — церковнослов'янська (самоназва «словѢнскъ ѧзыкъ» — сучасною орфографією «словінський язик») для богослужінь, давньокиївська писемно-літературна (або давньоруська, давньоукраїнська, самоназва «рѹскыи ѧзыкъ» — сучасною орфографією «руський язик») для офіційного діловодства, та п'ять розмовних діалектів (два з них — києво-поліський та галицько-подільський — утворили українську мову) — розмовна мова Півдня Русі мовцями найімовірніше називалася «руським язиком» або «руською бесідою», тобто вживалася та сама назва, що й для відмінної від неї давньокиївської писемно-літературної мови"а Словѣнескъ ӕзыкъ и Рускыи ѡдинъ" - У «Іпатіївському літописі» за 898 р. Іван Огієнко. Історія української літературної мови . Історичний розвиток української мови . . Ю. Шевельов називає цей період розвитку української мови «давньоукраїнським».
Велике князівство Литовське У Великому князівстві Литовському так само одночасно вживалося кілька мов — церковнослов'янська для богослужінь, канцелярська (актова) мова Великого князівства Литовського (або західноруська писемна мова, староукраїнська мова, старобілоруська мова, писемна українсько-білоруська мова, книжна українсько-білоруська мова, самоназва «рускыи єзыкъ» — сучасною орфографією «руський єзик») для діловодства, та розмовна українська мова — самоназвою розмовної мови півдня Великого князівства Литовського була назва «руський язик» або «руська мова», а також «про́ста мова» (тобто вживалася та сама назва, що й для відмінної від неї офіційної канцелярської мови ВКЛ). Ю. Шевельов називає цей період розвитку української мови «ранньосередньоукраїнським».
Річ Посполита У Речі Посполитій також одночасно вживалося декілька мов — латинська, польська, церковнослов'янська мови (у І. Ужевича — «lingua sacra» тобто «священна мова»), староукраїнська писемна мова, що увібрала в себе елементи розмовної української, а також церковнослов'янської, латини та польської (самоназви «руська мова», «про́ста мова», у І. Ужевича — «lingua popularis» тобто «народна мова») та відмінна від староукраїнської писемної розмовна українська мова (її самоназвами були так само «руська мова», «про́ста молва», «про́ста мова»). За Ю. Шевельовим цей період у розвитку розмовної української мови є «середньоукраїнський».
Гетьманщина У Гетьманщині українську мову називали «руською», «малоруською» або «козацькою мовою»Передмова до читальника // Величко С. В. Літопис. Т. 1. / Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991..
Російська імперія У Російській імперії українську мову офіційно називали «малоруською мовою» або «наріччям», «малоросійською мовою», «південноруською мовою», «південноросійською мовою» тощо. За Ю. Шевельовим XVIII ст. є «пізньосередньоукраїнським» періодом у розвитку української мови, а XIX-XXI ст. — «сучасним» періодом.
Також у різних регіонах та в різні часи побутували назви «російська бесіда» (на позначення саме української мови, а не мови росіян), «простий руський діялект», «русинська мова», «руснацька мова», «русняцька мова», «угроруська мова», «карпаторуська мова», «підкарпатське наріччя», «козача мова», «рідна кубанська мова», «наша мова», «простонародна мова» тощо. Іноземцями зрідка вживалися також назви «черкаська мова», «сарматська мова», «роксоланська мова».
Австро-Угорщина Історично найвживанішою назвою української мови до середини XIX ст. була назва «руська мова».
Латиною українська мова («руська мова») називалася «lingua ruthenica» / «lingua ruthena», від латинської назви Русі «Ruthenia» та українців (русинів) «Rutheni» (звідси , , , та слов'янські , ).
«Русинською мовою» () вперше українську мову («руську мову») назвали поляки (це польський прикметник від попередньої самоназви українців «русини»). В Австрійській імперії та з 1867 р. в Австро-Угорщині німецькою українська мова називалася «Ruthenische Sprache».
Нижче подано зведену таблицю мов, що їх використовували в Україні, за Ю. Шевельовим (з зазначенням варіантів назв).
Порівняльна таблиця + Літературні та розмовна мови в Україні, історичні назви мов Періоди(за Ю.Шевельовим) Назви за сферами вжитку (стилями) Церковна мова (мова релігійної літератури) Писемна (книжна, світська) мова Розмовна мова IX-XI ст.(протоукраїнський період) старослов'янська мова«словѢнскъ ѧзыкъ»(варіанти: давньослов'янська, церковнослов'янська, давньоцерковнослов'янська, староцерковнослов'янська, давньоболгарська, староболгарська, словінська) протоукраїнська(За Ю.Шевельовим два діалектні угруповання південне та північне. Частина останнього з часом увійшла до процесу формування білоруської мови) середина XI — кінець XIV ст. (давньоукраїнський період) церковнослов'янська руського ізводу (інша назва: українського ізводу; варіант: старослов'янська) давньокиївська писемно-літературна (варіанти: давньоруська, давньокиївська літературна, давньоукраїнська; іноді: старослов'янська, церковнослов'янська, староукраїнська, давньосхіднослов'янська) давньоукраїнська (застаріла назва: південноруська; варіант: давньоруська) початок XV — середина XVI ст. (ранньосередньоукраїнський період) церковнослов'янська українського ізводу (варіант: старослов'янська) канцелярська (актова) мова Великого князівства Литовського, староукраїнська літературна, книжна українсько-білоруська (застарілі назви: західноруська, західноруська писемна мова; варіант: українсько-білоруська ділова)староукраїнська (іноді: давньоукраїнська, середньоукраїнська) 1387-1420 церковнослов'янська з місцевою специфікою мова з українською основою, часто поліською 1420-1480модифікована (Євтимієва) церковнослов'янська мова 1480-1575 з білоруською основою, іноді поліською кінець XVI — початок XVIII ст. (середньоукраїнський період) церковнослов'янська українського ізводу (варіанти: слов'яноруська, слов'янська «славенская», старослов'янська, слов'яноукраїнська) староукраїнська літературна, книжна українська (застарілі назви, варіанти: руська мова, проста мова; іноді: книжна українсько-білоруська) з 1575 року Мелетієва редакція (1619 р. кодифікована Мелетієм Смотрицьким). унезалежнення від білоруської Історичне протиставлення: «языкъ славеноросский» «прóстая мова» XVIII ст. (пізньосередньоукраїнський період) церковнослов'янська московського ізводу; на Західній Україні (греко-католиками) зберігається український ізвод староукраїнська літературна, книжна українська (варіант: проста мова)(Занепад староукраїнської літературної мови, поширення слов'яноруської, мова Г.Сковороди. Поширення російської мови.) з кінця XVIII ст.(сучасний період) церковнослов'янська (ізвод залежить від підпорядкування церкви. В наш час УПЦ—КП, УАПЦ, УГКЦ практикують переважно український ізвод, УПЦ (МП) — московський ізвод) українська, українська літературна (застарілі назви: малоруська, малоросійська, південноруська, руська) українська
Сучасна загальновживана назва мови
Сучасна назва мови — «українська мова» — є історично недавньоюМ. Ломоносовъ. Россїйская грамматика. — СПБ: Императорская Академїя Наукъ, 1757. - С. 51. (Глава 5, О ПРАВОПИСАНІИ. § 108. )Мовний код культури . Русь-Мала Русь-руський народ у другій половині XIII-XVII ст. (назви української мови) . Максимович Михайло Олександрович . Кубань — Украина: вопросы истории и политики . Національна свідомість закарпатських українців у ХХ столітті... - Павло Чучка . Джерелознавство. Преса Галичини, Західної України, Буковини і Закарпаття у 1900-1939p.p. . Нариси з історії Кубані . Україна - наша Батьківщина! . "Руська Бесіда“ (Буковина). Обговорення питань, пов'язаних з українською мовою, в Східній Галичині у першій половині XIX ст.. Наші назви: Русь — Україна — Малоросія . : на Закарпатті цю назву почали використовувати у 20-х — 30-х р.р. XX ст.
Хоча назва — «Україна» — вперше зафіксована в «Іпатіївському літописі» ще в 1187 р., словом «Оукраїна»(читається як Україна) у стосунку до поняття прикордонних укріплень Русі чи до земель різних князівств(таких як Рязанська "Оукраїна", Переяслівська "Оукраїна", Псковська "Оукраїна"), але не мала етнічного сенсу. Уривок з літопису про смерть Володимира Глібовича: "…и плакашася по нем всі переяславци… бе бо князь добр и крепок на рати… и о нем же оукраина много постона…", що означає що по князю тужив весь Переяслівський край(тобто князівство) та прикордонна застава на східній межі Переясловського князівства, де він і помер в битві проти половців. Термін «українська» до мови широко почав вживатися лише у XIX ст. (наприклад, у Т. Шевченка — у 1854 р. паралельно з назвою «наша мова»Тарас Шевченко про мову . , у Східній Галичині з 1849 р.Головацькій Я. «Розправа о язиці южно-руском и єго нарічіях». — Львів, 1849.- С. 17-18, 20-27.: «Нарід, заселяющий Южную Русь, Галичину и Сіверо-восточний закуток Угорского королівства в више описаних границях говорит одним і тимже язиком, котрий називаєся у себе і у сусідів украинским, малоруским (южно-руским) або таки руским»)
Історично найвживанішими визначеннями української мови були:
«руська мова» (а також численні варіанти на кшталт «руський язикъ», «рускии языкъ», «роускии языкъ», «мова руская», «слови руски», «руске писмо», «річ руская», «про́стии рускій діялектъ», «руська бесіда», «русьскыи ѩзыкъ» тощо). Такі назви використовувалися на всіх історичних українських землях без винятку. «малоросійська мова» (а також такі форми як «малоруська мова», «малоросійське наріччя», «малоруський язик», «малоруська бесіда», у М. Лучкая латинська назва — «lingua parvo-russica» «малоросійська мова» тощо). Ці назви широко використовувалися у Центральній та Східній Україні, на Східній Галичині та Закарпатті. До XIX ст. такі назви не вважалися образливими — «Малою Росією» від 1303 р. у церковній традиції називалося спочатку Галицько-Волинське князівство, потім цю назву було перенесено на лівобережну Гетьманщину, а згодом на всю Україну (на землі в складі Московії / Російської імперії і в Австро-Угорщині). «русинська / рутенська мова» від приєднання Східної Галичини до імперії Габсбургів; ця назва спочатку вживалася у Східній Галичині та у Північній Буковині, а в кінці XIX ст. була прийнята у Закарпатті, витіснивши назви «руснацька / русняцька бесіда / мова / язик». Назва «русинська мова» була офіційною, народна назва мови залишалася попередньою — «руська мова». «про́ста мова», що вживалася в середні віки щодо розмовної української мови, на відміну від літературних церковнослов'янської та книжної українсько-білоруської мови. «південноросійська», «південноруська», «южноруська», «югова-руська мова» — назви найчастіше використовувалися у Центральній та Східній Україні, а також у Східній Галичині.
«угроруська» та «карпаторуська мова» до 1944 р. виключно на Закарпатті (паралельно з назвами «руська мова», «підкарпатське наріччя», «русинська мова», «руснацька мова» тощо). «козача», «рідна кубанська мова», а також «кубанське наріччя» / «кубанський говір» / «балачка» на Кубані (поряд з назвами «малоруська» та «українська мова»). іноді носіями української мови використовувалися назви «материнська мова», «народна мова», «простонародна мова», і навіть «російська бесіда» (на означення саме української, а не російської мови).
Іноземці також вживали такі назви:
росіяни — «черкаська мова», «білоруська мова». поляки — «русинська мова». турки — «сарматська мова», «роксоланська мова»,