Вестго́тське королі́вство або Королі́вство вестго́тів (, ) — одне з так званих варварських королівств, яке постало на уламках Західної Римської імперії та існувало в V — VIII ст. у Південній Галлії та на Піренейському півострові.
Королівство було створене 418 року ватажком федератів Римської імперії вестготів Валлієм після згоди імператора Гонорія виділити його одноплемінникам землі для поселення в Аквітанії (навколо Тулузи — звідси назва «Тулузьке королівство», що використовується для найменування держави у 418—507 роках).
Після поразки Аларіха II в 507 році в битві при Вує і захоплення франками більшості територій Вестготського королівства в Галлії столицю перенесли спочатку на південь Галлії в Нарбонн, потім за Піренейський хребет в Барселону і, врешті-решт, в центр Піренейського півострова у Толедо — звідси назва «Толедське королівство», що використовується для найменування держави у 580—712 роках.
У 711—721 роках, внаслідок арабського завоювання Піренейського півострова, Вестготське королівство було ліквідоване, а більша частина його території увійшла до складу Арабського Халіфату зі столицею у Дамаску.
Назва Вестготське королівство () Візиготське королівство () Королівство готів, або Готське королівство (, , Gutþiuda Þiudinassus) Тулузьке королівство Толедське королівство
Історія З 407 по 409 н. е. союзні племена германомовних вандалів та свевів та іраномовних аланів перетнули замерзлий Рейн і здійснили перехід через сучасну Францію до Римської Іспанії (сучасний Піренейський півострів)Colins, 2004, p. 11; Orosius. Historiarum adversum paganos libri VII, VII. 40, ed. v. У 410 вестготи на чолі з Аларіхом розграбували Рим і полонили Галлу Плацидію, сестру західноримського імператора Гонорія. Після того, як Аларіх одружився з Плацидією, імператор Гонорій залучив підлеглих йому вестготів для надання допомоги Риму у відновленні римського контролю над Іспанією від вандалів, аланів і свебів.
По смерті Аларіха новим королем готів став Атаульф, який наступні кілька років провів у кампаніях у Галлії та на Піренейському півострові, вміло дипломатично маневруючи між конкуруючими між собою римськими та варварськими полководцями й захопивши низку міст, зокрема, Нарбонну і Тулузу (в 413). Внаслідок кампанії готів 416—418 рр. вандалам-сілінгам і аланам було завдано поразки.
У 418 році імператор Гонорій винагородив своїх вестготських федератів під проводом нового короля Валлії (правив у 415—418 роках), надавши їм землю для поселення в долині Гаронни Галлії Аквітанської. Ймовірно, це відбувалося за системою hospitalitas. Здається ймовірним, що спочатку вестготам не було надано велику кількість землі в регіоні (як вважалося раніше), але вони отримали податки регіону: місцеві галльські аристократи тепер платили свої податки вестготам, а не римському урядуCameron, Ward; Perkins and Whitby. The Cambridge Ancient HIstory — Volume XIV. Late Antiquity: Empire and Successors, A.D. 425—600. p. 48..
Вестготи зі столицею в Тулузі стали фактично незалежними і невдовзі почали розширювати межі підконтрольних їм римських теренів, оскільки Західна Римська імперія не мала сил їм протистояти. За Теодоріка I (418—451) вестготи напали на Арль у 425 та 430 роках і Нарбонну у 436 роціBarrett, Graham (2018). «Theodoric I the Visigoth». In Nicholson, Oliver (ed.). The Oxford Dictionary of Late Antiquity. Vol. II. Oxford University Press, p. 1475, але були зупинені Літорієм за допомогою гунських найманців. Це призвело спочатку до поразки вестготів в битві при Нарбонні в 436 році, але потім у 439 році в битві при Тулузі вестготи розгромили союзні сили римлян і гунів. У 451 Теодорік I виступив разом з римлянами проти гунського вождя Аттіли в битві на Каталаунських полях, де король вестготів загинувCambridge Ancient vol. 14, p. 113.
На прохання імператора Авіта король Теодорік II розгромив короля свевів Рехіара в битві на річці Орбіго в 456 році поблизу Астуріки-Августи (Асторги), а потім розграбував Бракару-Августу (Брагу), столицю свевів. Теодорік II захопив Бетику, Карфагенську Іспанію та південну Лузітанію. У 461 вестготи отримали місто Нарбонну від імператора Лібія Севера в обмін на їхню підтримку. Це призвело до повстання армії та галло-римлян під проводом magister militum Егідія, яке було придушено 465 рокуCambridge Ancient vol. 14, p. 24.
У 466 році вестготський трон захопив Ейріх, поваливши старшого брата Теодоріка II. Вестготи почали розширювати свої володіння в Галлії та зміцнювати свою присутність на Піренейському півострові. Ейріх вів низку воєн зі свевами, які зберегли певний вплив у Лузітанії, та захопив більшу частину цього регіону у 469 році, зокрема, і місто Емеріту Августу (Меріду). Король вестготів також напав на Західну Римську імперію, захопивши Тарраконську Іспанію в 472 році, останній регіон під римським управлінням в Іспанії. До 476 року він взяв під свій контроль долини річок Рона та Луара, які складали більшу частину південної Галлії. Також він окупував важливі римські міста Арль і Массілію. На бік короля вестготів перейшла частина галло-римської та іспано-римської аристократії, яка служила під його керівництвом командуючими і цивільними управлінцями.
Вестготське королівство було офіційно визнано незалежною державою на колишній римській території замість статусу федератів імператором Юлієм Непотом у 475 році. Вестготи також отримали землі на південь від Луари та на захід від Рони в обмін на військову службу, а також землі в Провансі. Землі в Іспанії залишалися під фактичним контролем вестготів. Після того, як у 476 Одоакр скинув останнього римського імператора Ромула Августула, Еврік швидко повернув собі Прованс, що Одоакр офіційно визнав у договоріFouracre, Paul, ed. (2005). The New Cambridge Medieval History, Volume 1 c.500-c.700. Oxford University Press, pp. 167—171.
До 500 року Вестготське королівство з центром у Тулузі контролювало Аквітанську та Нарбонську Галлію, а також більшу частину Іспанії, за винятком Свевського королівства на північному заході та невеликих територій, контрольованих незалежними іберійськими народами, такими як васконів та кантабрів.
За правління Аларіха II починаються війни з франками під орудою короля Хлодвіга I, який завоював північну Галлію. Після короткої війни з франками Аларіх II був змушений придушити повстання в Тарраконі, ймовірно, спричинене нещодавньою імміграцією вестготів до Іспанії під тиском франків. У 507 році франки знову напали, цього разу в союзі з бургундами. Аларіх II загинув у битві при Кампус Вогладенсіс (507), вестготи втратили Аквітанію, а Тулузу було розграбовано. До 508 року вестготи втратили більшість своїх галльських володінь, крім Септиманії на півдніCambridge Ancient vol. 14, pp. 113—114.
Владу перебрав Гезалех, незаконнонароджений син Аларіх II, якого скинув остготський король Теодоріх Великий. Після придушення спротиву прихильників Гезалеха, Теодоріх призначив королем свого онука Амаларіха, сина Аларіха II. Оскільки Амаларіх був ще дитиною, і влада в Іспанії залишалася під керівництвом остготського регента Теудіса. Лише після смерті Теодоріха 526 року Амаларіх отримав фактичну владу над Вестготським королівством. Його правління тривало до 531 року, коли він зазнав поразки від франкського короля Хільдеберта I, а потім його було вбито у Барселоні.
Теудіс захопив трон, але також був убитий після невдалого вторгнення до Африканського екзархату Візантії. За нового короля Агіли I почалася боротьба за владу, що дозволило візантійському імператора Юстиніана I вдертися на Піренеї, захопивши частину Бетіки вздовж узбережжя південної Іспанії. Після перемоги у війні за трон король Атанагільд спробував відвоювати Бетіку, але зазнав невдачі та був змушений офіційно визнати сюзеренітет імперії.
Наступний король Левігільд зміцнив владу вестготів на Піренеях, вів кампанію проти візантійців на півдні в 570-х роках, зумівши 583 року викупити Кордову в візантійців. Він також воював на півночі проти Свевського королівства та різних невеликих незалежних держав кастабрів, астурів, васконів і Сабарії. Завдавши їм поразок, 581 року вдалося їх приєднати до королівства. У 579—584 роках був вимушений придушувати повстання свого сина Херменеґільда, що оголосив себе королемPrevité-Orton, Charles William (1979). The Shorter Cambridge Medieval History. Cambridge University Press. p. 145. 585 року було захоплено Свевське королівство.
За ініціативи короля Реккареда I 589 року на Третьому Толедському соборі католицтво було оголошено державною релігією, а аріанство — засуджено. Але війни проти Візантії були невдалими. Наступного короля Ліуву II 603 року було повалено аристократом Віттеріхом. Але до 631 року відбувалися постійні змови й заколот й вбивства королів. Водночас тривала регулярна війна проти астурів, кантабрів та васконів. Сісебут також успішно боровся проти візантійців, захопивши кілька їхніх міст, включаючи Малагу. Візантійці були остаточно розгромлені Свінтілою, який захопив усі їхні іспанські володіння до 625 рокуFouracre 2005, pp. 350—353. Але Балеарські острови залишалися під владою візантійців до арабського завобювання.
631 року франкське військо перемогло Свінтілу, поставивши на трон Сісенанда. Проте проти останнього невдовзі повстала знать за підтримки вищих церквоних ієрархів. 633 року Сісенанда було вигнано з королівства й замінено Хінтілою. 639 року останнього було повалено, але його наступник Тульґа утримував владу лише 3 роки. Новий король Гіндасвінт зумів закріпитися у владі, що зміцнив монархію за рахунок винищення знаті, стративши близько 700 аристократів, змусив сановників складати присягу, а на Сьомому Толедському соборі відмовився від свого права відлучати від церкви духовенство, яке діяло проти уряду. Реккесвінт провів ще один собор у Толедо, який зменшив покарання за державну зраду та підтвердив право соборів обирати королівFouracre 2005, pp. 356—360.
Новий король Вамба провів реформу армію, наказавши щоби всі герцоги, графи та інші військові очільники, а також єпископи, повинні були прийти на допомогу королівству, як тільки ставало відомо про небезпеку, інакше їм загрожувала сувора кара. Вамбу було повалено 680 року Ервігом, що послабив закони Вамби і відновив закони проти євреїв. Егіка продовжив політику зміцнення королівської влади та зміцнення монархії. Епідемія чуми 693—694 років дуже послабила державу. 698 року вдалося відбити напад візантійців на Бетіку, а 699 року — франків на Септиманію.
Наступний король Вітіца продовжив боротьбу з аристократами, придушував повстання кантабрів і васконів. Також вдалося відбити напад спочатку візантійців у 708 році, а потім й арабів. Разом з тим у 707—709 роках багато підданих померло через якусь епідемію. Після смерті Вітіци 710 року почалася боротьба за трон, в якій переміг Родеріх, онук короля Гіндасвінта.
У 711 в битві при Херес-де-ла Фронтера вестготське військо зазнало важкої поразки від арабського загону на чолі із Таріком ібн Зіядом. З цього почалося завоювання Вестготського королівства. 714 року новий король Агіла II зазнав нової поразки у битві при Леріді. До 716 року араби зайняли Тарракону, 717 року було втрачено Барселону, Жирону та Емпоріон. Разом з тим король Ардо в Септиманії зумів налагодити оборону, де тримався до 721 року. Вестготські графи трималися на сході Септиманії до 725 року.
Населення