Аніме (, від [анімейшон]) — японська анімація. Найбільше відрізняється від анімації інших країн тим, що орієнтується не на дитячу, а переважно на підліткову чи навіть дорослу аудиторію. Популярність має не лише в Японії, а й у світі.
Аніме часто (але не завжди) відрізняється характерною манерою зображення персонажів та фону. Випускається у формі телесеріалів, а також фільмів, що розповсюджуються на відеоносіях або пристосовані для кінопоказу. Для аніме характерне надзвичайне жанрове різноманіття, яке в інших країнах притаманне кіно, а не анімації. Окрім загальних жанрів (бойовик, детектив тощо), є й специфічні, властиві лише аніме. Саме різноманітність та орієнтація на глядачів різного віку є головними перевагами аніме. В інших країнах анімація є переважно абстрактним мистецтвом для дітей, або ж використовується для пародійних та гумористичних творів, в той час, як аніме — повноцінне мистецтво. Більша частина аніме-серіалів — це екранізація японських коміксів — манґи , утім є й екранізації книжок, а також повністю оригінальні роботи. Аніме-індустрія складається з понад 430 студій, включно з такими великими компаніями як «Studio Ghibli», «Gainax» і «Toei Animation». Історія
Аніме зародилося на початку XX століття, коли японські кінорежисери почали перші експерименти з, винайденою на Заході, технікою анімації.
Перші японські анімаційні фільми були маленькі — від однієї до п'яти хвилин, і робилися вони художниками-одинаками, що намагалися відтворювати ранні досліди американських і європейських аніматорів. Також особливістю раннього аніме можна назвати те, що в героїв було по чотири пальці. Це давня, ще американська традиція, пов'язана з тим, що чотири пальці простіше малювати, і виглядають вони краще. Однак згодом стандартом стали все ж таки п'ять пальців, оскільки цього вимагали організації, що захищали права однієї з верств населення — буракумін (останні в минулому працювали зі шкірою та м'ясом чотириногих тварин, вираз і жест «чотири пальці» були їх образливим позначенням).
Найпершим японським анімаційним фільмом вважають (1917) Шімокави Хекотена (він малював крейдою на чорній дошці й знімав свої малюнки на плівку). Також у 1917 році був створений Кітаями Сейтаро, а в 1918 році — його ж «Момотаро». Жоден з цих фільмів не зберігся.
Однак справжнім засновником традицій сучасного аніме вже по Другій світовій війні став Тедзука Осаму, знаний як «бог аніме та манґи» — він заклав основи того, що пізніше еволюціонувало в сучасні аніме-серіали. Наприклад, Тедзука запозичив у Діснея і розвинув манеру використання великих очей персонажів для передачі емоцій; саме під його керівництвом виникали перші твори, які можна віднести до ранніх аніме .
У 1963 році Тедзука Осаму заснував студію «Mushi Productions» і випустив свій перший аніме-серіал «Tetsuwan Atom». Це стало початком буму аніме.
Протягом 1970-х аніме активно змінювалося, потихеньку втрачаючи зв'язки зі своїми іноземними прабатьками й народжуючи нові жанри, як-от меха. З'являлися такі твори, наприклад, як «Lupin III» або «Mazinger Z». У ці роки розпочали свою кар'єру багато відомих режисерів і сценаристів, зокрема Міядзакі Хаяо, Ошії Мамору та Мацумото Лейджі. Започатковані численні цикли серіалів і повнометражних фільмів («Галактичний експрес 999», «Кінотеатр світових шедеврів»), що сформувало «серіальне» обличчя японської анімації.
До 1980-тих аніме та манґа широко розповсюдилися в Японії, і переживали свою так звану «Золоту добу». Вийшли перші серіали з циклу «Gundam», почала свій шлях до вершини Такахаші Руміко. 1988 року повнометражний фільм «Akira» встановив рекорд бюджету аніме-фільму і створив абсолютно новий стиль анімації.
1990-і та 2000-і роки стали часом широкого визнання аніме за межами Японії. «Akira» й «Дух в оболонці», що вийшов у 1995 році, вперше об'єднали традиційну анімацію та комп'ютерну графіку, здобули популярність у всьому світі. У 1997 повнометражний аніме-фільм «Принцеса Мононоке» зібрав 160 мільйонів американських доларів в Японії.
За майже сторічну історію аніме пройшло довгий шлях розвитку від перших експериментів в анімації, фільмів Тедзуки до нинішньої величезної популярності в усьому світі. З роками сюжети аніме, спочатку розрахованого на дітей, ставали все складнішими, проблеми, що висвітлюються, все серйознішими.
З'явилися аніме-серіали, розраховані на підліткову аудиторію — хлопців і дівчат підліткового віку. Ці серіали знайшли фанатів і серед дорослих, а в окремих випадках навіть літніх людей. У своєму розвитку аніме мусило наздоганяти манґу, яка зародилася набагато раніше й на той час вже завоювала популярність серед населення Японії.
Сьогодні аніме є унікальним культурним явищем, яке об'єднує як серіали для дітей (жанр кодомо) — аніме в його початковому розумінні, так і підліткові твори, часто серйозні — шьонен (аніме для хлопців), шьоджьо (аніме для дівчат) і навіть повноцінне «доросле» аніме. Існує також схожа на європейську традиційна та експериментальна анімація (роботи Като Куніо, жанр ґа-німе), що в Японії теж зветься «аніме». В окремий напрям виділився хентай — аніме порнографічної спрямованості, і його відгалуження, яой, бара та юрі, що оповідають (часто без еротики або непристойностей) про відносини між людьми однієї статі — чоловіками або жінками відповідно.
Етимологія Японське слово «аніме», що означає «анімація», пускає коріння до англійського слова «animation» (), запозиченого та скороченого до трьох складів. Попри більшу поширеність скороченої форми — «аніме» — обидва слова мають однакове значення в японській мові: вони позначають будь-яку анімацію, незалежно від її стилю та країни виробництва. За розповсюдження японської анімації за межі Японії, слово стало входити в ужиток інших мов як позначення анімації, яку виробляють у Японії або що має характерні для неї стилістичні ознаки.
У японській мові повністю відсутній силовий наголос, тому японські слова звичайно одержують наголос залежно від традицій вимови мови-позичальника. Слово «аніме» в українській мові сталого наголосу не має, поширено два варіанти вимови — аніме́ та а́німе.
Особливості Головною особливістю аніме як явища є загальна орієнтація на дорослішу аудиторію, ніж більшість анімації. В інших країнах анімація зазвичай є переважно дитячим жанром, що дуже звужує рамки цього мистецтва. Аніме ж орієнтується головним чином на підлітків, молодь, а також, хоч і менше, на дітей і дорослих людей. Відповідно, аніме не має жанрових обмежень «дитячого мистецтва». Крім того, загальна спрямованість на дорослішу аудиторію виражається в більшій увазі до філософської та ідеологічної складової, переважанні «дорослих» мотивів в тематиці, і, зокрема, меншою табуйованістю тем сексу та насильства в культурі в цілому.
Зараз аніме це самостійне мистецтво з власними традиціями, канонами, класикою. Фактично анімація Японії є окремим культурним пластом, включає безліч унікальних сюжетних та ідейних символів, шаблонів, стереотипів і типажів. Простими прикладами можуть служити специфічні для аніме жанри на зразок меха.
Велика частина аніме створюється з розрахунком на конкретну, часом досить вузьку, цільову аудиторію. Критеріями поділу можуть бути стать, вік, психологічний тип глядача. Вибраний таким чином метажанр задає загальну спрямованість твору, впливаючи на його сюжет, ідеї та навіть стиль малювання. Дитяче (кодомо) аніме становить лише частину від всієї анімаційної продукції, що випускається на території Японії.
Графіка
Малознайомі з аніме люди серед ознак аніме зазвичай насамперед згадують великі очі персонажів. Насправді аніме-персонажі виділяються не стільки розміром очей, скільки увагою, приділеною їх деталізації стосовно всієї решти особи. Ніс і рот зазвичай зображаються декількома хвилястими лініями, за винятком моментів, коли персонаж говорить. Проте існують твори, в яких використовується «реалістичне» малювання, — ніс, рот і скроні рівно з іншими деталями малюються та затінюються з більшою точністю.
По очах часто можна зробити висновки про персонажа в цілому. Позитивні, веселі, доброзичливі головні герої зазвичай малюються з великими, блискучими, повними життя очима; замкнуті, похмурі або негативні мають звужені очі, іноді закриті або відтіняються чубом, часто їх малюють схожими на очі якого-небудь гострозорого хижого птаха або змії; хитрі або підкреслено-ввічливі персонажі мають очі лисиці — наче весь час закриті, ніби персонаж постійно посміхається, проте приблизно такі ж формою може мати й звичайний сонько; якщо персонаж не є романтичним, але при цьому не злий, хитрий або замкнутий, художники можуть забезпечити його достатньо великими очима, але з маленькими зіницями-крапками; крім того, якщо персонажа раптом позбавляють магічним засобом волі або навіть душі, його очі втрачають блиск і стають млявими — з них зникають всі відблиски. У дітей очі зазвичай зображені дуже великими, що зображає їх відкритість, люди похилого віку ж (за украй рідкісним винятком) мають очі маленькі, з маленькими зіницями. В цілому чим старший персонаж — тим меншими в нього малюються очі, що, до речі, відповідає тенденції дорослішання в людей. Окуляри є додатковим засобом виразності, будучи неодмінним атрибутом ерудитів (на противагу ексцентричним геніям), різних скромниць або отаку.
Волосся в аніме зазвичай складається з пасом. Зачіски персонажів можуть мати найрізноманітніші, деколи дивовижних форм і кольорів. Волосся, а також деталі одягу персонажів, часто підпорядковують вітру або інерції, примушуючи їх несинхронно рухатися при переміщеннях персонажа. Волосся різних кольорів спочатку було способом «персоніфікувати» героїв, зробити їх помітно різними. Окрім того, в країні де в усіх жителів волосся майже однакового кольору, червоне, зелене чи синє волосся сприймається саме як символічне, а не як неприродне. Сьогодні, коли образи персонажів опрацьовуються аж до найдрібніших деталей особистості та манер поведінки, різноколірне волосся не є необхідністю, швидше — традицією. Крім того, колір волосся часто відображає характер персонажа. Наприклад, руде волосся є характерним індикатором запальності (Аска з «NGE», Ліна Інверс з серіалу «Рубаки»). Світле волосся також указує на іноземне походження героя, оскільки більшість японців мають темне волоссяДив. також есе на Umichu.edu, присвячене кольору волосся персонажів в аніме..
В порівнянні із «західною» анімацією тіло та його частини (за виключенням обличчя) малюються незрівнянно реалістичніше, в цілому анатомічні пропорції людського тіла дотримуються досить точно.
Оскільки аніме-серіали зазвичай демонструються на телебаченні з частотою близько серії в тиждень, для їх створення задіюють штат зі сценариста, режисера, дизайнера та декількох десятків аніматорів. Крім того, щоб укладатися в графік виходу, за можливості, без втрати якості, використовуються так звані «прийоми обмеженої анімації». Вони включають перемальовування окремих частин малюнка зі збереженням більшої частини картинки незмінною, статичні задні плани, спрощені форми передачі емоцій. Однак слід зазначити, що в міру розвитку комп'ютерної графіки та відповідно здешевлення виробництва середня якість анімації в цілому покращується й зараз ці прийоми використовуються значно менше та обмеженіше ніж в часи «золотого віку» аніме (1980-ті роки).
Передача емоцій в аніме є приводом для окремої розмови. Крім традиційних для аніме видів прояву відчуттів персонажем — зміною виразу обличчя або тону його голосу, використовується ряд інших прийомів. Емоції можуть зображатися підкреслено нереалістично, гіпертрофовано — персонажі говорять із закритими очима, щоб передати безапеляційність, або приймають картинно демонічний вигляд, коли проявляють гнів. У комедійних ситуаціях, з метою показати несерйозність відчуття, застосовуються піктограми, такі, як картинка «крапельки поту» або вен, що виникають поверх голови героя, або в рамці над нею.