Історія території, яка складає сучасну Дніпропетровську область.
Стародавні часи
Уличі доби Київської Русі На початку IX ст. лісостепове Придніпров'я стало ядром ранньофеодальної держави Київської Русі. Дніпром проходив знаменитий «шлях з варяг у греки», який мав важливе торгове та військово-стратегічне значення для Давньоруської держави. Цим шляхом пливли, прямуючи до Візантії, дружини князів Олега (907 року) і Святослава (968 року). Як свідчить переказ, княгиня Ольга, слідуючи в 957 році до Константинополя, зупинялася тут на острові (тепер острів Монастирський у Дніпропетровську). У цей період придніпровські землі, зокрема, прирічна смуга вздовж Надпоріжжя, фактично перебували під контролем Київської Русі, що сприяло зміцненню на цій території позицій слов'янських племен. Слов'янські поселення продовжували існувати тут і в IX—XIII ст. Розташовувалися вони в тих же місцях, що й поселення VI—VIII ст. Найбільш збереженими і добре дослідженими є поселення, розташовані біля сучасних сіл Петро-Свистунове Солонянського, Мар'ївки, Воронівка Синельниківського, Перше Травня Дніпропетровського, Грушівка Апостолівського районів й міст Дніпропетровська (у Старій Ігрені), Нікополя на Микитиному РозіА. Т. Сміленко. Слов'яни та їх сусіди у Степовому Подніпров'ї (II—XIII ст.). К., 1975, с. 118—156, 163, 179.. Городище на Старій Ігрені вважається академіком Рибаковим племінним центром уличів під назвою Пересічень. З натиском кочовиків населення міста перебралося вище річкою Самарою на її інший бік й відбудувало місто, назва якого дійшла до нас — Самар.
Племена кочівників і навала монголо-татар У той же час в степу продовжували кочувати скотарі. Це були головним чином ворожі слов'янам тюрко-болгарські племена печенігів (X сторіччя), половців (XI—XIII сторіччя), що нахлинули зі сходу. Про їх перебування тут свідчать впускні поховання в стародавніші кургани, а також скульптурні кам'яні статуї — баби, яких особливо багато знайдено на лівобережжі Дніпра. У колекції Дніпропетровського історичного музею зберігається 60 половецьких статуй. Багаті кочівницькі поховання XI—XII сторіч досліджені у села Новопідкряж Царичанського, поблизу села Бузівка Магдалинівського, а також у села Шолохове Нікопольського районів. Територія сучасної Дніпропетровщини була ареною постійної боротьби давньоруських воїнів з кочівниками. У бою з печенігами південніше від сучасного Дніпропетровська, на Ненаситецький порозі (за переказами, біля нинішнього села Микільське-на-Дніпрі Солонянського району), загинув у 972 році київський князь СвятославПовне зібрання російських літописів, т. 1. Лаврентіївський літопис. М., 1962, стовп. 277, 278..
Посилений натиск на слов'янські землі половців викликав необхідність постійної охорони водного шляху з боку Київської держави. На початку XII сторіччя під час правління князя Володимира Мономаха та його сина Мстислава Київська Русь, посилюючи боротьбу проти кочівників, здійснила в 1103, 1109, 1111 і 1116 роках ряд переможних походів на половців. У 1152 році давньоруське військо завдало поразки половцям біля річок Орелі і Самари, а в 1183 році на цій же території вщент розбило половців і взяло в полон їх хана КобякаПовне зібрання російських літописів, т. 2. Іпатіївський літопис. М., 1962, стовп. 460, 631, 632..
У XIII сторіччі Надпоріжжя й Запоріжжя, як і багато інших давньоруських земель, потрапило під владу монголо-татар, що на тривалий період затримало економічний розвиток цих земель.
Козаччина
У освоєнні придніпровських степів після монголо-татарської навали величезну роль зіграло українське козацтво, виникнення якого відноситься до другої половини XV ст. Територія його формування охоплювала спочатку Київщину та Черкащину, а потім малозаселені і незаселені степові райони середнього і нижнього Подніпров'я. Рятуючись від утисків поміщиків, селяни і ремісники втікали з різних місцевостей України на малозаселені і пустельні південно-східні окраїни країни і засновували там нові поселення. Зустрічалися серед козаків і російські — «москвитини», про що свідчить «Реєстр козаків низових запорозьких» 1581Żródła dziejowe, t. XX. Warszawa, 1894, с. 104—164.. Одночасно козацькі поселення виникали на Дону, Яїку, Тереку.
Центром українського козацтва стала Запорізька Січ, заснована в 40-х роках XVI сторіччя на території сучасної Дніпропетровщини, на острові Томаківка (на території Марганцю). Після зруйнування татарами в 1593 році Січі на Томаківці запорожці перенесли свій центр на інший острів — Базавлук, приблизно за 30 км на південний захід від Томаківки. Близько 1638 року на Микитиному Розі, де розташований сучасний Нікополь, була заснована нова, Микитинська Січ, що проіснувала до 1652 рокуД. І. Яворницький. Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу, ч. 2. СПб., 1888, с. 37, 39.. У середині XVII сторіччя на північний захід від Микитинської виникла Чортомлицька Січ (так звана Стара) біля сучасного села Капулівки, що біля Нікополя. Чортомлицька Січ була вдало розташована у військовому відношенні: її природними укріпленнями були річки Чортомлик, Підпільна і Скарбна. Одним боком Січ виходила в поле, де був насипаний земляний вал висотою до 13 метрів, на якому вкопували захисні палі, будувалася оборонна вежа. Перед вежею за ровом знаходилися земляні укріплення з отворами для гармат.
Січ була головним зміцненням Запоріжжя. Тут розміщувалися військова канцелярія, пушкарня, комори, військові майстерні. У центрі фортеці, на площі, збиралася військова рада (коло). Навколо площі стояли будинки військової старшини і козачі курені.
Протягом усієї своєї історії (XV—XVIII ст.) Запорізьке, як і донське, козацтво відігравало визначну роль у боротьбі проти татаро-турецької експансії. Перші звістки про успішне відбиття козаками татарських набігів на півдні України містяться в хроніках М. Більського і А. Гваньїні (близько 1489 і 1516 роки)М. Bielski. Kronika, t. II (ks. IV, V). Sanok, 1856, s. 882, 884; A. Gwagnina. Kronika Sarmacyej Europskiej. Kraków, 1611, ks. III, cz. 3. Про kozakach Nizowych, c. 31, 32.. На початку 40-х років XVI сторіччя козаки почали споруджувати біля річки Орелі (ліва притока Дніпра) зміцнення проти татарАрхів Юго-Западной России, ч. 7, т. 2. К., 1890, № 17, с. 372.. Незабаром, у 1545 році, біля річки Самари вони розгромили татарські війська Емін-Гірея, що намагалися переправитися через ДніпроКнига Посольська Метрики Великого князівства Литовського, т. 1. М., 1843, с. 21-23.. Ведучи боротьбу проти чужоземних загарбників і гнобителів, козаки проявляли масовий героїзм, відвагу і мужність. Спускаючись на своїх легких човнах-чайках вниз по Дніпру, вони нападали на турецькі фортеці, роззброювали їх гарнізони, звільняли невільників. Такі успішні походи були здійснені в 1538 і 1541 роках на Очаків, в 1589 році на Козлів, в 1604 році на ВарнуВ. А. Голобуцький. Запорізьке козацтво. К., 1957, с. 168—169..
Боротьба запорізьких і донських козаків була проти Кримського ханства і Туреччини.
Спільні дії і походи донських і запорозьких козаків проти турків і татар особливо посилилися в 20-30-ті роки XVII сторіччяІсторична бібліотека Російська, т. 18. Донські справи, кн. 1. СПб., 1898, стовп. 219, 273, 274.. Донські козаки самі свідчили у 1632 році про наявність тісної бойового союзу між ними і запорожцями: «А у нас де, у донських козаків, — говорили вони, — з запорізькими черкаси вирок учинений такий: як парафії откуду чаять яких донських людей багатьох на Дон або в Запороги, і запорізьким Черкасов на Дону, нам, козакам допомагати, а нам, донським козакам, допомагати запорізьким черкаси»Там само, стовп. 340.. Ще тіснішими стали зв'язку між донськими і запорізькими козаками в 1637—1642 роках, коли вони спільно визволяли і захищали Азов. Неодноразово бували на Запорізькій Січі російські дипломати, зокрема, в 1594 році Січ відвідав В. НикифоровЕ. Лясота. Дорожні записки. СПб., 1873, с. 27; Archiwum domu Sapiehów, t. 1. Lwów, 1892, № 114, s. 86..
Господарськими заняттями козацтва в цей період були рибна ловля, полювання, скотарство, бджільництво. Частина козаків займалася різними ремеслами. З самого початку свого існування козацтво складалося з двох соціальних груп — бідноти («сіроми», «сірома», «голоти»), котра становила більшість запорізьких козаків, і заможної частини — козацької старшини, поступово захоплювала у свої руки адміністративні та військові пости і нещадно експлуатувати «голоту». Посол австрійського імператора до запорозьких козаків Еріх Лясота в своєму щоденнику в 1594 році виділяв, з одного боку, «старшин», заможніших козаків, серед яких були «мисливці або власники човнів», з іншого — «багато людей бідних», яких називали «черню», «простим народом». Він був очевидцем, як при вирішенні важливих питань козаки поділялися на два кола («кола»): старшинський і складається з «черні», між якими відбувалися гострі конфліктиМемуари пов'язані з історією Південної Русі, в. 1. К., 1890, с. 171, 172.. Тут не знали кріпацтва, тому на ці землі не припинявся приплив утікачів з різних областей України й Білорусі.
Козацтво відігравало ключову роль в україно-польській війні. Богдан Хмельницький саме в Микитинській Січі у січні 1648 року був обраний гетьманом Війська Запорізького. Після завершення війни 1648—1654 рр. Запорізька Січ (в той час нею була Чортомлицька Січ) продовжувала бути адміністративно-військовим центром усього Запоріжжя. В травні 1709 року царський уряд Російської імперії зруйнував Січ, використавши як привід те, що частина козаків під керівництвом гетьмана Івана Мазепи і кошового отамана Гордієнка воювала проти Петра І у Північній війні.
1734 року за умовами Лубенського договору козакам було дозволено заснувати Нову Січ. Вона розташовувалася на річці Підпільній на території теперішнього села Покровське. Територія, яка підпорядковувалась Новій Січі у адміністративно-територіальному відношенні поділялася на паланки. Сучасну територію області в основному займали Кодацька і Самарська паланки.
В цей період головною формою ведення господарства були зимівники. У період Нової Січі розбіжності і конфлікти між старшиною і рядовими козаками посилились. Земля, луки, худоба в основному належали військовій та паланковій старшинам. Ті козаки, які не мали власності були змушені найматися на роботу до слобідських козаків, виконуючи різну роботу у їхніх зимівниках. У слободах також поселялися селяни, які разом з родинами втікали з інших місцевостей України. Такі селяни утворили прошарок посполитих. Вони платили у військову казну Січі податок та відбували певні повинності на користь війська. З-поміж них ще виділялися підсусідки, які не мали власного господарства, а жили у заможних слобожан або зимівничан.
Багатша козацька верхівка почала утискати права «голоти», що призводило до напруги у стосунках і навіть до бунтів. У вересні 1761 р. відбувся виступ проти верхівки у найбільших поселеннях Кодацької паланки — Кам'янському і РоманковомуВ. А. Голобуцкий. Запорожское казачество. К., 1957, ст. 385—388. У грудні 1768 року бунт вибухнув на самій Січі. Кошовому отаману Калнишевському та старшині довелося переховуватися у ретраншементі, а для допомоги у придушенні повстання були залучені царські війська.
Починаючи з другої половини 18 століття російська влада почала проводити політику обмеження адміністративного і військового впливу козацтва. Навколо Січі були збудовані п'ять укріплень, в яких розміщувалися царські гарнізони. Значна частина території Нової Січі, а з нею й козаки та населення, які на ній проживали, відійшли до Новоросійської губернії, створеної 1764 року. Ці заходи мали призвести до поступового ослаблення Січі і її ліквідації.