Дата заснування Швейцарської Конфедерації — 1 серпня 1291 року, коли три лісові кантони — Урі, Швіц і Унтервальден, захищаючи незалежність від австрійських Габсбургів, уклали оборонний союз («вічний союз») у рамках «священної Римської імперії». Назва Швейцарії походить від назви одного з цих кантонів — Швіцу ().

Давні часи Знахідки археологів дають підстави стверджувати, що перші стоянки людини в печерах Сальова виникли близько 10 тисяч років тому. Збереглися зображення людини й тварин на скелях, кам'яні культові споруди, поховання. З часом люди почали селитися на берегах озер.

У 58 році до нашої ери неподалік Генави (Женеви) сталася битва між легіонами Цезаря і військом гельветів, племені кельтського походження, які прийшли в Альпи з середнього Рейну. Римляни перемогли, і невдовзі після цього підпорядкували собі всі землі гельветів — області, які приблизно збігаються з кордонами західної частини нинішньої Швейцарії (звідси друга назва Швейцарії — Гельвеція). Цезар заснував римські колонії — колонію Юлія Еквестріс з головним містом Новіодуном (сучасний Ньйон), Авентик (між Лозанною і Берном, сучасний Аванш), колонію Августа Раурика (поблизу сучасного Базеля).

У 15 році до нашої ери Рим підкорив також ретів. У наступні три століття римський вплив сприяв розвитку культури населення і його романізації.

У IV—V століттях нашої ери територію нинішньої Швейцарії захопили німецькі племена алеманнів і бургундів. З IV століття на територію сучасної Швейцарії проникає християнство. З середини V століття в столиці нинішнього кантону Граубюнден, місті Кур, знаходилася резиденція римського єпископа.

Середньовіччя

Після перемоги Карла Великого над лангобардами (774 рік) Гельвеція увійшла до складу королівства франків і в VIII—IX століттях перебувала під владою Карла Великого і його наступників.

Подальша доля цих земель тісно пов'язана з історією Священної Римської імперії. Після розпаду імперії Каролінгів вони були захоплені швабськими герцогами в Х столітті, але ті не змогли утримати їх під своєю владою, і регіон розпався на окремі феодальні володіння. У ХІІ—ХІІІ століттях робилися спроби їх об'єднання під владою великих феодалів, таких, як Церінгени, фундатори Берну та Фрібуру, і Габсбурги. У 1264 році Габсбурги завоювали панівне становище у східній Швейцарії. На заході закріпилися графи Савойські.

Габсбурги відчули сильний опір, коли спробували об'єднати свої володіння, скасувавши привілеї деяких місцевих громад. У центрі цього опору опинилися селяни, які жили в гірських долинах Швіцу (звідси назва країни Швейцарія), Урі та Унтервальдену. Ці лісові кантони, розташовані біля стратегічно важливої дороги через перевал Санкт-Готард, дістали вигоди з боротьби між імператорами з династії Гогенштауфенів і папством. У 1231 році Урі, а в 1240 році — Швіц здобули права імперських територій Священної Римської імперії, позбувшись залежності від дрібних феодалів. Після смерті імператора Фрідріха II в 1250 році в імперії настав період занепаду, що ознаменувався громадянською війною під час Великого міжцарювання 1250—1273 років. Габсбурги, які не визнали прав Урі та Швіцу, спробували в 1245—1252 роках завоювати Швіц. На допомогу йому прийшли Урі та Унтервальден, які вступили в тимчасовий союз.

У серпні 1291 року швейцарські громади уклали між собою постійний оборонний союз і підписали договір, відомий як федеративна хартія (), — перше документальне засвідчення співпраці між лісовими кантонами. З цього року починається офіційна історія швейцарської держави.

Зміцнення і розширення конфедерації

Те, що конфедерація була сильною, засвідчив 1315 рік, коли горці лісових кантонів Урі, Швіц і Унтервальден зіткнулися з переважаючими військами Габсбургів та їхніх союзників. Вони перемогли у битві під Моргартеном, яка вважається однією з найважливіших в історії Швейцарії. Ця перемога спонукала інші громади приєднатися до конфедерації. У 1332—1353 роках міста Люцерн, Цюрих і Берн, сільські громади Гларус і Цуг уклали окремі угоди з трьома кантонами, що об'єдналися, утворивши низку конфедерацій. Хоча ці угоди не мали спільної основи, вони забезпечили найголовніше — незалежність кожного з учасників. Зазнавши поразки в битвах під Земпахом в 1386 році і під Нефельсом в 1388 році, Габсбурги змушені були, нарешті, визнати незалежність кантонів, які об'єдналися в конфедерацію.

На початку XV століття учасники конфедерації відчули себе достатньо сильними, щоб перейти у наступ. Під час численних воєн і кампаній проти австрійських Габсбургів і Священної Римської імперії, герцогів Савої, Бургундії, Мілану і французького короля Франциска I швейцарці здобули репутацію прекрасних воїнів. Їх боялися вороги і поважали союзники. У період «героїчного віку» швейцарської історії (1415—1513 роки) територія конфедерації розширилася за рахунок приєднання Ааргау, Тургау, а також земель на південь від Альп. Було створено 5 нових кантонів. У 1513—1798 роках Швейцарія стала конфедерацією 13 кантонів. Крім них, у конфедерацію входили землі, які вступили в союз з одним або кількома кантонами. Постійного центрального органу не було: періодично скликалися загальносоюзні сейми — тагзатцунги, де право голосу мали тільки повноправні кантони. Загальносоюзних адміністрації, армії і фінансів також не було, і таке становище зберігалося аж до Французької революції.

Від Реформації до Французької революції

Помітний слід у житті Швейцарської Конфедерації залишила епоха Реформації, в умовах якої проходило життя двох найвідоміших її лідерів: Ульріха Цвінглі (1484—1531 роки) й Жана Кальвіна (1509—1564 роки).

Ульріх Цвінглі, який здобув освіту у Берні, Відні й Базелі, друг відомого філософа Еразма Роттердамського, був каноніком у Цюриху. Він виступив проти догматів Католицької Церкви, розробивши систему релігійної реформи, а також реформи політичного устрою. Він відкидав всю церковну ієрархію, індульгенції, поклоніння священним зображенням і мощам святих, пости, чернецтво, безшлюбність духовенства. Цвінглі засуджував поширене у Швейцарії в той час найманство, був переконаним республіканцем. Такі погляди не могли не викликати гнів Ватикану. Цвінглі і його прибічникам довелося вести боротьбу з кантонами, які залишалися католицькими (Люцерн, Фрібур, Вале, Цуг, Швіц, Урі, Тічино та інші). Під час війни сам Цвінглі був убитий, але його послідовники домоглися для себе певних свобод. Після Цюриха цвінгліанство перемогло в Берні, Базелі, Шаффгаузені, Гларусі та Санкт-Галлені. Ці кантони об'єдналися в релігійно-політичний союз.

Жан Кальвін жив у Женеві. Його вчення (кальвінізм) знайшло прибічників далеко за межами Швейцарії — у Франції, Шотландії, Голландії. Кальвін став одним з перших перекладачів Біблії на сучасну французьку мову.

Цвінгліанський напрямок протестантизму згодом об'єднався з напрямками Жана Кальвіна з Женеви у Швейцарську реформаторську церкву. Оскільки кантони центральної Швейцарії залишалися католицькими, розкол за релігійним принципом був неминучий. Після нетривалих релігійних сутичок встановилася зразкова рівновага між обома релігіями. У 1648 році незалежність Швейцарії від Священної Римської імперії була офіційно визнана Вестфальським мирним договором.

Новий час

Політичне життя Швейцарії у XVIII столітті було спокійним. В епоху Просвітництва прославилися бернський дослідник і поет Альбрехт фон Галлер (1708—1777 роки), історик Йоганн фон Мюллер, а також уродженець Женеви філософ Жан Жак Руссо й великий педагог та гуманіст з Цюриха Йоганн Генріх Песталоцці. У цей час до Швейцарії направився потік іноземних гостей, серед них — Вольтер, Гібона і Гете.

Французька революція й відновлення Конфедерації

Французька революція мала значний вплив на Швейцарію як у політичному, так і філософському відношенні. У 1798 році французькі війська вторглися в країну й окупували її. Французи надали завойованим кантонам конституцію, яка замінила федерацію на «єдину і неподільну Гельветійську республіку». Революційні ідеї демократії, цивільних свобод і централізованої влади уперше в історії Швейцарії привели до створення сильного централізованого управління. Конституція 1798 року, створена на основі конституції першої Французької республіки, надавала всім швейцарцям рівні права перед законом і кодекс цивільних свобод. Однак вона зазіхала на традиційний федералізм, і багато швейцарців не бажали її визнавати. Боротьба між федералістами, противниками нової системи, і централістами, які підтримували її, тимчасово вщухла, коли Наполеон Бонапарт у 1802 році подарував республіці конституцію, відому як Акт про медіацію. Вона відновила чимало колишніх привілеїв кантонів і розширила кількість кантонів з 13 до 19.

Після поразки Наполеона кантони відмежувалися від режиму, нав'язаного французами, і намагалися відродити колишню конфедерацію.

Після тривалих переговорів була розроблена Швейцарська союзна угода, підписана у вересні 1814 року. Вона проголошувала союз 22 суверенних кантонів, але не вказувала, що вони становлять одну державу. У декларації Віденського конгресу (березень 1815 року) і Паризькому мирному договорі (листопад 1815 року) великі держави визнавали вічний нейтралітет Швейцарії.

Громадянська війна й нова Конституція

Протягом наступних трьох десятиріч у Швейцарії наростали ліберальні настрої. У відповідь на дії радикалів у союзному сеймі і в деяких кантонах (закриття монастирів в Ааргау, вигнання єзуїтів) сім консервативних католицьких кантонів сформували оборонний союз Зондербунд. У 1847 році сейм невеликою більшістю голосів оголосив про розпуск цього об'єднання. Федеральна армія під керівництвом генерала Гійома Дюфура перемогла в громадянській війні, перш ніж у конфлікт втрутилися європейські держави.

Унаслідок перемоги над Зондербундом ухвалено нову Федеральну конституцію (1848 рік), а також досягнуто рівноваги між прагненнями централістів-радикалів і федералістів-консерваторів. З неміцного союзу держав-кантонів Швейцарія перетворилася в єдину союзну державу. Був створений постійний орган виконавчої влади у вигляді федеральної ради із семи членів, які обираються законодавчим органом з двох палат — національної ради і ради кантонів. Федеральний уряд був наділений правом випускати гроші, регулювати митні правила і, найголовніше, визначати зовнішню політику. Федеральною столицею був вибраний Берн. У тому ж 1848 році затверджений національний прапор Швейцарії.

У 1874 р. Федеральну Конституцію оновлено. Змінена Конституція 1874 року з подальшими поправками ще більше посилила владу федерального уряду, не ставлячи під загрозу федеративну основу Швейцарської держави. Згідно з її положеннями, кожний з 26 кантонів зберігає свій власний прапор і герб.

В останні десятиріччя XIX століття розвивалася промисловість Швейцарії, розвинулося будівництво залізниць. Сировина, що імпортувалася, перероблялася у високоякісні продукти, які потім надходили на світовий ринок.

XX століття

Швейцарія у світових війнах Після початку Першої світової війни виникла загроза національній єдності Швейцарії: франкомовні швейцарці в основному симпатизували Франції, а німецькомовні — Німеччині. Чотирирічна мобілізація лягла важким тягарем на економіку країни, відчувався дефіцит промислової сировини, зростало безробіття, не вистачало продовольства. Загальне невдоволення переросло у масові страйки в листопаді 1918 року.

У 1919 році Женева була вибрана як штаб-квартира Ліги Націй. Швейцарія стала членом цієї організації тільки після бурхливих внутрішніх дебатів та отримання гарантій дотримання її нейтралітету.

Початок Другої світової війни застав населення країни згуртованішим: мало хто у Швейцарії вітав нацизм, проти якого була спрямована федеральна політика духовної національної оборони. Однак у стратегічному відношенні стан конфедерації був вразливішим, оскільки вона знаходилася в оточенні тоталітарних держав.

Зовнішня політика