Скеля́сті гори () — велике гірське пасмо на заході Північної Америки, що становить східну частину Кордильєр у межах США та Канади.
Загальний опис
Північні Скелясті гори — відносно компактні, гірські хребти складені переважно гранітами, висота до 3954 м (г. Робсон). Південні Скелясті гори — це короткі хребти, складені переважно пісковиками, глинистими сланцями, вапняками; висота до 4400 м (г. Ельберт — найвища точка Скелястих гір). Хребти розділені басейнами — «парками». Національний статус мають парки Джаспер, Банф, Його (Канада), Йєллоустоунський, Рокі-Маунтін (США).
Скелясті гори сформувалися в пізньому крейдяному періоді й палеогені. Вони пережили два великі етапи підняття, причому останній — у пліоцені, усього 2—3 млн років тому.
Розтягнувшись на 4800 кілометрів від провінції Британська Колумбія у Канаді до штату Нью-Мексико у Сполучених Штатах Америки, гори є вододілом басейнів Тихого і Атлантичного океанів. У Скелястих горах беруть початок річки Міссурі, Колорадо, Ріо-Гранде, Снейк, Арканзас і безліч інших. Ширина пасма гір до 700 км.
На півночі штату Монтана (США) виділяють Малі Скелясті гори (мовою чорноногих — Ма-кви-ис-стук-из — Вовчі гори) — локальні підняття відносно невеликої висоти.
Найвища вершина гора Ельберт знаходиться у штаті Колорадо; висота — 4400 метр над рівнем моря; у Канадських Скелястих горах — Гора Робсон висотою 3954 метри.
Етимологія назви Назву «Скеля́сті гори» () надав канадський першопроходець французького походження Pierre Gautier de Yarennes de la Verandrye, перетнувши річку Pierre Jaune (сьогодні це Єллоустон — Річка жовтого каменя) 1 січня 1743 рокуPierre Gautier de Yarennes de la Verandrye . Коли Александр Макензі перетнув гори в 1793, він перейменував їх «Кам'янисті гори» . Оскільки гори простягались як і кавалькада поселенців, що рухалась на захід, та мали вигляд могутньої стіни наїжачених порід, у другій половині 19 століття, горам повернуто первісну назву.
Чорноногі звали ці гори Хребет світу.
Геологія Гірські породи, з яких складається північна частина Скелястих гір у провінціях Альберта і Британська Колумбія, — в основному палеозойські вапняки й сланці. У Вайомінгу й Колорадо більшість гір характерні тим, що в них ядра з граніту та інших магматичних порід, перекриті палеозойськими й мезозойськими осадовими породами. Південні Скелясті гори, або «Скелясті гори США» складаються з коротких хребтів, складених пісковиками, глинистими сланцями, вапняками. Крім того, у центральній і південній частинах Скелястих гір широко представлені різноманітні вулканічні породи, зате на півночі цих гір вулканічних порід практично немає. Хребти розділені розлогими басейнами — «парками».
Є значні родовища молібдену, міді, золота, срібла, поліметалів, нафти, кам'яного вугілля.
Спостерігаються поствулканічні явища: гейзери, термальні джерела, а також землетруси.
Клімат У Скелястих горах типовий гірський клімат. Середня річна температура в долинах знаходиться в межах 6 °C. У липні, найтеплішому місяці, середня температура сягає 28 °C. У січні середня температура становить близько −14 °C, і це найхолодніший місяць у році. Середньорічна кількість опадів близько 360 мм.
В області Скелястих гір улітку зазвичай тепло і сухо, оскільки дощові хмари з заходу, затримуються гірським хребтом на його західній стороні. Середня температура літа становить 15 °C і середня кількість опадів близько 150 мм. Зими бувають багатосніжними та холодними, середня температура −2 °C, а середня товщина снігового покриву становить 29 см. Навесні середня температура 4 °C і з опадами у кількості 107 мм. Осінь приносить середню кількість опадів 66 мм і температуру близько 7 °C.
Флора і фауна Рослинність — переважно ліси, гірсько-тайгові на півночі та соснові на півдні. Висота границі лісу від 1500 м (на півночі) до 3600 м (на півдні), вище — альпійські луки та вічні сніги. У лісах виростають ялини, сосни і ялиці, в нижчих областях вони змішуються з березами і яворами. Велика частина гір арктичних широт вкрита карликовими березами. На тайговому ґрунті ростуть не тільки хвойні, але також і листяні дерева: берези, тополі й осики.
У долинах — степи та напівпустелі.
Високогірними тваринами тут є снігові кози, товстороги, лосі та лисиці. У розташованих нижче районах зустрічається бабак, заєць-біляк, чорнохвоста лугова собачка і койот.
Більшість птахів, що мешкають у Скелястих Горах, є перелітними. У літні місяці вони вигодовують тут пташенят. До них належать дрізд, лазурівка і колібрі, що живуть на східних схилах і в тропічних дощових лісах. Інші види — це трипалий дятел, біла куріпка, деякі види зябликів і різні сови, які мешкають тут протягом усього року.
Історія освоєння людиною
З часу останнього зледеніння Скелясті гори — це територія проживання спершу палеоіндіанців, а згодом індіанських племен, зокрема апачі, арапахо, банноки, чорноногі, шайєнни, салиші, шошони, лакота, юти, секани та інші. Палеоіндіанці полювали на тепер вимерлих мамонта та стародавнього бізона (тварина на 20 % більша за сучасного бізона) на підніжжях гір та долинах. Як і сучасні племена, котрі згодом наслідували їх, палеоіндіанці ймовірно мігрували на рівнини восени та взимку, щоби полювати на бізонів, і в гори весною і влітку через рибу, оленів, вапітів, коріння і ягоди. Багато наукових доказів свідчать про те, що індіанці значною мірою впливали на чисельність ссавців, полюючи на них, і рослинний покрив через навмисне випалювання лісів.
Європейці вперше з'явилися на території Скелястих гір у 16 столітті. Іспанський дослідник Франсиско Васкес де Коронадо з групою солдат, місіонерів і африканських рабів ввійшов у регіон Скелястих гір з півдня у 1540 році. Поява коня, металевих виробів, рушниці, нових хвороб і різноманітних культур глибоко змінили культуру і спосіб життя корінних жителів. Американські індіанці були викоренені зі своїх історичних територій головно через епідемії, війни та постійні напади на їхню культуру.
У 1739 році французькі торговці хутром П'єр та Поль Маллет, подорожуючи через Великі рівнини, виявили ряд гір у верхів'ях річки Платт (), які місцеві індіанські племена називали «Скелясті гори», та стали першими європейцями, що доповіли про цей до того часу невідомий гірський хребет.
Сер Александр Макензі (1764–1820) став першим європейцем, що перетнув Скелясті гори. Це відбулося в 1793 році. Він виявив верхів'я річки Фрейзер () і досяг узбережжя Тихого океану у тій частині, що зараз є територією Канади 20 липня того ж року, завершивши перший зареєстрований трансконтинентальний перехід Північної Америки на північ від Мехіко. Він прибув до Белла-Кула () в Британській Колумбії, де вперше досяг моря в Саут-Бентінк-Арм (), яка є затокою у Тихому океані.
Експедиція Льюїса та Кларка (1804–1806) вважається першою науковою розвідкою Скелястих гір: зібрано зразки для сучасних ботаніків, зоологів і геологів. Експедиція, як говорили, проклала шлях до (і через) Скелястих гір для європейських-американців Сходу, хоча Льюїс та Кларк зустріли принаймні 11 європейсько-американських горців у час своїх подорожей .
Горці — в першу чергу французи, іспанці та британці — бродили Скелястими горами з 1720 по 1800 роки у пошуках родовищ корисних копалин та хутра. Хутро-торгова Північно-Західна Компанія заснувала факторію із назвою «Скелясті гори» як торговий пост у передгір'ях Скелястих гір, які нині находяться на території сучасної Альберти в 1799 році, а їх конкуренти, Компанія Гудзонової затоки створила неподалік факторію «Актон». Ці пости слугували основою для більшості діяльності європейців у канадських Скелястих горах на початку 19 століття. Серед них найбільш значущими були експедиції Девіда Томпсона, який мандрував вздовж річки Колумбія до Тихого океану. Під час його експедиції 1811 року, він став табором на місці злиття річок Колумбія та Снейк-Рівер і встановив там стовп і повідомлення, заявивши про права Великої Британії на місцевість і про намір Північно-Західної Компанії побудувати на цьому місці форт.
За англо-американської конвенції 1818 року, яка встановила 49-у північну паралель за міжнародний кордон на захід від Лісового озера () до «Кам'яних гір», Велика Британія й США погодилися із тим, що називалось «спільним володінням» землями далі на захід до Тихого океану. Резолюцією щодо територіальних та договірних питань, вирішення суперечки щодо Орегону, було перенесене на пізніше.
У 1819 році Іспанія поступилася Сполученим Штатам своїми правами на землі на північ від 42-ї паралелі, хоча ці права не включали володіння, а також включали зобов'язання перед Британією і Росією щодо їх претензій у тому ж регіоні.
Після 1802 року, американські торговці хутром і дослідники оголосили про першу широку присутність «білих» в Скелястих горах на південь від 49-ї паралелі. Найвідомішими з них були американці Вільям Генрі Ешлі (), Джим Бріджер (), Кіт Карсон (), Джон Колтер, Томас Фітцпатрік (), Ендрю Генрі (), і Джедедая Сміт (). 24 липня 1832, Бенджамін Бонневілль () очолив перший поїзд, що перетинав Скелясті гори через Вайомінгський Південний Прохід (). Таким чином, після експедиції Маккензі 1793 року, пости торгівлі хутром були створені на захід від Північних Скелястих гір в районі північного внутрішнього плато Британської Колумбії, який став відомий як Нова Каледонія, починаючи з Форту Маклеод () (нині громада Озера Маклеод ()) і Форт-Фрейзер (), та врешті зосереджені на посту Стюард Лейк () (нині Форт Сент-Джеймс).
Переговори з Великою Британією протягом наступних десятиліть не привели до врегулювання претензій щодо кордону: Орегонська Суперечка стала більш важливою в геополітичній дипломатії між Британською імперією і молодою американською республікою. Спірне спільне володіння Великою Британією і США тривало до 15 червня 1846 року, коли, за Орегонським Договором, Англія поступилася своїми правами на цю землю.
У 1841 році Джеймс Сінклер (), головний торговий агент Компанії Гудзонової затоки, привів приблизно 200 поселенців з колонії Червоної річки () на захід, щоб укріпити поселення навколо форту Ванкувер в спробі зберегти район Колумбія під владою Великої Британії. Загін перетнув Скелясті гори та увійшов в долину Колумбія (), область в западині Скелястих гір поблизу сучасного Редіум- Гот-Спрінґс () у Британській Колумбії, потім вирушив на південь. Попри ці зусилля, в 1846 році, Велика Британія поступилася всіма правами на землі району Колумбія на південь від 49-й паралелі Сполученим Штатам. Це вирішення суперечки навколо кордону Орегону зафіксували в так званому Орегонському Договорі.