Сирі́йська правосла́вна це́рква (;http://sfarmele.de/?eingabe=Syrisch+Orthodoxe+Kirche+von+Antiochien&deviceDesktop=&radio=sfarmele&page=main&schriftart=suryoyo ), також відомий як Сирі́йський правосла́вний патріарха́т Антіо́хії та всього́ Схо́ду, а неофіційно — Я́ковитська це́рква — орієнтальна православна церква, розгалужена від Антіохійської церкви. Антіохійський архиєпископ, відомий як Патріарх, очолює церкву, вимагаючи апостольського спадкоємства через святого Петра () в І століття, згідно сакральної традиції. У 512 р. Флавіан II, Антіохійський патріарх, був скинутий візантійським імператором Анастасієм I, а в Лаодикії в Сирії відбувся синод з вибором наступника. Северус Великий був обраний 6 листопада і освячений у Великій Антіохійській церкві 16 листопада. Автокефальний патріархат був заснований в Антіохії Севером Великим приблизно в VI століття і був організований Якобом Барадеєм (близько 500–578), відкинувши діофізитизм.

У церкві служить Божественна літургія святого Якова, пов'язана з Яковом, "братом" Ісуса та провідником серед єврейських християн в Єрусалимі. Сирійська мова є офіційною та літургійною мовою церкви. Монастир Мор-Хананьйо був штаб-квартирою церкви з 1160 до 1932 рр. Патріархат був переданий Хомсу через наслідки Першої світової війни. Нинішній вид церкви - це собор Святого Георгія, Баб Тума, Дамаск, Сирія, з 1959 р. З 2014 р. Ігнатій Афрем II є нинішній Антіохійський патріарх. Церква має архиєпархії та патріарші вікаріати в країнах, що охоплюють шість континентів. Будучи активним членом Світової ради церков, церква бере участь у різних екуменічних діалогах з іншими церквами.

Назва й ідентичність Християни, що говорять сирійською, називали себе "Ārāmāyē/Āṯūrāyē/Sūryāyē", якщо говорити про рідну арамейську мову, виходячи з їх етнічної ідентичності. У більшості мов, крім англійської, унікальна назва здавна використовується для того, щоб відрізнити церкву від державної влади Сирії. В арабській (офіційна мова Сирії) церква відома як "Церква Суріанії", оскільки термін "Суріанія" ідентифікує сирійську мову. Халкедонці називали церкву "яковитською" (за Яковом Барадеєм) з часів розколу, що відбувся після Халкідонського собору 451 року. Англомовні історики визначили церкву як "Сирійську церкву". Англійський термін "сирійський" використовувався для опису громади сирійців у стародавній Сирії. У XV столітті термін "православний" (з грецької: "orthodoxía"; "правильна думка") використовувався для ідентифікації церков, які практикували сукупність доктрин, яким вірили перші християни. З 1922 року термін "сирійська" почав застосовуватися для речей, названих на честь Сирійської федерації. Отже, у 2000 р. Священний Синод постановив, що церква має назву «Сирійська православна церква» на честь сирійської мови, офіційної літургійної мови церкви.

Церква не є етнічно винятковою, але дві основні етнічні групи в громаді оскаржують свою етнічну ідентифікацію як "ассирійці" та "арамейці". "Сурьоє" — термін, який використовується для ідентифікації сирійців у діаспорі. Сирійська православна ідентичність включала допоміжні культурні традиції язичницького Ассирійського та Арамейського царств. Церковні традиції викристалізувались в етногенезі завдяки збереженню їх історій та звичаїв до 12 століття. Сирійська православна інтелігенція переважно використовувала "ассирійську" ідентифікацію в XIX столітті. З 1910-х років ідентичність сирійського православ'я в Османській імперії була в основному релігійною та мовною. Історично склалося так, що деякі парафії США також використовували асирійське позначення.

Історія

Рання історія

Церква претендує на апостольське правонаступництво через дохалкедонський Антіохійський патріархат до ранньохристиянських громад з Єрусалиму, очолюваних святим Варнавою та святим Павлом в Антіохії, під час апостольської ери, як це описано в Діях Апостолів; «Спочатку учнів називали християнами в Антіохії» (Новий Завіт, Дії 11:26). Святий Петро був обраний Ісусом Христом (Новий Завіт, Матвій 16:18) і шанований як перший єпископ Антіохії в с. 37 р. після інциденту в Антіохії.

Святий Еводій був єпископом Антіохійським до 66 р. Його змінив святитель Ігнатій Антіохійський. Найдавніше зафіксоване використання терміна "християнство" (грецьке: Χριστιανισμός) було в Ігнатія Антіохійського приблизно в 100 р. у 169 р. Теофіл Антіохійський написав три апологетичні трактати до Автоліка. Антіохійський патріарх Вавилас вважався першим святим, зафіксованим таким, що його останки переносили або «перекладали» в релігійних цілях - практика, яка мала стати надзвичайно поширеною в наступні століття.Eduard Syndicus; Early Christian Art; p. 73; Burns & Oates, London, 1962 Євстафій Антіохійський підтримав Атанасія Александрійського, який виступив проти послідовників засудженого вчення Арія (аріанство) на Першому Нікейському соборі. За часів Мелетія Антіохійського церква розкололася через те, що його скинули за гомоусіанські нахили, що стало відомим як Мелетійська схизма і побачило кілька груп та кількох претендентів на Антіохійський престол.

Патріархат Антіохії

Враховуючи старовину Антіохійського єпископства та важливість християнської громади у місті Антіохія, комерційно значущому місті у східних частинах Римської імперії, Перший Нікейський Собор (325 р.) визнав Єпископство Приматом (Патріархат), разом з єпископатами Риму, Олександрії та Єрусалиму, наділивши Патріархом повноваження щодо "Антіохійської та всієї Східної Церкви". Через значення, яке приписується Ігнатію Антіохійському в церкві, більшість сирійських православних патріархів з 1293 року використовували ім'я Ігнатія в титулі патріарха, що передує їхньому власному патріаршому імені.

Незважаючи на те, що Нікейський синод був скликаний римським імператором Костянтином, владу екуменічного синоду також прийняла Церква Сходу, яка була політично ізольована від церков у Римській імперії. До синоду Бет-Лапата Церква Сходу визнавала духовний авторитет Антіохійського патріарха. Христологічні суперечки, що відбулися після Халкідонського собору в 451 р., Призвели до тривалої боротьби за Патріархат між тими, хто прийняв, і тими, хто відкинув Собор. Флавіан II Антіохійський був призначений патріархом імператором Анастасієм I в бл. 498 р. Н. Е.

У c. 518 р. Н. Е. Патріарх Север Великий був висланий із міста Антіохії візантійським імператором Юстином I, який запровадив єдину християнську християнську православ'я по всій імперії. Ті, хто прагнув спілкування з Римом і Константинополем, прийняли Халкідонський собор і формулу папи Гормісдаса і визнали нового халкедонського патріарха Антіохійського Павла Єврея. Патріархат був змушений переїхати з Антіохії разом із Севером Великим, який сховався в Олександрії. Нехалкедонська громада була розділена між "сіверянами", послідовниками Северуса і аффартодоцетами, і поділи залишалися невирішеними до 527 року. Северяни продовжували визнавати Северуса законним Патріархом навіть після його вигнання в 518 році до його смерті в 538 році.

Єпископ Яків Барадей (помер 578 р.) приписується висвяченню більшої частини ієрархії міафізитів, переживаючи жорстокі переслідування в 6 столітті. У 544 році Яків Барадей висвятив Сергія з Телли, продовжуючи нехалкедонську спадщину патріархів Антіохійської церкви. Це було зроблено на противагу підтриманому урядом Антіохійському патріархату, який утримували прохалкидонські віруючі, що призвело до того, що Сирійська православна церква в народі отримала назву "якобітська" церква, тоді як халкедонські віруючі в народі називали мелкітами - вихідцями з сирійської слово для царя (malka), що означає наслідки відносин Халкедонської Церкви до Римського Імператора (згодом підкреслено Мелкітською Греко-Католицькою Церквою). Через багато історичних потрясінь і наслідків труднощів, які довелося зазнати Сирійській православній церкві, патріархат протягом століть переносився в різні монастирі Месопотамії. Іоанн III з Седри був обраний і освячений патріархом після смерті Афанасія І Гаммоло в 631 р. Н. Е., А потім падіння Римської Сирії та мусульманське завоювання Леванта. Джон та декілька єпископів були викликані до еміру Хіма Еміра Умайра ібн Сад аль-Ансарі взяти участь у відкритих дебатах щодо християнства та представляти всю християнську громаду, включаючи несирійські православні громади, такі як грецькі православні сирійці. Емір вимагав перекладу Євангелій на арабську, щоб підтвердити вірування Іоанна, що згідно з хронікою Михайла Сирійця було першим перекладом Євангелій на арабську мову.

Переїзд в нові місця Протягом 1160 року патріархат був перенесений з Антіохії в монастир Мор-Хананьйо (Дейр аль-За`фаран), на південному сході Анатолії біля Мардіна, де він пробув до 1933 року і відновлений у Хомсі, Сирія, через несприятливу політичну ситуацію в Туреччині . У 1959 році патріархат був переданий Дамаску. Церква-мати та офіційне місце Сирійської православної церкви зараз розташовані в Баб Тумі, Дамаск, столиця Сирії.

Середньовіччя

Агіографія VIII століття Життя Якова Барадея є свідченням певної соціальної та релігійної диференціації між халкедонцями та міафізитами (сирійськими православними). Довша агіографія показує, що сирійські православні (у творі їх називали "якобітами", сурйое якуббоє) більше ототожнювали себе з історією Якова, ніж інші святі. Коптський єпископ Северус ібн аль-Мукаффа (близько 897 р.), Міафізитського (сирійського православного) походження, говорить про походження якобітів, про шанування Якова Барадея. Він пояснив, що халкедонські "мелкіти" були позначені як такі, оскільки якофійці міафізитів ніколи не торгували своїм православ'ям, щоб завоювати прихильність царя, як це зробили мелкіти (малко походить від "цар, правитель").

В Антіохії, після переслідувань XI століття, сирійське православне населення було майже знищено. У першій половині XII століття в Антіохії засвідчена лише одна якобітська церква, а в другій половині століття - друга і третя - можливо через наплив біженців. Таким чином, Доротея Велтекке робить висновок, що сирійського православного населення в цей період було дуже мало в Антіохії та околицях. В Адані анонімний звіт за 1137 рік говорить про все населення, яке складається з сирійських православних. У 12 столітті кілька сирійських православних патріархів відвідали Антіохію та деякі заснували тимчасові резиденції. У 13 столітті сирійська православна ієрархія в Антіохії була готова прийняти латинський нагляд. Сирійські православні були найчисленнішою нелатинською сектою в Єрусалимі та Вифлеємі до 1187 р. До приходу Хрестових походів сирійці займали більшу частину гірської країни Джазіра (Верхня Месопотамія).

Ранньомодерний період

XVI століття Мойсей Мардинський (ет. 1549 - по 1592) - дипломат Сирійської православної церкви в Римі в XVI столітті.

XVII століття

На початку 1660-х років 75% із 5000 сирійських православних Алеппо перейшли в латинський католицизм після прибуття убогих місіонерів. Католицькі місіонери прагнули поставити католицького патріарха серед якобітів і посвятили Андрія Ахіджана патріархом новоствореної Сирійської католицької церкви. Пропаганда Фіде та іноземні дипломати домагалися визнання Ахіджана якобітським патріархом, а Порта тоді дала згоду і попередила сирійських православних, що їх вважатимуть ворогами, якщо вони не визнають його. Незважаючи на попередження та подарунки священикам, між католиками та православними сирійцями тривали часті конфлікти та жорстокі суперечки. Близько 1665 року багато християн святого Фоми з Керали, Індія, взяли на себе вірність Сирійській православній церкві, яка заснувала Сирійську церкву Маланкари, возз'єднавшись з Антіохійським Престолом вперше після розколу Східної Церкви з юрисдикція Антіохії в 484 р. після страти Бабовая. Церква Маланкари, об'єднана за часів Мар Томи I, прийняла Грегоріоса Абдала Джалеїла, який упорядкував канонічне рукоположення Мар Томи I як рідного демократично обраного єпископа сирійських християн Малабара.

Пізній сучасний період