, кодова назва союзників Операція Айсберг (Operation Iceberg) — операція із захоплення японського острова Окінава військами США при підтримці американського і британського флотів. Битва стала передостанньою операцією з висадки морського десанту на тихоокеанському театрі воєнних дій і в той же час останньою перед Радянсько-японською війною значною битвою Другої світової війни. Бої йшли 82 дні і закінчилися лише 22 червня 1945 р.
В англійській військові історії битва отримала назву «Сталевий тайфун», в японській — . Причиною таких назв явився тягар боїв, інтенсивність артилерійських обстрілів і значна кількість союзницьких кораблів і бронетехніки, які штурмували острів. Бій є одним із найкровопролитніших за весь час війни на Тихоокеанському фронті: японці втратили понад 100 000 солдатів; понад 12 000 солдатів союзників (переважно, США) загинуло, понад 38 000 було поранено. Тисячі мирних громадян були вбиті, поранені або спробували покінчити життя самогубством. Близько третини цивільного населення загинуло в результаті вторгнення.
Основною метою операції було захоплення великого острова, що знаходиться всього за 544 км від основної території Японії. Після тривалої кампанії з послідовного захоплення стратегічно важливих тихоокеанських островів (), союзники стали наближатися до Японії. Окінава повинна була послужити трампліном для планованого вторгнення на основні острови японського архіпелагу. Хоча Окінава була поспіхом обладнана під базу для повітряних операцій, ядерне бомбардування Хіросіми і Нагасакі, а також несподіване для японців вторгнення СРСР в Маньчжурію, призвели до капітуляції Японії всього через кілька тижнів після закінчення боїв на острові і плановане вторгнення так і не відбулось.
Розстановка сил
Сухопутні війська
Сухопутні війська США, задіяні в операції, складалися з 10-ї армії під командуванням генерала Саймона Болівара Бакнер-молодшого. Під командуванням армії знаходилися два корпуси: 3-й корпус, під командуванням генерал-майора Роя Ґейґера, складався з 1-й і 6-ї дивізій морської піхоти, а в 24-й корпус генерал-майора Джона Годжа входили 7-ма і 96-та піхотні дивізії. 2-га дивізія морської піхоти США залишалася в резерві, на морі, у постійній готовності. Її так і не довелося пустити в бій. Крім того, під командуванням 10-ї армії перебували 27-ма і 77-ма піхотні дивізії. Всього під командуванням 10-ї армії було 102 000 солдатів армії США, 88 000 солдатів Корпусу морської піхоти і 18 000 чоловік зі складу ВМФ США.
Сили японців (переважно, оборонні) були представлені регулярною 32-ю армією, що складалася з 67 000 (за іншими даними — 77 000) солдатів, а також з 9 000 моряків імператорського морського флоту, що знаходилися на військово-морській базі Ороку (тільки кілька сотень з них були навчені і споряджені для війни на суші). Крім того, на допомогу армії було визначено 39 000 чоловік місцевих жителів (серед них — 24 000 спішно покликаного місцевого ополчення — «Боейтай» і 15 000 робочих, що не носили ніякої уніформи). Додатково, 1 500 школярів були організовані для допомоги борцям в так звані добровільні з'єднання «Залізо і кров» і близько 600 школярок-старшокласниць були зібрані в санітарну частину, під назвою «Хімеюрі».
Спочатку, 32-га армія складалася з 9-ї, 24-ї та 62-ї дивізій та окремої 44-ї змішаної бригади, однак, через зміну японським командуванням планів оборони, 9-та дивізія була переправлена на Тайвань перед союзним вторгненням. Основні оборонні сили перебували на півдні острова під командуванням генерал-лейтенанта Міцуру Усідзіми, його начальника штабу, генерал-лейтенанта Ісаму Ті і начальника оперативного відділу, полковника Хіроміті Яхари. Яхара був прихильником оборонної стратегії, Ті волів стратегію наступальну. На півночі острова обороною командував полковник Такехідо Удо. Флотським персоналом командував контр-адмірал Мінору Ота.
Очікувалося, що американці висадять від шести до десяти дивізій проти японського гарнізону, що складається з двох з половиною дивізій. Штаб також підрахував, що чудова якість і велику кількість зброї дасть кожній американській дивізії шестиразову перевагу у вогневій могутності над кожною японською дивізією. До цього варто було додати міць американського флоту і ВПС США.
Флот
Флот США Більшість винищувачів і невеликих пікіруючих бомбардувальників базувалися на американських авіаносцях. Починаючи із бою в затоці Лейте, японці стали використовувати тактику пілотів-камікадзе, але вперше вони стали головною частиною оборони. У проміжку між висадкою американців, що відбулася 1 квітня, і 25-м травня японськими камікадзе було проведено сім основних атак, в яких брало участь понад 1 500 літаків. Союзний флот біля берегів Окінави складався з 1600 кораблів. Серед них 40 авіаносців, 18 лінкорів, 32 крейсери і 200 есмінців. У цій операції флот США зазнав найбільших втрат — більше, ніж у всіх інших битвах Другої світової війни.
Флот Британської Співдружності Попри те, що сухопутні війська союзників біля узбережжя Окінави складалися цілком з американських з'єднань, Тихоокеанський флот Великої Британії надав американцям більше чверті всієї морської авіації, що використовувалася союзниками в операції (450 літаків). Сили ВМФ Великої Британії біля берегів Окінави складалися з безлічі кораблів, включаючи 50 військових кораблів, з яких 17 були авіаносцями. Через особливості будови і посиленого бронювання нижньої палуби, британські авіаносці могли перевозити меншу кількість літаків, однак, такі судна були стійкіші до атак камікадзе, ніж їх американські аналоги. Хоча всі авіаносці були надані британським флотом, кораблі супроводу (та їх екіпажі) належали не тільки Королівському ВМФ, але і канадському, новозеландському і австралійському флотам. Завданням цих кораблів була нейтралізація японських аеродромів на островах Сакісіма, а також оборона авіаносців від атак камікадзе.
Битва на морі
Британському Тихоокеанському флоту був відданий наказ нейтралізувати японські аеродроми на островах Сакісіма. 26 березня флот розпочав виконувати наказ і на 10 квітня успішно його виконав. 10 квітня увагу флоту було переключено на аеродроми на півночі Тайваню. 23 квітня флот відійшов в затоку Сан-Педро біля берегів Філіппін. Хоча для американського флоту така тривалість плавання була в порядку речей, для англійської флотилії такого розміру це плавання виявилося найтривалішим.
1 травня Тихоокеанський флот повернувся до виконання військових завдань, спрямованих, як і раніше, на придушення ворожих аеродромів — цього разу як силами авіації, так і силами корабельної артилерії. Кілька атак камікадзе завдали серйозні пошкодження кораблям, але так як деки британських авіаносців були броньовані, японські атаки не завдали їм великої шкоди — вони лише ненадовго перервали виконання місії.
За час тримісячної битви, японські пілоти-камікадзе здійснили 1900 вильотів і потопили дюжини кораблів союзників, убивши при цьому близько 5 000 американських моряків, ціною втрати 1465 літаків (додаткові 2200 японських і 763 американських літаки були втрачені, вже під час боїв на суші). Потоплені кораблі були, здебільшого, невеликими суднами — переважно, супроводжуючими есмінцями, радарними човнами і десантними кораблями. Хоча не було втрачено жодного великого військового корабля, багато авіаносців було серйозно пошкоджено. Японцями також використовувалися смертники, атакуючі союзні судна з невеликих моторних човнів, начинених вибухівкою.
Зважаючи на те, що кампанія розтягнулася, і бої постійно велися при настільки обтяжуючих обставинах, адміралу Честеру Німіцу довелося піти на безпрецедентний крок: він відкликав основних флотських командирів (замінивши їх іншими командирами) із зони боїв, для того, щоб дати їм деякий відпочинок. Позаяк на флоті США склад флоту змінювався слідом за зміною командування, то американські морські сили на Окінаві, на початку кампанії складалися з 5-го флоту ВМС США під командуванням адмірала Реймонда Спруанса, наприкінці кампанії складалися вже з 3-го флоту ВМС США під командуванням адмірала В. Голсі.
Операція «Тен-Го»
Операція «Тен-Го» стала самогубною спробою морської атаки, розпочатої ескадрою японських військових кораблів, очолюваних лінкором «Ямато». Командував ескадрою адмірал Сейіті Іто. Ескадра була послана для того, щоб прорватися через кораблі союзників, що розташовані біля острова, зупинитися біля берега і підтримувати своїм артилерійським вогнем захисників Окінави. Морські гармати повинні були зіграти роль звичайної артилерії, а екіпажі кораблів — роль морської піхоти. «Ямато» та інші кораблі ескадри були помічені підводними човнами союзників незабаром після того, як ескадра покинула японські територіальні води. Практично відразу ж, американська палубна авіація почала бомбити ворога.
Атакований понад 300-ми літаками протягом двох днів, найбільший лінкор у світі затонув 7 квітня 1945 року, задовго до підходу до Окінави. Екіпажам бомбардувальників був даний інструктаж: намагатися бомбити одне і те ж місце на кораблі, щоб виключити можливість швидкої локалізації ушкоджень корабельною командою. Льотчикам також радилося бомбити ніс або корму корабля, бо там зазвичай найслабший броньовий захист.
У тому бою крім «Ямато» японська ескадра втратила також легкий крейсер «Яхагі» і чотири з восьми легких есмінців. Всього, Імператорський флот Японії втратив у бою близько 3 700 моряків, включаючи адмірала Іто, в той час як втрати американців склали всього 10 літаків і 12 осіб льотного складу.
Битва на суші
Битва на суші розгорталася протягом 87 днів, починаючи з 1 квітня 1945
Першими з американців висадились солдати 77-ї піхотної дивізії: 26 березня вони висадилися на островах Керама, за 24 км на захід від Окінави. За наступні п'ять днів острови були захоплені і перебували під повним контролем американців. За час захоплення загинув 31 і був поранений 81 американський солдат, у той час як японці втратили убитими і взятими в полон понад 650 солдатів. В ході операції флот здобув захищене місце стоянки, також була усунена загроза нападу смертників на моторних човнах.
31 березня морські піхотинці з диверсійного батальйону Корпусу морської піхоти США висадилися, не зустрівши особливого опору, на Кейсе Сіма — групі з чотирьох маленьких острівців за 13 км на захід від столиці Окінави, міста Наха. Для підтримки інших військ, що висаджувались, на захоплених островах були встановлені 155-мм артилерійські гармати «Лонг Том».
Північна Окінава
Основна висадка військ 24-го і 3-го корпусів була проведена на пляжах Хагусі на західному узбережжі Окінави 1 квітня. 2-га дивізія морської піхоти здійснила, як обманний маневр, видимість висадки на пляжі Мінатога на південно-східному узбережжі. Американці хотіли також затягнути відтік японських резервів з тієї частини острова.
У південній частині острова, ближче до його центру, 10-та армія пройшла, за військовими стандартами того часу, досить легко; були захоплені аеродроми Кадена і Емітан. Через слабкий опір японців, генерал Бакнер вирішив скоріше здійснити другу частину свого плану — захоплення північної Окінави. 6-та дивізія морської піхоти попрямувала на північ по перешийку Ісікава. Місцевість була гориста і лісиста, японська оборона була зосереджена в районі Яе-Такео — важкопрохідному районі півострова Мотобу зі скелястими кряжами і ущелинами. Після важких боїв, півострів був очищений від ворога до 18 квітня.
Тим часом, 16 квітня 77-ма піхотна дивізія почала штурм Іодзіми, маленького острова на захід від півострова. Для штурмуючих солдатів, на додаток до звичайних військових загроз, загрозу представляли також самогубці з вибухівкою і навіть остров'янки, озброєні списами. Почалися важкі бої. 21 квітня опір було придушено, і острів став ще однією авіабазою для операцій проти Японії.
Південна Окінава