Гамількар, Гамількар Барка (Баркас, буквально — «Гамількар Блискавка» , ; 270 (275)-228 до н. е.) — видатний карфагенський воєначальник, провідник інтересів торговельно-ремісничих кіл Карфагену, засновник роду Баркідів, що надалі виступив проти гегемонії Римської республіки у Середземномор'ї.
Як один з найвидатніших полководців Карфагену, він очолив військову кампанію в Сицилії на останньому етапі I Пунічної війни (247—241 до н. е.). Однак через хиткість військових позицій на острові та політику провідних політичних кіл карфагенської держави, Гамількар вимушений був укласти мир з Римом (241 до н. е.). З приїздом до Карфагену він був проголошений керівником карфагенських військ у придушенні повстання найманців, що в історичній літературі отримало назву Лівійської війни (241—238 до н. е.). З бажанням поширити вплив Карфагену він висадився в Іберії у 237 до н. е. Провівши ряд успішних кампаній, загинув під час нападу одного з іспанських племен у 228 до н. е.
Гамількар Барка — батько знаменитого Ганнібала, який надалі продовжив справу, започатковану Гамількаром і став одним з ініціаторів II Пунічної війни (218—201 до н. е.).
Етимологія імені Для карфагенян імена мали велике релігійне значення і вони надавали їх, сподіваючись на особливий захист дитини від гніву бога. Ім'я Гамількар () буквально мало значення «брат Мелькарта» чи від фінікійського «bdmlqrt» могло означати «служитель Мелькарта». Річард А. Габріель наводить трохи іншу трактовку («той, кому протегує Мелькарт»), однак зміст залишається тотожним Габриэль Р. Ганнибал. Военная биография величайшего врага Рима. — М., 2012. — ISBN 978-5-227-03130-3. . Мелькарт був тірським великим богом та небесним покровителем фінікійської експансії на Заході.
Щодо походження прізвиська Барка існує кілька версій. Згідно з першою, карфагеняни не мали прізвиськ і родових імен як римляни. Це прізвисько дали Гамількару античні автори (Полібій був одним з перших). Воно трактується як похідне від пунічного кореня «brq», що може означати блиск чи удар блискавки. Певно, це прізвисько було надано завдяки блискавичній тактиці, з якою Гамількар здобув низку перемог у Сицилії. Такі прецеденти вже зустрічалися у античній практиці: грецьке «keraunos» додавалося до родових імен воєначальників Александра Македонського. За другою версією, припускається, що прізвисько було родовим.
Життєпис Походження Рід Гамількара належав до вищої карфагенської аристократії та, певно, виводив свій початок від легендарної засновниці міста Елісси. Сілій Італік у своїй поезії виводить рід Баркідів від легендарного Бела — батька Дідони в «Енеїді». Вчені ототожнюють його з тірським царем Баалом VII ст. до н. е., хоча слово «баал» схоже на семітське шанобливе звертання до чоловіка.
На користь аристократичного походження також свідчить сам факт обрання Гамількара на вищий командний пост у 247 до н. е. та залучення малолітніх Ганнібала і його брата до походу в Іспанію. Як виходець з військової аристократії, Гамількар розраховував, що сини підуть його слідами, тож для отримання військового досвіду батько змалку сприяв їхній прямій участі в бойових діях.
Про його батьків не відомо нічого, окрім імені батька — Ганнібал.Cornelius Nepos, Hamilcar,1.
У античних джерелах Гамількар згадується в 247 до н. е. як дуже молода людина. Однак, відомо, що на той час він мав вже двох чи трьох дочок, дві з яких досягли шлюбного віку. З цього виходить, що вони народилися не пізніше 255—252 до н. е., а Гамількар одружився приблизно у 256 до н. е. Все це дає підстави припускати, що на час його призначення головнокомандувачем військ у Сицилії, йому було тридцять і більше років. Тоді малася на увазі молодість не абсолютна, а у порівнянні з колегами та оточенням. Іншу думку знаходимо у Крип'якевича, який пише, що «друга партія, що спиралася на військо й молодь, уважала поступки супроти римлян ганьбою для Карфагена…, у 237 році карфагенський сенат віддав провід… Гамількарові, що стояв на чолі воєнної партії.», тобто в цьому контексті «молодість» Гамількара пов'язана з його політичною орієнтацією.
Участь у Першій Пунічній війні У 247 до н. е. призначений командуючим флоту в Сицилії. У той же час пунійцями під проводом Ганнона був розвернутий успішний наступ проти нумідійських племен. В Іспанії, навпаки, карфагенці втратили всі підвладні території, окрім фінікійських міст на узбережжі.
Тим часом, Гамількар здійснив спустошливі набіги на південне узбережжя Італії, зокрема на Локри Епізефірські та Брутіум. Серед основних цілей цих набігів було відвернення уваги римлян від Сицилійського фронту дій, демонстрація могутності карфагенського флоту та захоплення військовополонених для обміну. У цьому поході Гамількар також переконався у тому, що армії бракує добре навченої піхоти. Барка реорганізував армію та підвищив загальну дисципліну«Ревяко К.» Пунические войны. — Минск: Издательство «Университетское».1988. — с. 101..
Основні зусилля були зосереджені на Сицилії, де Гамількар зайняв область між Еріксом та Панормом, що мала назву «на Герктах». Її стратегічне розташування у деталях описує ПолібійPol. I, 56.. Круті схили робили гору неприступною, біля підніжжя була гавань, що забезпечувала вихід в море та зв'язок з зовнішнім світом, а до місцевості вели лише три важкодоступні шляхи. Більш того, вона була увінчана своєрідною вежею-донжоном, яка була досить зручною для оборонних дій. Більшість з дослідників ототожнюють цю гору з Монте Пеллегрино, однак географія, описана Полібієм, більш нагадує Монте Кастелаччо.
Спираючись на базу, Гамількар постійно здійснював набіги на південні області Італії. Коли римляни створили свою базу неподалеку від Панорма, з розрахунком скувати противника, він три роки вів з ними запеклу боротьбу. Полібій порівняв дії ворогуючих з кулачними бійцями, що завдають один одному ударів, але за ними важко спостерігати з бокуPol. I, 57.. У 244 до н. е. карфагенянам вдалося захопити місто Ерікс та взяти в осаду римський табір на цій горі. Однак осада затягнулася і Гамількар втратив військову ініціативу. Боротьба вже йшла на виснаження. Вчені висловлюють думку, що полководець був пов'язаний власною базою, що була придатною для ведення оборонних, а не наступальних дій, тому з певного часу це заважало розвивати успіх. За влучним висловом Родіонова, карфагеняни виграли у тактиці, але програли у стратегії.
У цих умовах римляни знову побудували флот і вивели армаду в море під проводом консула Гая Лутація Катула. Він захопив гавань Дрепана, взяв його в «правильну» облогу, а також блокував з моря Лілібей. Карфаген сформував свою ескадру під проводом Ганнона, більшість флотилії складали важко навантажені кораблі. У планах було підійти до Еріксу, розвантажити кораблі, взяти найкращих найманців, а також Гамількара, та дати бій римлянам. Однак Катул, скориставшись перевагою у маневреності, дав бій флотилії біля Егатських островів, завдавши Ганнону нищівної поразки. Таким чином, Гамількар Барка виявився відрізаним від Карфагену.
Гамількар отримав надзвичайні повноваження для того, щоб укласти мирну угоду. Він одразу послав послів до Г. Лутація Катула. Як пише ПолібійPol. I, 62., той «радісно» прийняв пропозицію. Під час перемов Катул вимагав навіть того, щоб карфагеняни залишили Сицилію роззброєнимиDiod. XXIV,13.. Гамількар пом′якшив ці умови і пунійські війська отримали можливість евакуюватися з острова, сплативши викуп — 18 денаріїв за людину. Основні умови угоди зводилися до наступного: Сицилія передавалася Риму, пунійцям було заборонено воювати проти Гієрона, вони повинні були видати всіх військовополонених та сплатити дві тисячі двісті евбейських талантів. Державні карфагенські військовополонені були видані римлянами даром, а у викупі приватних активну участь узяла римська казна. М'яка форма договору призвела до того, що з Риму приїхала спеціальна комісія у складі десяти чоловік. Однак результати її роботи були скромними: контрибуція була збільшена та карфагенян зобов'язали покинути всі острови між Італією та Сицилією. Гамількар вивів підпорядковані йому війська у Лілібей та склав свої повноваження.
Повстання найманців
В науковій літературі побутує також назва Лівійська війна.
Одною з причин цієї війни стала недалекоглядна політика карфагенських правлячих кіл. Переправою найманих військ з Сицилії для виплати жалування зайнявся комендант Лілібею Гісгон. Він відправляв війська невеликими партіями і через певні проміжки часу, щоб керівництво одразу могло виплачувати їм винагороду і відпускати додому. Вирішивши примусити найманців відмовитися від частини жалування, карфагенський уряд зібрав їх у Карфагені. Це призвело до зростання кількості злочинів у місті, тому найманців відіслали у Сікку, що розташовувалася на південь від Карфагену. Дослідники вважають, що цей пункт був би зручним також для локалізації повстання та його придушення, якщо Карфаген мав би достатні військові контингенти. Найманцям було наказано переїжджати у Сікку з родинами та всім майном. При цьому їм видали певну суму на найнеобхідніше.
У таборі вони поводились достатньо спокійно. Згодом до них прибув командуючий карфагенською Лівією Ганнон та попросив відмовитися від частини жалування, пояснюючи це важкою ситуацією Карфагену. У таборі почалося хвилювання, яке підігрівалося ще й різномовністю найманців, які іноді просто не розуміли пунійської мови. Найманці перейшли до Тунету, що був лише у трьох милях від Карфагену. Щоб ліквідувати потенційну загрозу, карфагенській верхівці довелося йти на будь-які вимоги: у таборі торгівля відбувалася за цінами, встановленими найманцями; була відшкодована вартість коней, що загинули під час кампанії; компенсувався не отриманий до кінця хлібний пайок за високими розцінками. Для ведення переговорів після відкидання кандидатури Гамількара, був обраний Гісгон. Прибувши, він почав роздавати жалування найманцям. Провокаторами подальших заворушень стали кампанійський раб Спендій та лівієць Матос. Спендій був римським рабом-утікачем, який боявся перспективи видачі римлянам та вірної смерті під тортурами, Матос, як лівієць та головний організаторBagnall, Nigel (2005). The Punic Wars. р. 33, також боявся розправи. Звертаючись до народу, Матос стверджував, що коли всі найманці підуть, карфагеняни першим ділом покарають лівійців. Підтвердило підозри й те, що Гісгон не виплачував жалування лівійцям. В результаті, коли Гісгон відмовився виплачувати гроші, його арештували та конфлікт перетворився на справжнє повстання. Закликавши лівійців до допомоги, повстанці поповнили людські та матеріальні ресурси. Зокрема, лівійські жінки віддавали навіть свої прикраси, а на допомогу прибуло близько 70 тис. воїнів.
Для придушення повстання був обраний Ганнон. У той час повстанці взяли в осаду Утіку та Гіппакрит (Гіппон Царський), що відрізало Карфаген від лівійських територій. Ганнону без проблем вдалося зняти осаду з Утіки та обернути у втечу повстанські війська. Вважаючи за непотрібне переслідування противника, він повернувся на відпочинок в Утіку, але найманці перейшли в контратаку, завдавши Ганнону нищівної поразки. Така майстерність лівійських військ пояснювалася їх досвідом з часу перебування під орудою Гамількара.
Було вирішено передати командування Гамількару Барці, який отримав у своє розпорядження 70 бойових слонів та 10 тис. найманців. До початку операції Карфаген був відрізаний від материка повстанськими військами, Матос зайняв міст через р. Баграда. Гамількар обрав для переходу гирло р. Багради, оскільки час від часу вітер наносив туди піску і можна було непомітно переправити військо на інший берег. Коли повстанці побачили, що Гамількару вдалося переправитися з військом, вони вирушив двома колонами на перехоплення. Зімітувавши відступ, Гамількар зміг виграти цей бій та захопити міст з укріпленнями. Було вбито близько 6 тис. найманців, в полон захоплено 2 тис.